Останнім часом у Москві побутує жарт: американці не знали, хто їхній президент, через два місяці після їхніх останніх президентських виборів. А ми, росіяни, знали, хто займе місце у Кремлі, за два роки до наших останніх президентських виборів.
Російські політичні кола мають більш ніж достатньо підстав потай цинічно пишатися вигаданою ними системою — вона гарантує потрібні результати. Попри відсутність драми, інтриги та конкуренції, вибори були важливі не тому, що російський політикум відмовився від усіх ключових елементів справді демократичних виборчих процедур. Річ у тому, що підведено риску під ліберально-демократичним експериментом у Росії, узаконено нову російську політичну систему Путіна.
Яка ж природа цієї нової системи? Чи це демократія — з додаванням різних прикметників, таких як «керована», «неліберальна» або «вибіркова» демократія? Тільки деякі вперто дотримуються цього підходу. Або ж ця система — просто влада підступного прихильника авторитаризму? Така думка вже стала загальноприйнятою не тільки в Америці, а й у Європі.
Насправді, однак, режим Путіна — це дивна і складна суміш, що базується на двох важливих складових: особистій владі самого Володимира Путіна та зростаючій ролі консолідуючих демократичних інститутів Росії. Напруження, що виникає між цими двома силами, рухатиме політичну динаміку Росії протягом наступних чотирьох років. Додатково ускладнює цю картину той факт, що Путін представляє найбільш прозахідну силу в Росії, у той час як держапарат залишається консервативним, традиційним і архаїчним.
Отже ліберали й демократи Росії постали перед важким вибором: чи підтримати їм особистий авторитаризм Путіна, або ж прагнути послабити його й позбавити легітимності, таким чином відновлюючи у правах пануючу бюрократію?
Яким чином у цю картину укладаються «силовики» — представники російських органів безпеки і владних структур, які набули нині недоброї слави? Усім подобається цей міф про «силовиків», бо так легко пояснити зміни у Росії «КДБізацією» влади! Але це непереконливо: «силовики» не об’єдналися в цільну групу й не консолідували своїх повноважень — принаймні, поки що. Вони не мають лідера, не мають програми дій, і вони не змогли захопити владу під час першого президентського терміну Путіна.
Я вважаю, що це їм не вдасться і під час другого терміну. Справді, найближчими роками в інших сил набагато більше можливостей консолідувати владу, використовуючи «силовиків» лише як преторіанців.
То хто ж несе відповідальність за те, що ліберальній демократії в Росії настав кінець? Звісно, Путін; а також Єльцин, який правив перед ним. Більш того, у простих росіян починається алергія на ліберальну демократію, бо демократи постійно слугували прикриттям для неліберального кремлівського режиму. Прив’язавши себе до існуючих владних структур Росії, ліберали нині не в змозі стати переконливими критиками.
Дійсно, м’який авторитаризм Путіна нині, мабуть, є найбільшою загрозою розвитку демократизації в Росії. Парадокс полягає в тому, що «сильна» влада Путіна включає у свою обойму лібералів і навіть демократів, отже, дійсно ліберальна опозиція не може виникнути. Навпаки, справжня репресивна «залізна рука» з набагато більшою імовірністю викликала б до життя сильніший демократичний опір.
Звісно, Путін зосередив у своїх руках стільки повноважень і контролю над важелями влади, що він здається всемогутнім. Але видимість може бути оманливою, оскільки підсумок першого президентського терміну Путіна полягає в тому, що він програє сутичку з успадкованим ним держапаратом. Він ще не заручник бюрократії, але вже регулярно програє великі битви.
Що станеться, коли російські політичні кола і сам президент виявлять, що «бюрократичний авторитаризм» не є рецептом модернізації а-ля Південна Корея, на що вони так сподівалися? Як вони вчинять, коли зрозуміють, що він не зміг забезпечити прийнятне економічне зростання й політичну стабільність?
За нинішнього м’якого авторитарного режиму я бачу лише один досить негативний сценарій на майбутнє: справжня, повноцінна диктатура. Питання в тому, чи буде це диктатура у стилі Піночета, що прагне економічної модернізації, або ж диктатура з відродженою тоталітарною ідеологією.
Здобувши таку рішучу перемогу, Путін законним чином поклав на себе відповідальність за все. Він не має підлеглого йому уряду, на який можна було б покласти провину за невдачу, а невдача — найлегший шлях до втрати легітимності. Більше того, невдача з великою часткою імовірності призведе до розколу в політичних колах, що дуже ускладнить висунення єдиного кандидата як наступника Путіна. Жодна політична сила Росії не знає, як відповісти на виклик, кинутий «м’яким авторитаризмом».
Росія ніколи не здійснювала успішних перетворень у мирний час. Зміни відбувалися за допомогою війни та внутрішньодержавного конфлікту. Для тих, хто прагне демократичної та ліберальної Росії, зробити вибір вкрай важко — якщо позбавити Путіна легітимності, на поверхню можуть піднятися темніші й архаїчніші сили.
Лілія ШЕВЦОВА, провідний експерт московської філії Фонду Карнегі
