Завтра ми відзначатимемо Міжнародний жіночий день — 8 Березня. Але насправді це свято не лише жіноче, а й чоловіче. Приміром, родина Ірини Бєлової-Сморж та Дмитра Сморжа, столичних архітекторів, вважає його спільним через те, що саме навесні їхні подружні стосунки пройшли перевірку на вірність. Кілька років тому лікарі поставили Ірині невтішний діагноз — рак третьої стадії. Горе об’єднало подружжя й настільки зблизило, що їхні почуття розквітли з новою силою. Лікарі переконували, що такі хворі, як Ірина, довго не живуть, але вони з чоловіком вірили, що з будь-якого правила є щасливі винятки. Врешті-решт довготривале лікування, внутрішні резерви Ірини, віра в Бога чи підтримка близьких — щось-таки допомогло жінці одужати, і, як підказує Ірині серце, далеко не останню роль тут відіграла велика та щира любов Дмитра. Нині Ірина з чоловіком не розлучаються ні на мить, разом керують студією архітектури та дизайну «Храм», а про хворобу навіть не згадують. Тому свято 8 Березня для подружжя — це ще один привід нагадати одне одному про велику силу їхнього кохання...
ЛЮБОВ І ПІДТРИМКА ЯК ЛІКИ
Випробування почуттів почалося майже три роки тому, коли Ірина напередодні одруження вирішила пройти медичне обстеження, мовляв, береженого Бог береже... З кабінету лікаря жінка вийшла засмучена — її направляли до онкоцентру. Там медики наполягали на терміновому лікуванні, передусім на сеансах хіміотерапії. На запитання майбутнього чоловіка — Дмитра, чи є шанс врятувати Ірину, лікарі відповідали: «А ви хочете почути правду?».
Незважаючи на це, Дмитро все-таки повів Ірину під вінець. А вже наступного дня жінка була в київському онкологічному центрі. Протягом чотирьох місяців вона відвідувала сеанси хіміотерапії, родичі давали їй сотні порад, як подолати недугу, приносили вирізки із журналів про зцілення за методами народних цілителів. Ірина робила все, що їй радили, хоч і не відчувала покращення. У глибині душі вірила, що скоро це страхіття закінчиться й вона знову насолоджуватиметься життям, як це було раніше.
— Мій організм настільки виснажився від антибіотиків, що я ледве стояла на ногах. Попри це, я продовжувала читати лекції у своїй школі дизайну. Дмитро допомагав мені підніматися сходами на четвертий поверх, а переступаючи поріг аудиторії, я забувала про свій біль, хворобу, щось мене ніби надихало й окриляло, — пригадує Ірина. — У цей час я не відчувала страху ні перед чим, якась невідома сила підтримувала мене. Повертаючись назад в онкоцентр, я намагалася передати цю силу хворим, які лікувалися разом зі мною.
Ірина переконувала своїх сусідів по палаті, що повіривши в існування вищих сил, у першу чергу в Бога, можна врятувати себе.
— Одного дня Ірина, змучившись від лікування, вирішила не повертатися до онкоцентру й лишити все, як є, — продовжує Дмитро. — Я підтримав рішення дружини і, щоб відволікти її від думок про хворобу, вирішив змінити обстановку: поїхати на відпочинок до Туреччини. Напередодні від’їзду хвороба Ірини знову дала про себе знати: відкрилася кровотеча (медики наголошували, що раптом станеться щось подібне, треба негайно повертатися в лікарню).
Як пригадує Ірина, перестороги медиків не завадили подорожі. Забувши про свій біль і налаштувавшись на позитивний лад, вона сіла в літак. Поряд із чоловіком не боялася нічого. Перебуваючи в Туреччині, подружжя щодня проходило пішки десятки кілометрів, насолоджуючися красою турецьких міст, при цьому жодного разу жінка не згадала про біль.
РОБОТА «З ПРОСТОРОМ»
Повернувшись в Україну, Ірина повністю присвятила себе роботі й жодного разу не звернулася до лікарів по допомогу. Щоб остаточно позбутися негативних думок, вона вирішила відкрити майстерню «Храм» iз дизайну інтер’єру, до того ж, хотілося застосувати на практиці отримані в університеті знання з архітектури. Як пригадує Ірина, на той час дизайнерська робота почала користуватися особливою популярністю, все більше людей прагнуло оформити житло за допомогою спеціалістів: люди зрозуміли, що жити 365 днів на рік в одноманітному приміщенні нецікаво та сумно.
Знання, здобуті на попередніх місцях роботи (перш ніж відкрити власну майстерню, Ірина працювала з керамікою, рослинами, тканинами), знадобилися тоді, коли жінка розробляла проекти оформлення будинків та офісів для досить солідних та примхливих замовників: політиків, суспільних діячів та представників шоу-бізнесу.
— Задовольнити усі примхи замовника — для мене найголовніше. Але іноді цього складно досягти, бо сьогодні клієнт вимагає вітальню в єгипетському стилі, а завтра — у стилі середньовіччя, — зауважує Ірина. — Доводиться вносити зміни у проект, але це не така вже й велика проблема. Оскільки у моїй майстерні працюють справжні фанати своєї справи, вони роблять це майже із заплющеними очима (нині у майстерні працює 15 дизайнерів. — Авт. ).
Крім роботи у «Храмі», Ірина ще й викладає в Авторській школі архітектури та дизайну, куди приїздять на навчання люди з усіх куточків України. Приваблює їх нетрадиційний підхід до навчання, який самостійно розробила Ірина. Окрім теорії, вона вчить дизайнерів-початківців відчувати простір приміщення. Як запевняє дизайнерка, це вкрай потрібно для того, щоб правильно підібрати меблі, штори, гардини, шпалери та інші предмети інтер’єру для кожної кімнати будинку. А ще на заняттях Ірина допомагає учням розкрити свій внутрішній світ та продемонструвати політ фантазії.
Найголовніша особливість навчання в школі — стажування в майстерні Ірини. Так здобуті навички відразу перевіряються на практиці, адже випускники школи самостійно реалізовують дизайнерський проект: від розробки креслень та ескізів до підбору меблів, штукатурки та розписів на стінах у будинку. До речі, робота над одним проектом може тривати місяцями, а то й роками — усе залежить від задуму дизайнера та вимогливості замовника.
За шість років існування «Храму» Ірина виконала безліч замовлень, проте виділити найбільш удалий та успішний проект вона не в змозі, для неї вони всі по-своєму оригінальні та неповторні.
— Як на мене, то найкращий інтер’єр — у тому приміщенні, де людина почуває себе щасливою й задоволеною. А найліпша винагорода за роботу — це почуття самовіддачі, яке, з одного боку, виснажує, а з другого — надихає на творчість, — зазначила Ірина. — Прикро, що в Україні роботу дизайнерів недооцінюють, адже європейські майстри отримують за свою працю в кілька разів більше, ніж українські. Просто ніхто не хоче платити за ідею.
Але це не заважає Ірині працювати зі ще більшим ентузіазмом та натхненням. Від таких жінок, як Ірина, варто почути й життєві поради: якщо є якась біда, ні в якому разі не опускати руки, а боротися до кінця. Наразі Ірина називає себе щасливою жінкою: у її житті є все, що необхідно: надійний і коханий чоловік, їхня співтворчість. Щоправда, не вистачає малюка, але жінка вірить, що це неодмінно буде й в її житті.
