Недобра традиція повертатися до теми Голодомору і його наслідків лише у Дні вшанування жертв геноциду, наприкінці листопада. Тиждень перетворюється на емоційний вибух, який кожен сприймає по-різному: хочеться сховатися, треба щось зробити, провести захід, поставити свічку, просто похизуватися. Це призводить до хаотичних і неосмислених акцій — на кшталт того, що страви, які готували під час Голодомору, перетворюють на ресторанну презентацію, а заходи чи виховні години у школах повертаються нічними кошмарами у дітей. Власне, тема скидання безстрашної правди про Голодомор на дітей викликала цими днями бурхливу реакцію у Facebook. Допис дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз https://www.facebook.com/svetlanaroyz/posts/3937522979614611 про те, як вчителі молодших класів розповідають дітям про Голодомор — з фактами канібалізму, мультфільмами для старших аудиторій та розмовами про голодні смерті прабабусь — порушив питання, яке давно назрівало, але мало хто наважувався його озвучити: як треба розповідати дітям про Голодомор. Тобто як вибудувати стійку комунікацію між поколіннями для подолання постгеноцидного синдрому?
Допис за добу набрав більше тисячі репостів і коментарів. Користувачі висловлювали різні думки: батьків, які оминають тему Голодомору, говорили, що вона це «травма для дітей», «занадто рано», «колись дізнаються», «це було давно». Вчителі нарікали, що не треба їх у всіх бідах звинувачувати: «дітей від світу не сховати», «вони мають знати історію». Психологи радили узгоджувати подачу недитячих тем із ними, враховуючи вікові особливості та емоційних стан. Очевидним стало те, що ми досі не маємо спільних алгоритмів, як варто виражати такі трагічні теми, щоб дитина почувалася в безпеці. Щоб вона була впевнена у тому, що подібне не повториться, пишалася силою тих, хто вижив, їхньою гідністю, любов’ю, жагою до життя, а разом з цим сумувала за мертвими і вшановувала їхню пам’ять. «День» провів роботу над «помилками» і зібрав думки, які дозволять запобігти травматизму серед дітей і навчити їх переосмислювати минуле з «плюсом», а не з «мінусом».
«У СУБОТУ СИН УВЕСЬ ДЕНЬ НАГАДУВАВ, ЩОБ НЕ ЗАБУТИ ЗАПАЛИТИ СВІЧКУ»
У кожного з нас є свій досвід сприйняття теми Голодомору: хтось вперше дізнався про неї від рідних, дехто — у школі, інші — збагнули масштаби трагедії лише у дорослому віці. Від того, яким було перше знайомство, залежить, настільки ця тема правильно буде сприйнята, відзначає мати 8-річного Славика Світлана СПІРАНСЬКА. Найменш травматичним методом донесення правди є розповідь-спогади про родичів, які варто розпочати із загальних історій: де жили, що робили, чому голодували і завдяки чому вижили.
«Рано чи пізно дитина все одно дізнається про Голодомор. Маючи власну родинну історію, я вирішила, що мій син має дізнатися про цю сторінку від своїх рідних, — розповідає Світлана Спіранська. — Коли син йшов до школи, то він вже знав значення запаленої свічки на вікні, яку ми постійно запалювали на згадку про родичів моєї бабусі, чиї родичі загинули у Голодомор. Він мав початкове уявлення, чому так трапилося, чому моїй бабусі вдалося вижити... Увесь минулий тиждень у школі вони говорили з вчителькою про ті події, виготовляти «незабудки пам’яті», готували проєкти. А у четвер він вийшов зі школи зовсім без настрою. Дорогою додому розказав, що їм показували фільм, де «всі були худі, як скелети». Це неабияк стривожило сина, але ми у родинному колі обговорили цю тему, подивилися ще кілька нейтральних світлин з мережі, дістали свої родинні фото. Його це зачепило, бо у суботу син увесь день нагадував, щоб не забути запалити свічку... Звичайно, кожна дитина реагує на такі фільми, історії по-різному. Головне, щоб вчитель попереджав батьків про тему виховної години, бо у родині можуть бути різні моменти — втрата домашнього улюбленця, розлучення батьків, сварки — усе це має відображення на дитині і вона має перебувати в нормальному емоційному стані, щоб зрозуміти і сприйняти новий емоційний виклик без травматизму».
«СКЛАДНІ ТЕМИ НЕ МОЖНА ПОДАВАТИ «ЗОПАЛУ»
У своєму дописі Світлана Ройз згадує про анімаційний фільм «Голодний дух», який використовують вчителі молодших класів у підготовці тематичних уроків про Голодомор. Як психолог, вона радить вчителям не спокушатися на те, що це проєкт анімаційний, тобто що він має підходить для дітей різного віку, бо насправді мультфільм сприймається більш емоційно і менш критично. А якщо після перегляду дітям пропонують ще й намалювати малюнок на цю тему, то це лише зміцнює реакцію. І малюнки в цьому випадку мають бути про стабілізацію, про життя, про ресурс, а не про трагедію. Вона закликала вчителів ставити у пріоритет не звіти про проведені заходи, а дитину. Власне, концепт Нової української школи покликаний саме на це, однак не всі готові працювати за новими правилами, визнає вчитель початкових класів школи № 25 міста Вінниці Валентина НЕЧИПОР. Вона відзначає, що використовувати візуалізацію, зокрема і розкритикований вище мультфільм, рекомендує МОН. Але вчитель на місці має сам визначати, що, як і коли краще презентувати дітям і до таких тем, як Голодомор варто ретельно готуватися, а не «наклепати» урок за вечір за матеріалами з Інтернету.
«Про Голодомор ми говоримо з дітьми, починаючи з 1 класу. Моя особиста методика базується на вікових особливостях дітей і їхньому світосприйнятті. У першому класі я узагальнено розповідаю дітям про те, що поруч із веселими сторінками історії є й сумні — такі, як Голодомор. У другому-третьому класі я детальніше розповідаю про подію, яке відображення вона мала, які передумови і наслідки. Можу використовувати і візуальну частину, зокрема і мультфільм «Голодний дух». Але до нього слід підходити виважено, зважаючи на емоційний стан дітей, чи готові вони до сприйняття. Можна використовувати фільм «Живі» зі спогадами очевидців, але обов’язково після перегляду треба обговорити з дітьми моменти, що стривожили, щоб вони правильно їх протрактували, акцентуючи увагу на підтекстах, — розповідає Валентина Нечипор. — Справа в тому, що нашим обов’язком, як учителів, є зробити все, щоб наші вихованці свідомо та переконливо зрозуміли передумови цієї трагедії, її наслідки і зробили правильні висновки. Ми не можемо сховати чи обмежити дітей від реалій життя, навіть того, що зараз відбувається. Думаєте, діти не переживають через епідемію? Переживають! Передусім про своїх рідних і ці страхи також треба проговорювати, пояснювати, щоб цей острах зникав, щоб дитина не закрилася... Складні теми не можна подавати «зопалу»: прийшла зранку в клас і ввімкнула дітям мультик про Голодомор. Так не можна. Дітей треба налаштувати протягом дня, а може, й тижня. Але якщо ти бачиш, що у дитини щось трапилося, по дітях одразу все видно, то краще зачекати, не загострювати, перетрансформувати урок. Важливо знайти серединку і оптимальну можливість розповісти про Голодомор. Тоді ми отримаємо правильну відповідь. Як-от стрічка, яку нещодавно презентувала одна з вінницьких родин».
«МИ ВИРІШИЛИ НАВЧИТИ ДІТЕЙ БЕРЕГТИ ЖИТТЯ БЛИЗЬКИХ»
Валентина Нечипор має на увазі фільм «Наша земля», який відзняла багатодітна родина Білоножків із Вінниці про Голодомор. У ньому батьки і діти виступили акторами, сценаристами, режисерами, монтажерами та продюсерами. Родинне виробництво кіно у Білоножків розпочалось від того моменту, як середня донька Катерина вирішила зайнятися анімацією. Батько родини Андрій Білоножко розповідає, що тему Голодомору обрали самі діти. За сюжетом короткометражки дівчинка-підліток вередує. Не цінує те, що має і випадково потрапляє у минуле. Саме у той час, коли в Україні лютував Голодомор. Дівчинка стає свідком тих подій, пізнає ціну крихти хліба, а потім знову повертається у сучасний світ і починає його цінувати.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
«Четверо моїх дітей, наша мама і я стали його головними героями. Самі писали сценарій і монтували кіно. Зйомки здійснили за кошти з літньої відпустки, від якої довелося відмовитися через карантин. Увесь бюджет витратили на фільм, прокат обладнання, костюми, хоча в знімальному процесі професійні актори і оператори допомагали безкоштовно, — розповідає Андрій. — Створення фільму — це нова форма вивчення історії для дітей, які реагують на цифрове сприймання інформації. А не аналогове, по якому навчалося старше покоління. Тривалість нашого фільму лише 9 хвилин, бо сучасні діти більше сприймають коротку інформацію. Таку, як «сторіси» у соціальних мережах. Як на мене, жоден підручник так не розкаже про ті події, як невелика стрічка. І це сучасний дієвий механізм передачі інформації про складні теми. Таким чином ми вирішили навчити дітей берегти життя близьких і вивчити історичну ціну українського хліба. Крім того, знімальний процес здружив родину. Це був цікавий експеримент для всіх нас».
«РІЗНІ КАТЕГОРІЇ НАСЕЛЕННЯ — НА РІЗНИХ ЕТАПАХ ПОДОЛАННЯ ПОСТГЕНОЦИДНОГО СИНДРОМУ»
Чи не найширший формат роботи з дітьми щодо вивчення і подачі теми про Голодомор веде Національний музей Голодомору-геноциду. Власне, на його сторінках описана детальна «інструкція», (https://holodomormuseum.org.ua/news-museji/ditiam-pro-holodomor-porady-d...) як варто розповідати дітям різного віку про цю сторінку в історії. Музей закликає українців досліджувати родинні фотоархіви, складати родинні дерева, записувати свідчення очевидців та дізнаватися через особисті історії більше про історію своєї нації. Крім того, навіть у час карантину батьки чи вчителі з дітьми можуть відвідати заклад через відеоекскурсію, поспілкуватися із екскурсоводом онлайн, прослухати свідчення очевидців та прочитати про міфи і наслідки. Для детальнішого ознайомлення про історію Голодомору у Києві можна завантаживши мобільний додаток «Track Holodomor History» — вперше через історії очевидців, архівних фото, документів, коміксів дослідити історію Києва 1930-х. Також команда музею спільно з волонтерами створили єдиний ресурс «Свідчення». На цій онлайн-сторінці зібрані історії очевидців Голодомору 1932—1933 років та можна відшукати свідчення за місцем, часом, прізвищем або хештегом.
Інструментів для батьків і вчителів, які хочуть донести цю тему толерантно, досить багато, відзначає заступниця генерального директора закладу Ірина БАТИРЄВА. Але проблема в тому, що серед дорослих досі побутує враження, що музей — це меморіал, де експонати — страшні світлини чи «скелети». Вони навіть бояться заходити до закладу, бо «начіпляли» стереотипів з радянського минулого і не можуть ніяк позбутися постгеноцидного синдрому. Передусім через те, що не знають причини Голодомору, чому так сталося і як це сталося... Діти ж навпаки є чи не найчастішими гостями і відповідно заклад щороку продукує для них нові форми роботи, реагуючи на враження, відгуки, фідбеки.
«Говорити з дітьми про Голодомор варто спершу у родині, школа розкриє і підкріпить ці знання, а музейні заклади розширять. Але не треба забувати про табу: не можна показувати дітям фотографії українців, убитих голодом, розповідати про фізичні та моральні страждання, обговорювати канібалізм, переглядати дорослі документальні фільми. До речі, зараз музей працює над створенням стрічки саме для дітей, яку зможуть використовувати батьки і вчителі. Вона розповідає про передумови виникнення Голодомору, чому, власне ,так трапилося і до чого це призвело, — анонсує Ірина Батирєва. — Також для дітей молодшого шкільного віку ми пропонуємо два майстер-класи: з виготовлення свічок, які вони у ставлять у четверту суботу листопада на пошану українців, які загинули голодною смертю, та з виготовлення значків з колосочків. Їх діти залишають собі на згадку про екскурсію у музеї. Є гарне заняття «Зернятка надії», де розповідається про Україну, українські родини, хліборобів, тобто ми підготовлюємо дітей до теми Голодомору. Дуже цікаву гру «Схованка» цього року розробив екскурсійний відділ, і ми її представляли на Мистецькому арсеналі. У головній ролі дівчинка, яка намагається сховати зерно, щоб вижити. У грі діти активно працюють з картою, дізнаються, що на Західній Україні голоду не було, пізнають, що відбувалося. Це хороший інтерактив, який вже себе зарекомендував.
Музей у своїй діяльності, зокрема з метою подолання постгеноцидного синдрому, тісно співпрацює з психологами, це передусім Вікторія Горбунова та Віталій Климчук. Адже ми зацікавленні у залученні людей різного віку. Однак треба визнати, що на сьогодні різні категорії населення знаходяться на різних етапам подолання постгеноцидного синдрому. Люди, які частіше стикаються з цією інформацією вже її переосмислили і розуміють причини та наслідки, вже не мають фіктивності цієї події. Але є такі, які ще йдуть цим шляхом. Просто потрібні наукові і культурні установи, які будуть допомагати населенню. Насамперед вчителям, бо саме просвітницьку роботу ведуть вони. Вони мають мати механізми, як правильно подавати цю тему, щоб не скиглити і плакати, а розбирали на пальцях, чому так сталося і які «запобіжники» треба виставити на майбутнє».
«Психологи стверджують, що замовчування геноциду, приховування правди повторно травмує націю. Подолати постгеноцидну травму можна лише в один спосіб - якнайбільше говорити про це . І не просто говорити, а мають виговоритися всі ті, хто пережили і є свідками злочину, їхні діти, яким режим забороняв говорити і знати про Голодомор, і наступні покоління, які б усвідомили, що це не просто трагедія світового масштабу, а злочин, який потребує визнання та засудження комуністичного тоталітарного режиму як організатора та винуватця», – переконана Ірина Батирєва.
КОМЕНТАРI
«У РОЗМОВІ ТРЕБА СТАВИТИ АКЦЕНТИ НА «ЗАВДЯКИ»
Ольга СУЙФУЛIНА, дитячий та сімейний психолог:
— Розпочинати ознайомлення дітей з цією складною темою варто розпочинати з доступної теми, наприклад, що тоді їли, чому так було. Адже ця тема і дорослого «зносить», може викликати анорексію, стати причиною безпліддя. Це підсвідомі страхи. Але інформацію про Голодомор треба подавати 100%. Інакше вона залишиться неосмисленою і може залишитися страхами. Досі я зустрічаю пацієнтів, які підсвідомо бояться бути багатими, жити у достатку, радіти життю. Вони постійно шукають собі якісь обмеження. Отримані знання — це заповнення білої плями, а проговорення страхів — їх визнання і подолання... Кожне життя має цінність, і якщо ми маємо можливість сьогодні жити, жити в Україні, то це завдяки тому, що люди вижили у Голодомор. У розмові треба ставити акценти на «завдяки». На дитячих малюнках треба показувати, що ми маємо сьогодні «завдяки» минулому, — живемо у достатку, у радості. Треба фіксувати увагу на позитивних моментах сьогодні, які досягнуті через призму минулого.
«ЦЕ РОЗБАВЛЯЄ ЖАХ, НЕ ДАЄ В НЬОГО ПРОВАЛИТИСЯ»
Ганна БОЛСУНОВСЬКА, психолог:
— Я б молодшим взагалі уникала тривалих розповідей або відеоматеріалів. А якщо чесно, то без питань не порушувала б цю тему (не бачу потреби, адже дитині в цьому віці вистачить і теми Другої світової війни). Передусім через це, що вона складна, страшна, погано осмислена у самому суспільстві, як, наприклад, ГУЛАГ. У 10 років, мабуть вже можна розмовляти, але знову без відеоряду. Або так, як це зроблено в музеї ГУЛАГу. Там досить багато інформаційного простору і трохи емоційного, при чому вони не змішані. Є кілька кімнат, які абсолютно потопають у трагедії, але в них можна не входити, або з них можна вийти, а в цілому багато історичної довідки з історичним контекстом, біографічних даних, статистики, географічних відомостей. Усе це строго і сухо, без анімації. Це розбавляє жах, не дає в нього провалитися. У будь-якому випадку, я б рекомендувала будь-кому, хто планує говорити про подібні теми з дітьми, спочатку потренуватися на дорослих, записати себе на диктофон і послухати: наскільки ваш емоційний стан зміниться, які слова будуть тригерними. Словом, почистити мову від слів-емоційних тригерів. Сама презентація теми хвилин на 5, потім питання (від дітей — дітям), потім ще хвилин 5, ще питання, щоб вчасно побачити, що пора зупинити тему.
«РОЗМОВИ З ДІТЬМИ НА ТАКУ ТЕМУ ВИМАГАЮТЬ ВНУТРІШНЬОЇ ЧЕСНОСТІ ТА ЩИРОСТІ»
Тетяна АЛЬОШИНА, психолог:
— Особиста думка — тема непідйомна. На особистому рівні, з моєї точки зору, розмови з дітьми на таку тему вимагають внутрішньої чесності та щирості, готовності дорослого обговорювати складні теми, на яких він не знає готової відповіді. На рівні масштабного виховання покоління — ми належимо до сім’ї, своєї нації, своєї країни — ми частина її. І цей досвід з нами — жертви і насильника одночасно. На рівні цільових програм держави це перетворюється в метод формування політики геноциду: якщо є погані, значить є хороші. Поганих загнобити, прибрати, а хороших — возвеличити. Виходить замкнуте коло «добрих справ».
ЯК РЕМАРКА
Про Голодомор потрібно промовляти не один раз на рік, у День пам’яті. Про нього потрібно говорити постійно — так, як робить це «День» уже двадцять років поспіль, починаючи із приходу у газету Джеймса Мейса і не завершуючи його, на жаль, передчасним відходом з життя у 2004-му. Зараз це особливий історичний фронт, який веде газета, бо як каже головний редактор Лариса Івшина: «якщо не ми, то хто?»... Неосмислення власної історії на державному рівні, на жаль, призвело до того, що ми до сьогодні продовжуємо повторювати помилки з минулого. І можливо, справді досі «нити». Час нарешті дослідити і зрозуміти, як минуле впливає на нас сьогоднішніх (що радив зробити якраз саме Джеймс Мейс, котрий і поставив нам діагноз «постгеноцидність»), на наш вибір, як ми нині ставимось до власності, майна, до бізнесу, кар’єри, до своєї країни і її майбутнього, бо, власне, питання не у тому, що треба берегти хліб, треба оберігати свободу — і пам’ятати про Голодомор, як застереження.
