Увесь минулий тиждень Одеса гуляла. 2 вересня Південній Пальмірі стукнуло рівно 210 років. Гостей на нього скликали з найперших осіб. Засвідчити свою повагу іменинниці прибули міністр транспорту та міністр охорони здоров’я України, міністр Егейського моря та заступник міністра оборони Греції, і сотні інших почесних гостей. Й Одеса виправдала їхні очікування, ще раз довівши, що жоден соціальний і політичний катаклізм не зможе примусити її перестати жартувати. Причому так, як ніде у світі. Скажіть, будьте ласкаві, у якому ще місті можуть поставити пам’ятник апельсину? Звісно, лише в Одесі! Річ у тім, що двісті років тому, коли місто щойно починали будувати, Павло I, який сходив на престол, наказав позбавити його всіх пільг і кредитів. Імовірно, щоб насолити пам’яті покійної імператриці Катерини — засновниці Одеси. Тоді хитрі одеські купці-негоціанти задумали здивувати Павла. Закупили три тисячі апельсинів — велику рідкість на ті часи навіть у Петербурзі, — і відправили імператору. Жарт вдався. Хабар прийняли. Місту повернули пільги, а так само виділили кредит у розмірі 250 тисяч рублів на будівництво морської гавані порту. Пам’ятник цьому найпершому одеському хабару владі встановили під час святкувань. Ініціатором його спорудження виступив голова Одеського апеляційного господарського суду Валерій Балух. Півроку тому цьому справді невтомному на вигадки чоловікові вже вдалося розсмішити всю Одесу живописним панно в новому приміщенні господарського суду. На них учасниками легендарних сюжетів «Суд Соломона» та «Суперечка Платона й Аристотеля» виступали губернатор і прокурор (вже колишній) області, мер міста, чиновники та судді, виряджені в грецькі тоги.
Але якщо ви думаєте, що пам’ятник апельсиновому хабару був єдиним жартом свят, то ви, як кажуть в Одесі, вельми помиляєтесь. Тому, що того ж дня на центральній площі міста відбулося відкриття не менш цікавого пам’ятника видатному градоначальнику Одеси, греку-мільйонеру, знаменитому меценату та філантропу Григорію Маразлі. Його зусиллями наприкінці XIX століття в місті постали найкращий у Росії міський театр, центральний парк, бібліотеки та музеї, притулки та лікарні. Але злі язики стверджують, що пам’ятник Маразлі ще довго не був би встановлений, якби… у головного архітектора міста не з’явилася життєва необхідність перенести та сховати за ним трансформаторну будку. Замаскована вона була під псевдогрецьку аркаду, а спереду прикрашена бронзовою фігурою градоначальника. Але «замилити» очі одеситам однаково не вдалося, і композицію почали іменувати «пам’ятником трансформаторній будці».
Узагалі, цього року одеська влада перевершила саму себе. Протягом одного дня за кілька годин у місті відкрили чотири пам’ятники і два фонтани. На третьому пам’ятнику в натовпі почалися розмови, що, мовляв, коли в місті дуже багато пам’ятників, воно скидається на кладовище. Але цей гомін потонув у гуркотах бравурної музики й урочистих промов, які звучали цього дня всіма мовами світу.
Крім двох уже названих монументів, на центральній Грецькій площі міста поставили пам’ятник засновникам в Одесі підпільного товариства за свободу Греції «Філіки Етерія». Загалом цього разу в урочистостях було дуже багато грецької тематики, що лише додало їм веселощів і колориту. Оскільки, як сказав один відомий одеський драматург: Одеса — це місто, яке побудували італійці, французи та греки, щоб у ньому жили українці, росіяни та євреї. На підтвердження свого природного інтернаціоналізму одесити на свій день народження поставили ще й пам’ятник знаменитому польському поету Адаму Міцкевичу, який довгий час прожив у Одесі. Причім поставили його не де-небудь, а на проспекті, що носить ім’я імператора Олександра I, — основного гонителя бунтівного польського поета.
За квартал від цього пам’ятника, в міському саду на Дерибасівській у цей же час відомий французький парфумер Крістофф Лакарен презентував свій фонтан парфумів. Скульптурна композиція складається з лежачих чоловіка і жінки, над якими повисли яйце і птах. Під ними розташувалася чаша з водою, куди власне й падають краплі парфумів. Проте, щоб примусити фонтан працювати, треба в проріз кинути спеціально куплений жетон. Цей факт прикро розчарував місцевих бабусь, які прийшли на відкриття з літровими банками.
Резо ГАБРІАДЗЕ, художник і режисер:
— Одеса — це місто, яке вміє радіти й усміхатися навіть у наш нелегкий час. Час загального отупіння, втрати людяності й еластичності свідомості. Це місто миру, в ньому хочеться жити.
Ігор КНЕЛЛЕР, постановник і ведучий щорічного одеського шоу нагородження «12 стільців»:
— Році в 1993 мені теж здалося, що Одеса померла назавжди, розлетілася на уламки по світу. Але потім сталося диво. Як ящірка відрощує собі новий хвіст, так Одеса відростила собі нову голову. Із тими самими інтонаціями, з тим самим іронічним і гідним ставленням до життя. Тому місто жило, місто живе, місто житиме.
Валерій ХАЇН, сатирик, редактор гумористичного журналу «Фонтан»:
— Одеса, звісно, не та. Але не гірша за колишню. Не так давно на одному із застіль ми з друзями також задавалися питанням: «А чи та Одеса?» Потім запропонували випити за неї. «Не цокаючись?» — спитав хтось. «Ні, обов’язково цокаючись», — закричали всі. Бо Одеса завжди жива, цікава, насичена та різноманітна.
Григорій ГОЛУБЕНКО, письменник, драматург, сценарист, автор нових одеських оповідань «Руде місто»:
— Звичайно, Одеса змінюється, як і все живе. Щойно вона перестане змінюватися, вона помре. З покоління в покоління Одеса зберігає і регенерує унікальну, притаманну лише їй властивість — разючий, парадоксальний, оптимістичний і при цьому конструктивний погляд на світ. Він, щоправда, іноді не збігається з самим світом. Оскільки світ останнім часом дедалі частіше буває неконструктивним. А одесити конструктивні завжди. І якби світ прислухався до одеситів більше, в ньому було б менше страждань, крові та болю.
