Замислюючись над тим, куди діваються українські уми і як навести лад у освіті, часто-густо знаходиш відповіді в неймовірних місцях. Саме в цьому полягає завдання «Дня» — відкривати нові таланти, виносити на поверхню потаємне й загублене. Такою знахідкою є Віктор Войтекович УРБАН — донецький історик, учасник археологічних розкопок скіфського кургану, автор книг «Кочевники Восточной Европы», «Кочевники евразийских степей», «Заметки о роли Росси в судьбе покоренных ею народов», «Судьба народов ашкенази в Российской империи», переможець конкурсу «Книга Донбасу-2009» і лауреат конкурсу «Книга Донбасу-2011». Його історичні праці є в бібліотеках великих європейських університетів, а також у бібліотеці Конгресу США. Свого часу він працював у Бердянському краєзнавчому музеї, Донецькому обласному краєзнавчому музеї, Ясинуватському будівельному технікумі, 20 років пропрацював у шахтах Макіївки й Донецька, зараз працює нічним сторожем.
На презентації його четвертої книжки «Судьба народов ашкенази в Российской империи» про нього сказали: «Незважаючи на те, що ви пишете російською мовою, у душі ви — українець». Але насамперед Віктор Войтекович — кваліфікований історик, тому що всі книги він пише, грунтуючись на численних дослідженнях істориків, філософів, письменників. Про себе ж він говорить: «Є люди, які кричать на площах, а я кричу на папері».
— Як вийшло так, що історик за освітою став шахтарем, а тепер ще й нічним сторожем?
— У житті трапляється інколи, коли доводиться працювати не за фахом... Я брав участь в археологічних розкопках і провалився в грабіжницький хід — так я опинився в шахті.
— Ваші роботи є в різних європейських університетах. Чи є вони в Україні?
— Перша книжка «Кочевники Восточной Европы» була видана Донецьким національним університетом 2001 року. Наклад цієї книги був зовсім невеликим — усього 130 примірників. Останні книги вийшли накладом у 100 примірників. Першу книгу можна знайти в університетських бібліотеках Донецька, Києва, бібліотеках Ялти, Одеси. Повний комплект робіт — у Мюнхені. У мене були спроби перевидати книги ще раз, але поки що вони були марними. Зараз я працюю над продовженням «Заметок...»
— Особливість ваших книг — це мова, якою вони написані. У них багато порівнянь, цитат із літератури. Навіть розділи у вашій першій книзі названі діями, у чому вбачається паралель із театром.
— Річ у тім, що я, окрім історичної літератури, вивчаю велику кількість художніх творів. До того ж, історія людини, народу, держави — це завжди дія.
— Цього року ви стали лауреатом «Книга Донбасу-2011». Але при цьому всі свої книги ви видаєте власним коштом. У чому причина? Чому в нас наука посідає одне з останніх місць у гуманітарній політиці країни?
— Це говорить про брак гуманітарної програми і про брак якісної освіти в цілому. Я вважаю, що освіта має бути академічною. Починати потрібно з дитячих садків. І це не мають бути люди, які зараз виховують наших дітей, треба залучати лише кращі кадри. А зараз у школах можуть викладати навіть ті, хто, у принципі, не любить дітей і не володіє потрібним талантом і знаннями. Звичайно, такі кадри потрібно залучати за допомогою гідної заробітної плати, інакше вони не потягнуться. Освіта вартує великих грошей, а кошти в нас у науку не вносяться, тому що вважається, що вона великих грошей не принесе. Цінності змінилися: вірність, дружба, розум, знання — усе відійшло на десятий план, поступившись місцем гаманцю.
— На якому рівні перебуває наука в Донецьку?
— У Донецьку розвиненіші технічні науки й медицина. Гуманітарним наукам не приділено належної уваги.
— Ви досліджуєте життя й побут кочівників. Чи можна сказати, що всю свою історію українці кочували із Заходу на Схід, зі Сходу на Захід? Чому так відбувалося, що їм заважало зупинитися й осісти на рідних землях?
— Історія — це така наука, яка часто-густо висвітлюється однобоко, як вигідно тій чи тій владі. А вона багатогранна й різноманітна. Ті землі, на яких ми з вами живемо, спочатку були просто степами, де проживали слов’яни, скіфи, печеніги, половці, тюрки. Це за правління Катерини II вони стали південноросійськими. Деякі історики вважають, що це свідчить про нашу належність до Росії. Але наша історія починається задовго до цієї події. У нас дуже багато залишилося від кочівників, починаючи з лінгвістики й закінчуючи буденними речами, традиціями і звичаями. Місто Бердичів, наприклад, до недавнього часу називалося Берендичів. З одного боку, вдача українця має тюркську й перську степову завзятість, а кожний степовик — воїн. Але з другого боку — у нашій вдачі є бажання спокою й миру. Адже ті племена, які осідали на наших землях, не приходили сюди воювати й володарювати. Це були старечі етноси, які приходили вмирати. Але не можна сказати, що старі народи вимирають, вони асимілюються з молодшими народностями. Усе в історії відбувалося в умовах асиміляції й потребах угамувати свою внутрішню спрагу в питаннях війни, віри. Коли Богдан Хмельницький замислив будувати церкву в Суботові, він розібрав дві тюркські мечеті.
Суспільство, як і людина, проходить етапи від народження й до згасання: дитинство, юність, зрілість і старість. У юності і зрілості народи агресивніші. Саме цим зумовлено їхню войовничість. Українці на сьогодні — це стародавній етнос, у якому більшість — «гречкосії», а не козаки. Російський етнос пізніший, він зародився приблизно 1300 року. У його вдачі можна спостерігати агресію й бажання ставити перед собою надзавдання. Таким народам властива відокремленість, яка виявляється не лише в політиці, а й у релігії. Церква Московського патріархату відокремлена, вона має мало спільного з реальною православною релігією. Тому ми можемо спостерігати агресію з боку МП щодо української, грузинської, вірменської церков.
— Ви сказали, що українці перебувають на стадії старіння. Наша наступна стадія — смерть?
— Наступна стадія — відродження, можливо, і через асиміляцію з іншими народами. Кінець і знов початок. Усе виникає з хаосу. Нічого постійного і нічого незмінного немає.
— Грузинський письменник Чабуа Аміреджібі говорив про Грузію часів Російської імперії: «Ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави. І я не знаю, чи зможемо ми повернути те, що втратили». На сьогодні можна сказати, що Грузія змогла знову знайти ці якості? А Україна?
— Грузія є однією з перших християнських країн. Сьогодні вона дійсно демократичніша, ніж Україна. Грузинська еліта завжди знаходила в собі сили боротися за свою батьківщину. Такою ж є і Вірменія. Вона першою із країн-республік СРСР зажадала відокремлення.
В історії дуже багато що замовчується. І не важливо, що в Росії немає українських шкіл, адже самі українці цього не хочуть і не борються за свою мову й культуру. Чому козаки на Кубані не є українським етносом? Адже наявність козацького хору або танцювального колективу — не показник наявності яскравих рис народності. Крім того, цього року Президент України В. Янукович спростив посаду українського консула на Далекому Сході, і тепер питаннями наших співвітчизників переймаються японський і китайський консули. І причина цього не лише в політиці, а і в пасивності самого народу. Саме тому ми не змогли створити незалежної держави на початку ХХ століття, саме тому в кінці ХХ роззброїлися і віддали ядерну зброю потенційному агресорові, саме тому вісім з дев’яти районів Донецька носять імена більшовицьких завойовників України.
— Позиція нейтралітету дуже небезпечна.
— Ще у Стародавній Греції позбавляли громадянства тих, хто намагався всидіти на двох стільцях. Чому країни колишнього соцтабору пішли в НАТО? Вони відчували небезпеку з боку Росії. Україна цей момент утратили. І, як пише О. Забужко, це «новоколоніальне посткомуністичне утворення» є нежиттєздатним. Внутрішня «неспроможність» і роз’єднаність, а також жорсткий прес з боку «старшого брата» утримують Україну в новоколоніальному становищі. Вихід із цієї ситуації — у Росії: ліберальні зміни там призведуть до аналогічних перетворень в Україні.
Можна погодиться. Але ж це не означає, що ми не повинні боротися. Тим більше, коли від багатьох росіян доводиться чути, що вони якраз сподіваються на нас.
