Нещодавно Володьці Гусєву припаяли на суді. Його визнали батьком немовляти з обов’язковим відрахуванням третини платні. Горе молодого щасливого батька не піддається опису. Дуже він сумував з цього приводу.
— Мені, — каже, — на немовлят завжди неприємно було дивитися. Ніжками все-таки дригають, репетують, чхають. Толстовку також дуже просто можуть забруднити. Прямо життя немає від цих немовлят.
А тут ще такій дрібноті гроші відвалюй. Третину платні йому подавай. Так от — за так. Та від цього прямо захворіти можна!
Я народному судді так і сказав:
— Смішно, говорю, народний судде! Прямо, говорю, смішно, які ненормальності. Така, говорю, дрібнота, а йому третину. Та навіщо, говорю, йому третина? Немовля, говорю, не п’є, не курить і в карти не грає, а йому викладай щомісяця. Це, говорю, захворіти можна від таких ненормальностей!
А суддя говорить:
— А ви як щодо немовляти? Визнаєте себе, чи ні?
Я говорю:
— Дивні ваші слова, народний судде. Прямо, говорю, образливі слова. Я, говорю, захворіти можу від таких слів. Натурально, говорю, це не моє немовля. А тільки, говорю, я знаю, чиї це інтриги. Це, говорю, Маруська Коврова, злісна жаба, з приводу моїх грошей заходиться. Це вона аліментів вимагає. Її діяння. А я, говорю, сам 32 рублі отримую. Десять сімдесят п’ять віддай, — що ж це буде. Я, говорю, значить, у рваних штанях ходи? А тут, говорю, паралельно з цим, Маруська на мої гроші рояля купуватиме і батистові підв’язки. Тьху, говорю, провалися, які прикрощі!
А суддя говорить:
— А дитина ж то ваша, чи ні?
Я говорю:
— А пес її знає. На їй, говорю, немає написів. Може, говорю, і не моя. Хіба, говорю, можна їй третину зарплатні?
А суддя говорить:
— Може, і ваша? Ви, каже, пригадайте.
Я говорю:
— Мені пригадувати нема чого. Я, говорю, від цих пригадувань захворіти можу... а щодо Маруськи — була раз на квартиру прийшовши. І на трамваї, говорю, раз їздили. Я платив. А тільки, говорю, не можу я за це щомісяця вносити. Не просіть...
Суддя говорить:
— Раз ви сумніваєтеся щодо немовляти, то ми зараз його оглянемо і нехай побачимо, які у нього ознаки.
А Маруська, злісна жаба, тут же поряд стоїть і немовля розгортає.
Суддя подивився на немовля і говорить:
— Носик формено на вас схожий.
Я говорю:
— Я, говорю, вибачаюся, від носика не відмовляюсь. Носик, дійсно, на мене схожий. За носик, говорю, я завсігди здатний три рублі або три з половиною вносити. Та зате, говорю, інший організм весь не мій. Я, говорю, палкий брюнет, а тут, говорю, вибачаюся, як двері біле. Три рублі або, говорю, два з половиною можу платити за таке біле. Навіщо, говорю, більше. Раз воно не п’є, не курить і у спілці не числиться.
Суддя говорить:
— Схожість, дійсно, розтяжна. Дитина, дійсно, як двері біла. Хоч, каже, носик весь як у татусика.
Я говорю:
— Носик не підстава. Носик, говорю, наче б і мій, так дірочки в носику наче б і не мої — малесенькі дуже дірочки. За такі, говорю, дірочки не можу більше рубля вносити.
Тоді Маруська Коврова загортає своє у хустку і говорить:
— Що воно біле, як двері — це теж не причина. Мені, говорю, може, його у лікарні переплутали. Воно, як народилося, не було як двері біле. Воно темненьке було. І тонко кричало. А після прання приносять його, а воно біле і сипло кричить, а попередненький увесь як татусь.
Суддя говорить:
— Так, — говорить, — дехто, дійсно, ображається на заміну. А тільки, говорить, у нас по 87 породілей відбувається. У нас, говорить, часу немає на немовлят мітки випалювати.
Я говорю:
— За таке біле нехай мені по двогривенному вносять та й то, говорю, не можу погодитись. Той, говорю, темненький, може, і мій, а цей говорю, натурально не мій. Дозвольте, говорю, народний судде, йти і не затримуватися?
А суддя говорить:
— Зажди трошки. Зараз вирок винесемо.
І виносять — третину з мене платні.
Я говорю:
— Тьху, на всіх. Від таких, говорю, клопотів захворіти можна.
