На початку цього тижня з’явилася добра новина: наказом міністра інфраструктури України Володимира Омеляна державне підприємство «Спеціалізований морський порт «Октябрьск» перейменовано на державне підприємство «Стивідорна компанія «Ольвія». Приклад розумної декомунізації і водночас «штрих» до багаторічної ідеї головного редактора «Дня» про те, що саме Ольвія має стати миколаївським «брендом». Цій темі навіть був присвячений один із випусків глянцевого «Маршруту №1» (за липень 2014 року). Лариса Івшина написала тоді у своїй колонці: «Газета «День» хоч і не проводить «розкопки», проте ми просто стимулюємо до того, щоб люди ширше подивилися на світ і на себе. Якщо якимось чином їх це «зачепить», то, я переконана, вони самі захочуть дізнатися більше. Але ж їм треба знайти і натиснути «відправну точку»... Саме про це я думала, відвідуючи Миколаїв ще за часів, коли мером був Володимир Чайка, який пішов від нас, але місто його вдячно пам’ятає. Маючи з ним розмову, я запитала: «Що можна назвати брендом Миколаєва? Як ви це відчуваєте?.. Цим питанням про «ребрендинг» міста я захопила його дещо зненацька, але він припустив: «Можливо, це наші відомі соки?..» Я тоді відповіла, що це дуже важливо, адже торгові марки створюють робочі місця, наповнюють бюджет, але я маю на увазі дещо інше... Тож я запитала: «А як щодо Ольвії?» І він вражено відповів: «Справді!» — і почав із захватом пригадувати і перераховувати всі «скарби» Ольвії, зокрема й бронзових дельфінчиків, які були прапращурами перших грошових монет... Миколаєву потрібно щось, щоб він асоціювався з високою культурою, щоб було зрозуміло, що це пульсуюча цивілізація, яка не згасла...».
Новина про перейменування стала приводом для актуалізації глибинних історико-географічних пластів, яку зробив у своєму матеріалі наш автор із Миколаєва, кандидат географічних наук В’ячеслав Кулаков.
«Перейменували порт, поду-у-маєш...»
ПРИКЛАД ДЕКОМУНІЗАЦІЇ
Перейменували один Із портів У Миколаєві. Дали йому гарне, помітне ім’я. Ну й що з того, скажете ви: був «Октябрьск» (Сентябрьск, Ноябрьск ... яка різниця, хоча ми розуміємо «звідки ноги ростуть») — став «Ольвія». А не «подумаєш»! Але ж це найдавніший порт в Україні (хоча в ту давнину, про яку йдеться, і порт, і сама Ольвія знаходились «рівно навпроти» — на західному березі Бузького лиману). А це вже феномен! Але — чому, все-таки, «Ольвія»; адже топос не зовсім правильно вказує справжнє місце порту в античності?
Ми дозволимо собі сміливість підійти до цього феномену з ... націєтворчого боку, такого важливого у наш час. Ми знайдемо пояснення сакральності самої території, що йде від назви. Ми використовуємо відоме в науці поняття «фрактал», щоб показати, як з малого, з топонімічного зерна може виростати потужний колос, назва якому «патріотизм».
Стародавність краю зафіксовано історією — і Миколаїв зовсім поруч з античною Ольвією, в межах її хори. Тому не дивно, що для нас — тих, хто виріс на цій землі, хто працює на ній, хто перейнявся її корінням — історичним прецедентом «істинної» людини був грек, давній еллін.
А давній грек, вимушений шукати прихистку за тридев’ять земель і три моря від рідної ойкумени, не був «добрим» й іншу людину не вважав доброю.
Він просто всіма фібрами душі хотів жити.
І йшов до останньої трагічної межі, чого психологічно була позбавлена людина нашої цивілізації, але до якої нас знову намагаються раптом підвести сьогодні.
Не будемо уточнювати, яку з цивілізацій сучасного світу — з неоднозначно потрактованими полярностями — слід взяти за зразок, щоб, всіляко дотримуючись концепції sustainable development, скоригованої 2002 року на «Всесвітньому саміті зі сталого розвитку» в Йоганессбурзі відповідно до «Нової програмі цивілізаційного розвитку в XXI столітті », домогтися тієї самої «усталеності в розвитку», проте зауважимо, що виживання і в природному середовищі, і в культурному — так само як і в мозаїчному гіперсередовищі безлічі «реальностей» — є головною передумовою людського креативу, навколо якого тільки й нарощується цивілізаційний «кристал».
ПРИКЛАД ІДЕАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ
Ось і Ольвія, античний поліс-держава у Північному Причорномор’ї, хіба не була вона полігоном для виживання на голій місцевості — у приморському степу, настільки суворому, що Овідій, опинившись у тужливій самоті заслання, скаржився в «Листах з Понту»: «Взимку тут так холодно, що риби замерзають у льоду, а зима триває дев’ять місяців »?..
Коли шукаєш ментальні вогні, які, як запальні суміші, яскраво спалахують, вказуючи шлях, — хіба не до неї, до Ольвії, звертаєшся подумки? Хіба не від неї йде те дивне випромінювання? Чи не її громадяни-борисфеніти, міцні тілом і духом, запалили вабляче
?’vеn-tо — світло, від якого «есмь пошла» святість самої землі? ..
Ольвію, цю античну перлину Північного Понту, було засновано в VI столітті до н. е. іонійцями з Мілета на високому березі лиману, при злитті його з морем, і названого Іпанісом — нібито за наявність навколо озера, «матері Іпаніса», пасовищ диких білих коней.
Степовий простір, який поглинав і місто — власне поліс, і сільські садиби — ольвійську хору, став головною виразною рисою навколишніх ландшафтів — далечиною, яка з дитинства привчала колоністів до пильності, до постійного очікування нападу, до відчуття, що не-сьогодні-завтра їхнє життя обірве стріла кочівника, що налетів із півночі, коли тому раптом стане не до вподоби ситуація рівноправного партнерства: на його, у чому він був впевнений, «священній» землі.
А те, що ця земля була для скіфа — у його скіфському міфі — прабатьківщиною, засвідчив сам Геродот, залишивши нам свої враження про Гілею, витягнутий в морі півостров у декількох лігах від Ольвії.
Десь там, у болотистих лісах Гілеї, найвеличніший Геракл ... здійснюючи свій дев’ятий подвиг ... злягався зі змієногою єхидною, яка примусила його до цього ... сприяв появі трьох синів: Агафірса, Гелона та Скіфа; від молодшого пішли скіфи царські, а все тому, що залишив Геракл усім трьом свій лук і пояс із золотою чашею — з умовою, що володіти країною буде той із синів, хто зуміє натягнути його лук і оперезатися його поясом; впорався з батьківським наказом тільки Скіф, який в подальшому отримав від своїх вдячних нащадків ім’я Колоксай — Цар-Сонце.
Як же не очікувати еллінові помсти — від самого Степу, від його народу? ..
Або самому стати народом?
Новим народом. Іншим народом. З тим самим характером, але з іншими намірами.
А степом, крім людей-на-конях, бігали сайгаки, кулани, лисиці, зайці, дрохви. А рибне населення прилеглих річок та лиманів становили осетрові, скумбрієві, кефалієві, соміві, коропові та інші види риб, їстівних і смачних, і було їх така незліченна кількість, що побратимам своїм, «затриморським» далеким, могли вони багато дати — в обмін на технологічні тонкощі й конкретні вироби для побуту та війни, якщо й коли війна стає буттям.
ПРИКЛАД ЕТНОГЕНЕЗУ
Все це визначило place-of-homeland — нову батьківщину давньогрецьких поселенців, оскільки сприятливо поєдналися
екоумови та зручне геопросторове положення: на перетині давніх торговельних шляхів.
Етнічно змішане населення (іншим воно й не могло бути: сюди прийшли хвацькі грецькі хлопці, без жінок прийшли ...) ольвійської хори (інакше, округи — території, на яку було поширено вплив Влади і Права тієї античної цивілізації, що збудували її в середземноморській ойкумені люди, об’єднані назвою «греки», а вихідцями були вони якраз із цих, північнопонтійскіх, країв, але наскільки глибокою є їхня історична пам’ять — нам не відомо й ніхто не знає ... хіба що самій ноосфері відомо) займалося землеробством, випасало худобу, ловило рибу, якої — ще б пак, на виході в море, чим власне, й визначалося вирішальне значення ольвійського топосу! — водилося безліч, славилося по всій ойкумені вмілими ремісниками, купецьким геном не обділеними, а ще, всі гуртом, були вони добре навченими й дисциплінованими воїнами, надійними у захисті рідної домівки, але головне — вони були демократами, здатними вибрати собі Лідерів, які, у свою чергу, були підзвітні громадянам, періодично збиралися для цієї мети на найшанованішому місці — на агорі ... а багаті допомагали бідним, і коли видавався неврожай, порожніли засіки багатих на користь бідних, і розбивалися на друзки заставні записки, тому що були з обпаленої глини, і цих свідчень свідомо стертої з пам’яті залежності археологи виявили достатню кількість, і навіть раби мали у них сім’ї, але не мали прав: обирати Лідера й бути обраними.
Так і створили вони, в короткі історичні терміни, свою незалежну державу, яку прославили ефективною працею й умінням захистити себе.
Об’єднані сили людей різних, але виплеканих однією територією, і ворога долали в більшості сутичок. Здолали вони, коли настав час, а сталося це 332 року до Христа, і Олександра Македонського, до того часу непереможного. Ольвію вирішили зруйнувати, стерти з лиця землі і поліс, і дрібні поселення 30 тисяч солдатів полководця Зопіріона, ставленика «Великого» на землях Понту. Так вони, борисфеніти Ольвії, розсіяли по степу вояків намісника Фракії — і зробили це, об’єднавшись із «варварами», тобто автохтонами, «що сіяли просо», та скіфами, що приєдналися до них, з відважною безстрашністю «упокоїли» римські когорти, які звикли до дисципліни й відлагоджених прийомів.
ПРИКЛАД НАЦІЄТВОРЕННЯ
А чому вони не дали себе підкорити? А тому що ця земля була для них священною, а священну землю треба обороняти до кінця, до останнього.
Але територія хори перебувала й перебуває під божим покровительством. А святилища, які називалися extra-urban, виявляється, заздалегідь визначали межі втручання в місцевий ландшафт!..
Таким чином, від початку прикордонні землі ольвійского поліса були оточені, як сказали б сьогодні, «священним фронтиром» — якимись ділянками суши, переважно, прибережної, які, на стику Землі, Води та Неба, є найбільш привабливими для відображення культу.
Для більшої функціональності вимоги, що визначають запобіжні заходи, зводилися до ландшафтного підвищення подібних топосів. Завдяки ширшому обдивлянню «всього навколо» вони ставали оплотом громадянського пильнування для борисфенітів — дозрілої в певному геопросторі нації. Інакше: Територією сформованої нації. Як це слід розуміти — знову запитаєте ви?
Лев Гумільов у ХХ столітті зазначив геосуб’ктність етногенезу. Як закономірного планетарного явища. Ми, у столітті двадцять першому, говоримо вже про націєгенетичне явище. І — сформулюємо його сутність.
Територія народжує націю. Нація не змінює територію, а сформована територією нація закріплюється на ній, і вже іншої території ця нація не матиме.
Давайте продовжимо міркування разом ... Земля спочатку ... — край, land, де ми спільністю, даною нам згори, у-містилися, тобто знайшли своє місце на планеті; самоствердження — потім: хто такі «ми». Чому думка не попереду «процесу», що не випереджає намір, а лише результує його — у формулюванні: «на-а-ція!»?
Чому ми любимо свій прапор і співаємо: «Моя країно ...», чому? ..
Тому що так ми висловлюємо наші емоції гордості. Ми патріоти — а патріотизм є неминуще, внутрішньо вистраждане, поклоніння знакам національної ідентичності. Патріотизм — це релігія ґрунту; не намір і не архетип, а колективне почуття сакральної повноцінності в усвідомленому як «рідний» ландшафті, що вміщає це.
Отже, ми самі сформулювали дефініцію, тобто визначення. Нація — це продукт у-міщення.
А уміщення «в чомусь» завжди є компактним. Воно спрямоване «всередину», а не «назовні».
Але трапляється, що: «а-ми тут а-найголовніші, а-всі інші а-будуть у нас на посилках» ... Пошуки «свого місця» є причиною завойовницьких воєн. «Дайте мені ще територій, і всі німці будуть щасливими!», «Дайте мені ще територій, і пролетарі всіх країн будуть щасливими» ...
Я можу навести інші приклади — будь ласка! Але ви чудово підберете їх самі, розуміючи, що всі вони будуть антиімперіалістичні. А як же інакше: той, що йде у чужу землю, завжди буде агресором, а таким чином поширюються не-своє, але що стало «своїм» середовище проживання, проти волі стає загарбником, бандитом, агресором, імперіалістом. Тому той, хто знає, що таке «імперія», хто подужав її агресорську сутність, без проблем сам підбере аналог.
ПРИКЛАД ПАТРІОТИЗМУ
А от чим миколаївець може пишатися, так це тим, що свою рідну землю як територію, як «ленд», він репрезентує для інших у вигляді науково доказового фрактала — частини українського цілого. Земля як планета народжує геосуб’єкти; рівним іншим геосуб’єктам виступає Україна: у вигляді звичної нам state-nation — міцної нації-держави. Але зерном цієї сучасної нації було якесь conglomeration of diverse peoples — скупчення у-міщених субетносів, долею приречених ділити територію не на сфери впливу, а на су-міс-не проживання. На умовно окресленій території в пониззі річок Дністра, Південного Бугу та Дніпра у певний час — античне, а, може, й трохи раніше — народилася нація, іменована нами борисфенітами.
Вони окреслили свої кордони. Межі своєї нації. Охоплення кордонів мережею святилищ extra-urban (позаміських) виникло не випадково; воно був системою взаємозалежних сакральних зон ...
Античний Ахілл, володар Понту, який був для людей, що створили поліс, вищий за інших олюднених богів, в умовах «змішання етносів» поступився частиною своєї величезної духовної влади місцевому божеству Борисфену, а все тому, що «дух місцевості» і є Борисфен — бог величезної ріки та окраїнних земель. Місце ольвіополіта, «містечкового» громадянина, посів борисфеніт — господар всього Північного Причорномор’я.
На півдні, на острові Левка, який сьогодні називається Зміїний, височіла «опора богів, які прийняли кров Фетідова породження»: святилище Ахілла, обожнюваного ольвіополітами героя Троянської війни — Понтарха, володаря Понту Евксинського; на південному сході — extra-urban Ахіллів Біг на Тендрівській косі; ще на схід, в Гілеї — а це сучасний Кінбурнський півострів, у вигляді глибоко витягнутої в море піщаної коси, — греки уявляли собі середовище проживання місячної богині, й найнепролазніший ліс на косі назвали її іменем: «священний гай Гекати».
На сході — на південь від тієї місцевості, що сьогодні і називається «Порт Ольвія», височіло святилище богині Деметри; від неї в житті античного грека — і понтійців-напівкровки зокрема — залежало багато що: і врожай, і ... в елевсинських містеріях проходила ініціація юнаків; ще одне Ахіллове святилище знаходилося на південному заході — на мисі Бейкуш, що виходить до іншого лиману, який сьогодні називають Березанським, а стародавня його назва не збереглася, враховуючи, що за часів Геродота лиману не було, але загальна конфігурація була приблизно такою самою, репрезентують лиман як річку Брезант, від якої і пішла назва і острова, і лиману, що означає «крутосхиловий»; на півночі хори, де між двох річок, Інгулом та Бугом, виросло на великому півострові місто Миколаїв, що знаходився extra-urban, споруджений на честь Аполлона.
Для античних греків принцип вибору місцезнаходжень позаміських святилищ — згідно зі сторонами світу в територіальній структурі поліса — пояснюється призначенням саме їм бути сакральними оберегами конкретного регіону освоєння.
ПРИКЛАД НАЦІЄТВОРЕННЯ — 2
У державному гімні сучасної України є слова, що підтверджують евристичну думку про територіальне «зерно» української нації (коректніше буде сказати: про одне із «зерен» ...): «... запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!». Тобто, ми, які генетично відчуваємо тяжіння саме цієї землі, будемо господарями на своїй території, «у своїй країні»; про чужі країни взагалі не йдеться — ми там не хочемо й не будемо «панувать». Але за свою «душу й тіло ми положим» ...
... А ви кажете: «перейменували порт, поду-у-маєш ...»
POST SCRIPTUM, який навряд чи розцінять як повчання — та все ж ...
Триває і в наш час трансформація національної ідентичності. Розповідь про землю ольвійську важлива хоча б тому, що співвідносить досліджену нами «сакральну повноцінність» з духовною схильністю і ольвіополіта, і нашого сучасника, який, замислюючись про значення для свого народу пам’яті поколінь, позбавляється від колоніального патерналізму де-небудь в субекваторіальній Африці (і не тільки — на жаль, і в ближньому своєму оточенні ти зустрінеш аналог африканця, який «не бачить, що коїть» його сусід: а він «своє» творить, не залишаючи тобі права на «твоє»).
... Пам’ять поколінь відбивалася на житті всередині поліса — зовнішніми факторами сакралізованість ольвійского простору не вичерпувалася. Провідне місце в пантеоні борисфенітів посідав древній бог Бог-Сонце — Аполлон, якому поклонялися землероби-данунянці, що жили тут, на території від Дону до Дунаю (дон-/дан санскритом: «водний потік», «ріка»), ще з часів, коли в межиріччі річок сіяли просо та пшеницю, кували мечі та рала, і колісницю, про всяк випадок, винайшли також тут ... бог, який залишався верховним покровителем Ольвійської держави рівно стільки, скільки тривала його історія, а тривала вона тисячу років.
Культ «підтримувався на державному рівні» — сказали б сьогодні. Головним місцем вшанування була безпосередньо Ольвія; там, на агорі, довіреними особами — союзом мольпів — приносилися присвяти Апполону Дельфінію. У березанських (на острові Березань знайдених) графіті він фігурує як Цілитель, тобто «бог, який виліковує». Поклонялися й Апполону Лікею, коли шанували його як захисника пастухів й оборонця худоби (епітет лікейський означає «вовчий»), і Апполону Таргелію (на честь цього бога співали особливі пісні й приносили в жертву биків та овець).
Що ми ж ми маємо, з погляду гуманітарної географії?
А маємо те, що Ольвійський поліс і його хора (порт «Ольвія» територіально і акваторіально входить до неї) виявилися топосами, контури яких окреслені богами й захищені ними від будь-якого стороннього втручання, від небажаного вторгнення, від недоброго погляду й агресивного наміру.
Такий наш другий підсумковий висновок ...
