— Тату, а кілограм бананів зможеш купити?
— Зможу.
— А сто кілограмів?
— Зможу.
— А мільйон мільйонів кілограмів?
— Зможу, — розсміявся Павло Петрович, до якого й було звернено всі ці каверзні економічні запитання його трирічного сина. Звичайно вони викликали у нього принизливе почуття безпорадності, і Павло Петрович починав у відповідь лепетати про складне економічне становище, затримки зарплати, інфляцію, із жахом відчуваючи, що несе ахінею.
Але, не такий сьогодні був день!
— Ех, ти, бананова душа! А як щодо машини з радіокеруванням, конструктора, справжнього футбольного м’яча і відика!
Павло Петрович перевів дух і з приголомшеного обличчя свого нащадка зрозумів, що, навіть у найсміливіших своїх мріяннях, він не заходив так далеко.
— Треба вміти мислити масштабно, — самовдоволено вимовив він і підморгнув синові. — А їстимемо виключно одні банани!
— Обов’язково треба запам’ятати цей день, кожну хвилину, кожну дрібницю, — думав Павло Петрович у метро дорогою на роботу. — Адже завтра ця дрібниця вже буде Історією. Саме так: Історією з великої літери! Розхвилювавшись, він і не помітив, що розмірковує вголос.
— А який сенс запам’ятовувати? — суворо запитав величний старик, який гордо сидів поруч із Павлом Петровичем, — для того, щоб все це потім живописати, треба бути, принаймні, Брюлловим.
— Яким Брюлловим? — здригнувся від несподіванки Павло Петрович.
— Звісно яким, Карлом! — так само суворо сказав старик, — «Останній день Помпеї», сподіваюся, пам’ятайте?
— А, ви у цьому сенсі, — полегшено зітхнув Павло Петрович і сумлінно спробував пригадати сюжет знаменитої картини.
— Ех, молодь, молодь, — зітхнув старик, — таких шедеврів культури не пам’ятаєте, а туди ж: «Історія з великої літери», — єхидно передражнив він Павла Петровича.
— Ну що ви на людину накинулися? — заступилася за нього миловидна дівчина, що сиділа навпроти. — І потім, чому Брюллов, чому обов’язково Брюллов? Що у нас своїх художників і письменників не було?! Шевченко, приміром, або Гоголь.
— Можна і Гоголь, — миролюбно погодився ерудований старик, — Ви можете писати як Гоголь? — запитав він Павла Петровича.
Павло Петрович із благанням подивився на дівчину, сподіваючись, що вона виручить його ще раз, але та лише підбадьорливо посміхнулася йому.
— Так можете чи ні? — не відступав старик.
Павло Петрович почервонів і абсолютно несподівано для себе бовкнув: «Можу!»
Старик здивовано крякнув, а дівчина заплескала в долоні.
Тут їх розмову перервали. До вагону війшов якийсь солідний пан, на вигляд бізнесмен середньої руки, і добре поставленим дзвінким голосом почав: «Добрі люди! Мені не вистачає на податки, подайте, хто скільки може. Добрі люди, мені не вистачає на податки...»
Жалісливий Павло Петрович порився в кишенях у пошуках дрібняків, знайшов п’ятсот тисяч карбованців і поклав у відкритий кейс пана. Дівчина дала триста, а старик тільки махнув рукою: «Ех, голубчику! З моєю пенсією самому йти христарадничати!»
На наступній зупинці пан вийшов, а до вагону зайшов чоловік із величезним мішком і попросив приділити йому хвилину уваги. Почав він добре і просто: «Шановні пасажири! Вибачте, що звертаюся до вас. Я сам не місцевий — директор оборонного підприємства із Житомира. Приїхав у міністерство грошей просити, та нічого не дали...» Тут директор збився із душевного тону і заголосив: «Подайте на зарплату потерпілим від конверсії!»
Розчулені пасажири дружно скинулися на порятунок національної оборонної промисловості.
— Ай-я-яй, до чого держава зубожіла, — гірко вимовив старик, — слава Богу, сьогодні все це скінчиться!
Весь день розмова в метро не йшла з голови Павла Петровича.
Увечері, повернувшись додому з роботи, він, нарешті, прийняв рішення. Взяв аркуш паперу, ручку і після коротких, але болісних роздумів, написав: «Сьогодні скінчиться ціла історична епоха. Скінчиться це наше принизливе напівзлиденне існування, звалиться як Помпея, і всі ми заживемо по-новому, щасливо і красиво!» Потім дістав з полиці томик Гоголя, кілька разів уважно перечитав знайомий з дитинства уривок і додав: «Ех, гривня, диво-валюта! І хто тебе тільки вигадав?! Мабуть у спритного народу могла ти народитися! Рідко який курс іншої грошової одиниці доповзе навіть до половини вартості однієї гривні!»
Задоволено перечитав написане і ліг спати. Із завтрашнього дня указом Президента в країні вводилася нова національна валюта.
***
— Тату, ну коли відик купимо? Ти ж обіцяв ще два роки тому.
— Бачиш, синку, — замурмотів Павло Петрович, — наслідки азіатської фінансової кризи виявилися набагато серйозніші, ніж передбачалося. В той час як у Росії введено плаваючий курс долара, валютні резерви НБУ дозволяють сподіватися, що фінансовий крах нам не загрожує! Він перевів дух і не дуже впевнено додав: — Принаймні, цього року.
№173 11.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
