Події останніх двох місяців воєнного часу змусили нас на багато речей поглянути інакше. Зараз ми перебуваємо у глибинному процесі перегляду нашої спільної системи координат і переосмислюємо власне життя в новому ціннісному вимірі. Позаяк ні в кого не виникає запитання щодо істинності верховенства права кожного на життя, свободу слова і думки, так і не повинно нині поставати питання щодо української національної ідентичності, нашої державності та права говорити своєю мовою. Погодьтеся, ці питання вже не мають бути дискусійними.
Так само як і очевидним тепер і надалі має бути чільне місце в суспільстві й на порядку денному питання української освіти. Парадоксально, але в часи війни, яка несе руйнацію, українське суспільство не тільки згуртувалось, як ніколи, а й виявилося спроможним, на противагу знищенню, створювати. Так в освітньому просторі з’явилися унікальні проєкти, які борються за майбутнє нашої держави, проєкти, які покликані підтримати наших дітей, хоч би де вони зараз перебували.
Усі вони — це історія волонтерської педагогіки, яка стала без перебільшень унікальним світовим явищем. Учителі навчають, не зупиняючи освітній процес у своїх школах, де працюють. Це сотні уроків щодня в усіх регіонах — від вивчення української до пізнавальних зустрічей про космос.
Ми вже побачили, чим відрізняємось від ворога: передусім — нашою освіченістю. Нашим прагненням до мислення, до розвитку, до світла знань. І допоки наші діти будуть цього прагнути, допоки наші вчителі будуть готові навчати, навіть попри обстріли та окупації, підтримувати і зрощувати нашу націю — ми непереможні. Учителі та діти, з якими ми поспілкувалися, в цьому теж певні.
«ВВАЖАЮ, ЩО НАШ ОСВІТНІЙ ФРОНТ МАЄ ВСЕ НЕОБХІДНЕ ОЗБРОЄННЯ»
Ольга ПИТЮР, учителька української мови та літератури, зарубіжної літератури НВК «Новопечерська школа», експертка ГС «Освіторія»:
— Розкажіть про вашу участь у проєкті «Всеукраїнський розклад», на що звертали увагу в процесі підготовки?
— Я мала змогу провести всеукраїнський урок української мови для учнів та учениць 9-х класів. Дуже переживала за те, як пояснити навчальний матеріал таким чином, щоб зрозуміли учні. А от найбільше часу витратила на пошук навчального контенту, адже хотілося, щоб ми вивчали мовне явище на контенті, який актуальний тут і тепер. Тому врешті-решт обрала аналіз речень на прикладі мемів про боротьбу українців на війні, зробила акцент на важливості мислити критично і «не вірити власним очам».
У результаті запропонувала ефективний спосіб перевірки зображення в інтернеті. Тепер можна і тему розкрити: «Узагальнення і систематизація розділових знаків у безсполучниковому складному реченні».
— Зі сторони зазвичай усе виглядає доволі легко, але ми знаємо, скільки сил витрачають учителі для підготовки, як переживають, щоб усе технічно спрацювало. А тут ще й доєднуються тисячі дітей. Які ваші враження від уроку?
— Скажу чесно, що це був ще той адреналін, адже було дуже багато змінних: як будуть працювати учні, чи не підведе інтернет і навчальні платформи, чи буде зворотний зв’язок, наскільки встигну все, що спланувала, що робити, якщо будуть негативні відгуки.
— До речі, про зворотний зв'язок — як реагують діти і батьки на ваші уроки?
— У страху очі великі. Так було, коли мені запропонували долучитися до ініціативи. Очі мої стали ще більшими, але вже не від страху, а від кількості тих, хто подивився урок, від низки коментарів. Вони були різними: комусь сподобалося, хтось втомився, хтось дякував, комусь було нудно. Я маю досвід таких уроків і як мама, адже доки навчальний заклад моєї донечки готувався до дистанційного навчання, час минав, і моя тривога з кожним днем збільшувалася, тому я самостійно почала шукати платформи, на яких учителі можуть проводити безоплатні заняття для учнів. Так, це інші вчителі, інша методика, але це і можливість попрацювати по-іншому, познайомитися з різними дітьми, навчатися співпрацювати. Гадаю, варто підсумувати відповідь на це питання так. Це є викликом для всіх: і для учнів, і для батьків, і для вчителів. Вихід із зони комфорту мало кому подобається, але він має більше позитиву, ніж негативу, і дає нам усім можливість подивитися на себе з боку й отримати миттєвий фідбек. Це, на мою думку, дуже хороший досвід.
— У чому ваша особиста мотивація участі в таких педагогічних волонтерських проєктах? Це ж доволі складно — поєднувати власний графік щоденних уроків, підготовку, підтримку дітей у своїй школі, а ще й мати сили відповісти на запит дітей із усієї України.
— Я відчуваю потребу бути корисною своєму народу та рідній країні. Це почуття з’явилося ще до війни, але зараз воно загострилося, як ніколи. Корисною я можу бути в тому, що вмію робити — навчати. Це відчуття готовності «ділитися» стало новим для мене, знаєте, коли ти ніби переповнюєшся досвідом і готовий ділитися вміннями і власним продуктом на волонтерських засадах. Знаєте, це коли ти нарешті розумієш, що вартість вимірюється не грошима, а часом — найціннішим, що в нас є.
— Ми сьогодні говоримо про унікальне явище, яке спостерігаємо в освітньому просторі України — волонтерська педагогіка. Науковці, мабуть, ще досліджуватимуть те, що ми зараз створюємо. Скажіть, яке ваше бачення волонтерських педагогічних ініціатив і на що саме за таких складних умов ми маємо акцентувати в освіті?
— Зоя Литвин — засновниця «Освіторії» у своєму виступі на конференції TED влучно зазначила, що «путін може забрати багато: наші домівки, роботу, коханих, мир, але він не може скасувати освіту. Знання й допитливість — це скарби, які неможливо забрати…» І коли я бачу ту кількість волонтерських ініціатив в освіті, я розумію, що ми непереможні! Кожен готовий поділитися! Це ключове слово. Я не віддаю і забуваю про те, що віддав чи віддала, а я ділюся тим, що є дійсно важливим для мене: моїми уроками, курсами, вебінарами, електронними книгами, порадами, платформами. Я ділюся і навчаю, як цим користуватися, я підтримую і тримаю зворотний зв’язок. Я ще ніколи не бачила такої кількості можливостей і способів навчатися, як зараз. Вважаю, що наш освітній фронт має все необхідне озброєння, високопрофесійних фахівців, внутрішню мотивацію і найголовніше — найкращих учнів!
«ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ ДІТИ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД МІСЦЯ ПЕРЕБУВАННЯ, МАЛИ ДОСТУП ДО НАВЧАННЯ»
Наталія РУДНІЦЬКА, учителька української мови і зарубіжної літератури Кам’янець-Подільської загальноосвітньої школи І — ІІІ ступенів №17:
— Багато вчителів зараз волонтерять у центрах гуманітарної допомоги, постачають продовольство на передову, а дехто, власне, і перебуває на фронті зі зброєю в руках. Але що неймовірно — ніхто не зупиняється і продовжує навчати дітей. Ми знаємо навіть про факти, коли в окупованих містах учителі навчають дітей. Особливим явищем зараз стала волонтерська педагогіка, тому в суспільстві почали говорити про ще один важливий фронт — освітній. Як ви особисто відчули потребу займатись саме волонтерською педагогікою, а не іншим напрямком допомоги?
— Напевно, кожен із нас відчуває, що повинен робити щось значно більше, аніж просто працювати за професією. Кілька днів від початку активних бойових дій мені звучали слова мандрівного дяка із роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»: «…ту найсумнішу втіху, далебі: комусь на світі гірше, як тобі». Моє місто приймає біженців — людей із зони бойових дій або із тимчасово окупованих територій. Доводилося чергувати на пунктах з надання допомоги, і я розуміла, що за кожним прізвищем в реєстраційній книзі — велика життєва історія.
Я спробувала проаналізувати, що саме в моїй роботі може бути найкориснішим. Насамперед я, як учителька, потрібна власним учням та ученицям, котрі переживають різні емоції: чийсь батько пішов на війну, хтось переїхав за кордон і перебуває в незнайомому місці, до когось приїхали родичі, чиїсь батьки займаються волонтерством… Життєві ситуації в дітей різні, але їх потрібно стабілізувати й перемістити хоча б на кілька годин у звичну атмосферу.
— Розкажіть про ваш досвід викладання у «Всеукраїнському розкладі».
— Дуже зраділа, коли отримала пропозицію викладати ще й у Всеукраїнській школі онлайн, вести прямі ефіри. Це було передусім потрібно мені, адже слід було сконцентруватися й готувати уроки для великої аудиторії учасників. Усвідомлюючи те, що такі уроки радше мають стабілізаційний психологічний ефект, аніж спрямовані на здобуття нових знань, все ж таки не забуваю всі методичні та літературознавчі аспекти. Уроки планую такі, що можуть стати в пригоді й учителям, які можуть показати їх своїм учням поза прямим ефіром, асинхронно. Взагалі мене переповнює гордість від того, наскільки цікавими, ефективними, пізнавальними є такі уроки з різних навчальних дисциплін. Із задоволенням переглядаю уроки колег-філологів, пишаюся, що разом зі мною працює в прямих ефірах докторка філологічних наук, професорка Ольга Миколаївна Ніколенко — на спростування міфу про те, що науковці не знають проблем шкільних вчителів. Також переглядаю уроки хімії від Гліба Репіча, математики від Оксани Коваленко, люблю психологічні хвилинки та загальнорозвивальні заняття, як-от: про сучасне українське кіно від Артура Пойдакова.
— Про що найбільше переживаєте перед уроками?
— Коли сидиш за роботою до півночі по кілька днів, а потім у бентежному очікуванні прямого ефіру, без хвилювань не обійтися, але після того, як побачиш дитячі смайлики, сердечка чи «дякую» в чаті, прослідкуєш кількість переглядів, тоді розумієш, що це велика й потрібна робота.
— Так, для кожного вчителя дуже важливий зворотний зв'язок від учнів, бо заради цього ми і працюємо. Це справді надихає, тоді розумієш, що все недарма. Що вам найбільше запам’яталось із спілкування з дітьми в межах проєкту?
— Хочеться, щоб діти, незалежно від місця перебування, мали доступ до навчання, щоб головні життєві цінності, які дарує література, були почуті. Наприклад, під час уроку про А. Сент-Екзюпері я побачила в чаті, що дитина порівняла мужність і патріотизм цього льотчика-письменника до «Привида Києва». Коли я проводила прямий ефір з української літератури, на ньому були й мої учні, і тепер вони починають кожен наш звичайний урок зі словами, які я взяла для епіграфа: «Ти знаєш, що ти — людина?». Це високий результат.
— Про які ще волонтерські ініціативи в освітньому просторі можете розказати? Їх зараз дуже багато, практично в кожній області є вільні онлайн-школи з вивчення української мови чи математики, багато дистанційних шкіл відкрили доступ до своїх матеріалів.
— Я дуже радію, що є такі чудові волонтерські ініціативи під час війни. Дякую вчителям, котрі розвивають власні освітні телеграм-канали, інстаграм-сторінки, здійснюють інші розробки, якими можуть скористатися діти для самостійної роботи, підготовки до уроків, до ЗНО-мультипредметного тесту. Прекрасна ініціатива від видавництва журналу «Зарубіжна література»: воно відкрило для вільного перегляду всі наявні методичні матеріали для вчителів. Функціонують інтернет-платформи, які можна використовувати безоплатно. Це доводить думку про те, що освіта — великий і потужний фронт, на якому цінуються сильні бійці.
«ДІТЕЙ ПОТРІБНО БУЛО ВІДВОЛІКТИ ВІД НОВИН...»
Галина ТИТИШ, голова правління ГО «Смарт освіта»:
— Ваш проєкт насправді став першим у межах воєнного часу, який дав змогу дітям і вчителям якось оговтатися, прийти до тями і об’єднатися навколо спільної ідеї. Розкажіть, як ви змогли на четвертий день війни зорієнтуватися в напрямку, який тепер можемо сміливо окреслити як волонтерська педагогіка?
— Ми розуміли, що діти в стресі не будуть навчатися, але їм потрібно відволіктися від новин і почути й побачити інших людей. На наш заклик долучатися відгукнулися 300 (!) вчителів із усієї України. Чимало із них мали змогу провести такі зустрічі. Дехто проводив їх кілька разів. А зараз із багатьма вчителями склалися довгострокові співпраці: вони проводять свої заняття за розкладом, визначеним на тижні вперед.
— Розкажіть, як відбувається взаємодія, багато дітей долучається до занять?
— Зараз у телеграм-каналі, де ми анонсуємо пізнавальні зустрічі, майже 7500 дітей. Також у нас є ще один телеграм-канал з 3500 учнів, яких ми також залучаємо до зустрічей. До початку навчання в школах на зустрічі приходило понад 500 дітей, одразу після повернення до дистанційки — переважно понад 200, зараз майже 100. Ми проводимо на день по десять зустрічей, і так з понеділка до суботи.
Спочатку всі зустрічі були на абсолютно різні теми, але згодом ми перейшли на формат циклів. Ми також змогли знайти фінансування на підтримку цього проєкту завдяки ChildFund Deutschland.
— Тематика пізнавальних зустрічей поза програмою школи?
— Зараз у нас є цикли на різні теми, вони можуть бути, звісно, дотичними до програми. Наприклад, цикл «Наука про життя» (його веде Петро Чорноморець, кандидат біологічних наук, викладач Демократичної школи «Майбутні»); цикл «Цікава математика» (веде Віктор Ткач, учитель КМДШ); цикл «Бадьора історія» (веде Євгеній Шелест, учитель історії Britannica School); цикл «Музичні історії за роялем» з піаністом-віртуозом Майком Кауфманом-Портніковим і багато чого іншого.
— Нещодавно у вас з’явилися ще й англомовні зустрічі — це теж унікальна історія, коли зарубіжні колеги підхопили наш власний освітній тренд.
— Так, окремий напрямок нашої роботи — англомовні заняття. На початку, ще в березні, на наш заклик долучатися й підтримувати дітей відгукнулася вчителька із Норвегії Лена Бергсен. Вона запустила мовні клуби з нашими дітьми. Працюють шість таких клубів, усі вони розділені за рівнем володіння англійською.
Також у перші же дні проведення пізнавальних зустрічей колеги із Cambridge University Press & Assessment запропонували перекласти нашу анкету й розповсюдити її серед своєї вчительської спільноти. У результаті понад 90 учителів із найрізноманітніших країн (Канада, США, Велика Британія, Японія, Італія, Польща, Румунія та ін.) зголосилися проводити відкриті зустрічі для українських дітей. Тож 14 березня ми запустили паралельний розклад з іноземними вчителями.
— Чи маєте зворотний зв'язок від батьків та дітей, котрі долучаються до зустрічей? Наскільки для них це зараз справді важливо?
— Так, нещодавно ми зібрали відгуки вчителів та дітей про онлайн-заняття. Наприклад, Марина Кисіль, учителька початкових класів Криворізької спеціалізованої школи І — III ступенів, котра провела тематично-розважальні зустрічі з дітьми п'яти-десятирічного віку: «Чудернацькі перегони», «Парк панд», «Невідоме про відоме: світ тварин», «Детективна агенція», «На гостини до вулика», — поділилася з нами думками: «Такі заняття — мій освітній фронт. Кожен наближає перемогу, коли робить те, що може, найкраще. Діти в такий важкий час потребують особливої турботи, уваги, захищеності. Я побачила, що серед моїх учнів є дітки з панічними атаками, різкою зміною настрою, багато хто плакав за татусями. Тоді я вирішила створити оголошення у Фейсбуці про такі зустрічі в зумі під час вимушених канікул. Долучалися дітки не лише із України, а й із Польщі, Словенії, Італії, Ізраїлю, Естонії. У групі було вже 98 дітей. Я вже проводила заняття у дві зміни. Помітила, що малеча відволікається, знову починає усміхатися, батьки писали слова вдячності й говорили про те, що такі зустрічі дуже потрібні… Діти змінилися. Діти, котрі пережили обстріли та бомбардування, тепер боляче реагують на все, що бодай трішки може нагадувати їм про пережите жахіття: салюти, літаки в мультиках, новорічні хлопавки та вогники…»
Сергій НАУМЕНКО із Гарвардської школи суспільного здоров’я в Канаді проводив заняття «Цікава Канада», «Біоінформатика» й висловив свої міркування до теми обговорення: «Я розумію, що зараз заняття мають бути більш відволікальними, аніж серйозними, але мене вразило, що є дуже розумні діти, котрі прагнуть знань, попри всі перешкоди. Один хлопець детально знається на географії Центральної Америки, інший — на мові програмування Python, дві дівчини мають гарні знання з біології — змогли оцінити кількість генів у людини, а ще один хлопець легко пояснив, що таке філогенетичне дерево».
Своїми відгуками ділилися з нами й діти. Один із них — від Соломії Бобрик із Бучі, дівчинці сім років, вона пише: «Вирішила долучитися, щоби дізнаватися щось нове і розширити свій кругозір. Найбільше сподобалася англійська мова з Марком Лонгом — він дуже цікавий вчитель. Загалом усе зрозуміло й захопливо. Мені подобаються заняття через можливість здобувати нові знання й відволікатися від пережитого».
