Президент НАПН України, академік НАН України і НАПН України, ексміністр освіти і науки (1999–2005 рр.), народний депутат України ІІІ скликання, очільник Товариства «Знання» України – перелік (звісно, не вичерпний) напрямів діяльності Василя Кременя вражає, але він усе ж не відображає масштабу та глибини його особистості. Ми поспілкувалися з Василем Григоровичем про його життєві і професійні цінності, знакових для відновленої незалежності людей та найскладніший виклик для нашої державності – долання широкомасштабної російської агресії.
«МИ ОРІЄНТУЄМОСЯ НА ІДЕЇ, ЯКІ ГОТУЮТЬ ДИТИНУ ДО ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ У ХХІ СТОЛІТТІ»
– Національній академії педагогічних наук виповнилося вже 30 років. 25 із них ви її очолюєте, і за цей час вона стала потужною фаховою науковою установою, що має великі досягнення і потенціал. Які засадничі цінності ви сповідуєте?
– Так, Національна академія педагогічних наук створена у 1992 році, і ми дбаємо і реалізовуємо завдання, що були поставлені спочатку в указі президента України, а потім у різних законодавчих актах щодо діяльності академії. Це наукове методологічне і методичне забезпечення розвитку освіти України. Протягом усіх цих років у центрі нашої уваги було створення на основі освітньої спадщини Української РСР національної системи освіти. Зроблено дуже багато. Наведу такий приклад. У радянський період у республіках практично не було підручникотворення: підручники для школи готувалися централізовано. І тут уже перекладалися українською мовою і друкувалися для шкіл з українською мовою навчання, або створювалися з української мови і літератури. Потрібно було цю практику створення підручників широко впровадити. Зараз в українській освіті є вже кілька поколінь підручників, але перше покоління на 100% було створено вченими Національної академії педагогічних наук, зокрема Інституту педагогіки.
Нещодавно закінчився конкурс на підручники для 5 класу, які видаватимуться цього року для забезпечення програми 12-річної школи в межах «Нової української школи». Мені дуже приємно, що для 5 класу будуть видані, як я називаю, «академічні» підручники з усіх предметів. Вони отримали підтримку і схвалення профільного міністерства на основі опитування вчителів та директорів шкіл. Чому це важливо? Тому що інші автори підручників (і для 5, і для інших класів) готують свій підручник на основі програми, не узгоджуючи його зміст з іншими колективами. А в нас усі підручники для 5 класу готувалися в тісній співпраці всіх авторських колективів, і це дозволило забезпечити паралельні зв’язки, ліквідувати можливі повтори, узгодити в часі вивчення певної теми. Таким чином ми маємо ефективні, найбільш успішні підручники для сотень тисяч дітей.
Безумовно, створення національної системи освіти передбачало нашу активну участь у розробці законодавства на всіх її етапах, створення державних стандартів освіти, навчальних програм, планів. Наведу ще один приклад. Кілька років тому в межах «Нової української школи» було розроблено два варіанти освітніх програм для початкової школи. Один – авторським колективом під егідою Міністерства освіти і науки, а другий – нашою лабораторією початкової освіти на чолі з нині покійною академіком Олександрою Яківною Савченко. Спочатку міністерство заперечило проти існування двох освітніх програм, хотіли звести до одної. Наші вчені не погодилися і вирішили дати їх на вибір освітньому загалу. Виявилося, що більшість шкіл (а це десятки тисяч) обрали програму наших учених, попри адміністративну підтримку іншої програми. Через певний час міністерство проводило опитування – аналізувало ефективність програм, і з’ясувалося, що наша програма більш ефективна за визнанням самого міністерства. Наша програма була повністю забезпечена підручниками наших вчених.
Таким чином, Національна академія педагогічних наук доводить свою значимість конкретними справами, які мають великий ефект для освіти наших дітей. Я міг би навести багато інших прикладів активного творення національної системи освіти.
Безумовно, крім цієї генеральної установки, ми сповідуємо певні цінності. Вони мають і традиційний характер, пов’язаний із морально-етичними, світоглядними речами. Але також ми намагаємося, щоб наша національна система освіти була модерновою, ефективною, щоб вона була серед кращих освітніх систем у Європі і світі. Ми орієнтуємося на ті ідеї, які, на наш погляд, є обов’язковими в сучасних умовах, аби підготувати дитину до життя і діяльності у ХХІ столітті.
Людство вступило в інноваційний тип прогресу, який характеризується дуже швидкою зміною ідей, знань, технологій, і це вимагає змін в освітньому процесі. Бо навчити не тільки в школі, але й у найкращому університеті на все життя не можна. Цінною є не просто сума знань, а вміння дитини на основі отриманих знань аналізувати, ставитися критично, мислити творчо, бачити цілісно, використовувати знання у практиці – професійній, побутовій, соціальній тощо. Це вимагає підготовки, як я кажу, інноваційної людини – з інноваційним мисленням, інноваційною культурою і здатністю до інноваційного типу діяльності. Бо саме така людина може бути ефективною й конкурентоспроможною нині.
Інша тенденція в розвитку людства – цифровізація. Ми завжди долучались до розробки цих ідей, розуміли їх значимість. У структурі НАПН ще з 1999 року існує Інститут цифровізації освіти, і ті наробки, які ми надавали і надаємо, безумовно, допомагають учням в оволодінні цифровою грамотністю, що є необхідною умовою діяльності в будь-якій професії і сфері життя.
Глобалізація – теж об’єктивний процес сучасного суспільства. Глобалізація зумовила те, що тепер, аби бути конкурентоспроможним у національному вимірі, треба бути конкурентоспроможним у вимірі глобальному. Я часто кажу: ми повинні готувати глобалістську людину, з огляду на здатність бути конкурентною в глобальному просторі. І тут постає багато завдань – скажімо, крім знання рідної і державної української мови знати англійську як спосіб міжнаціонального спілкування, і багато іншого. Але глобалізація зовсім не перекреслює, а навпаки актуалізує, на наш погляд, завдання національного єднання, патріотичного, громадянського виховання. Тому що глобалізація – це не лише зближення націй, народів, а й суттєве загострення конкуренції між державами, націями, поширення конкуренції не тільки на економіку, а й на інші сфери життя. І тільки та нація, яка максимально згуртована, єдина, зможе більшою мірою усвідомити свої національні інтереси й захистити їх у конкуренції з іншими країнами і таким чином створити ліпші умови життя для своїх громадян. Тобто патріотизм – не лише самоцінне почуття, це шлях до кращого життя всіх українців.
Ще один принцип, який ми сповідуємо, – це людиноцентризм, дитиноцентризм. Це моя «фішка», можна сказати. Як я розумію дитиноцентризм? Це максимальне наближення освіти, навчання, виховання кожної дитини до її конкретних здібностей, талантів, врахування особливостей. Загалом же ми у школі разом із батьками, суспільством повинні допомогти дитині, по-перше, пізнати себе, по-друге, розвинути себе на основі своєї сутності, власних здібностей. По-третє, допомогти дитині бути щасливою, І тоді вона, ставши дорослою, займатиметься улюбленою справою, і діятиме ефективно. А по-четверте, така країна, де більшість людей зайняті своєю справою, розвиватиметься динамічно і несуперечливо.
Це коротко про деякі із наших засадничих принципів, окрім тих традиційних чеснот, на яких будується формування світогляду, морально-етичних норм особистості.
«ЦЯ ВІЙНА – МІЖ ДВОМА ПІДХОДАМИ ДО СПРИЙНЯТТЯ ЛЮДИНИ»
– У червні Україна отримала статус кандидата у члени Євросоюзу. Звертаючись із цієї нагоди до науково-освітньої спільноти як президент НАПН, ви наголосили, що «на офіційне повернення у європейський світ і об’єднання із ЄС ми працювали усі роки незалежності». Як відбувалося відродження самосвідомості українців як європейської нації? Що було найскладнішим у цьому процесі, на вашу думку? Чи всі виклики подолані?
– Тут було кілька важливих моментів. Так, ми 30 років працювали над поверненням до Європи, але це не був битий шлях. Політичні й інші сили були неоднакової спрямованості і вони по-різному впливали на суспільний розвиток. На першому етапі світогляд, цінності цих політичних сил мало чим відрізнялися від радянського періоду. Це створювало великі труднощі. Постало завдання – відірвати Україну від радянсько-російського минулого. Другий напрям – спонукати орієнтацію на європейську спільноту. Тут немає можливості характеризувати всю 30-річну історію, але ключовими моментами в цьому процесі були всі революції в Україні: 2004-2005 рр., 2013-2014 рр.. У міжреволюційний період накопичувалися кількісні показники і виникала нова якість. Третя обставина, коли ця якість набула ще більш виразного характеру, – це відкрита агресія Росії проти України в лютому цього року.
Процес відродження самосвідомості був інерційним, і це зрозуміло, бо взагалі в суспільному розвитку важко уявити, аби щось відбулося враз. Там, де мільйони людей, є інерція. Але революції – ті реперні точки, що позначали якісний перехід до більш потужної самоідентичності і проєвропейськості. Як ми пам’ятаємо, події 2013-2014 років були пов’язані з намаганням відмовити Україні йти до асоціації із Європейським Союзом.
Європейська інтеграція є природною для України. Я завжди наголошував: коли ми говоримо про європейську орієнтацію й інтеграцію, треба мати на увазі два аспекти. З одного боку, вступ у ті європейські структури, членство в яких відповідає інтересам України. Це передусім ЄС і НАТО – євроатлантична структура. Якби ми були в тій чи іншій структурі – уявімо, що 2008 року нам хоча б надали ПДЧ, – то в нас зараз не було б війни. Скажу більше: у 2008 році Путін і Росія були ще слабкими для того, щоб воювати з Україною, яку б підтримувало НАТО. 2008 рік – на превеликий жаль, це те вікно, яким не скористалися Європа й НАТО, аби прийняти Україну безболісно для самих себе й для України.
Другий аспект європейської інтеграції – це прийняття, з урахуванням українських конкретно-історичних моментів, тих цінностей, норм життя і діяльності в різних суспільних сферах – економіці, політиці, що утвердилися природним чином, пройшовши багатовікову апробацію. З певною адаптацією ми повинні це перейняти для своєї країни. Тут знову ж таки потрібно було багато робити. Чим відрізняється європейська цивілізація від, скажімо, євразійської? Ставленням до людини. Там теж не рай, але там більш людиноцентричне суспільство, де більше враховуються права і потреби людини. І навпаки, євразійське, а радше російське, засноване на тому, що людина – гвинтик. Це було ще радянське бачення (але на російському ґрунті), що людина – задля держави, задля величі цієї держави. До того ж, якщо цю державу бояться всі у світі, то людині тут добре. Власне, зараз і війна триває між цими двома підходами до сприйняття людини.
У процесах набуття ідентичності та європейської орієнтації дуже важливою була відмова від російських і радянських цінностей, традицій, імен тощо. Наприклад, раніше дуже часто застосовувалося поняття «ближнє і дальнє зарубіжжя». Це було вигадано Росією, і для неї «ближнє зарубіжжя» – це колишні радянські республіки. А ми, мавпуючи, теж вважали, що такі республіки, як Казахстан, Узбекистан – ближнє, а Польща, Німеччина – дальнє зарубіжжя. Потрібен був час, щоб позбутися цих уявлень.
Нинішній процес дерусифікації, який розпочався по всій Україні, дуже корисний. Річ не в тім, щоб сказати, що Пушкін чи хтось інший – поганий поет. Вони – не наші поети, не наші діячі. Україна мала і має достатньо і вчених, і поетів, й артистів, і спортсменів, і героїв, й інших славних людей. Ми, аби утвердитися, маємо і в історичному аспекті спиратися на українську ідентичність. Ось чому Пушкін (який не тільки не говорив добре про Україну, а й навпаки) чи Толстой, чи Достоєвський, чи ще хтось не заслуговують на те, щоб ми їхніми іменами називали топоніми в Україні. Хай їхніми іменами називають об’єкти в Росії. Ми маємо сотні своїх видатних особистостей протягом півторатисячолітньої історії.
На мій погляд, ми зменшили увагу до деяких етапів історії України, починаючи з Київської Руси. (Путін ставить пам’ятник Володимиру біля Кремля. Володимиру, який жив і діяв тоді, коли на тому місці квакали жаби!) Важливо актуалізувати і той етап, і етапи Гетьманства. Чому немає достойних фільмів популярного характеру про ті події, історичних діячів? Те, що робилося, на превеликий жаль, радше для вузьких фахівців. А йдеться про фільми для широкого загалу, безумовно, не документальні, а з елементами художнього осмислення, ті, які мали б велике патріотичне навантаження.
«ГАЗЕТА «ДЕНЬ» ЗАВЖДИ СЛУГУВАЛА ПРИКЛАДОМ ПОВЕРНЕННЯ ІСТОРІЇ»
– Ви зачепили тему, яку я хочу порушити в наступному запитанні. Як ви вважаєте, чи вдалося нам за ці роки повернутися до власної історії? «День» зі свого боку докладав великих зусиль у цьому напрямі своєю книжковою серією «Україна Incognita».
З головною редакторкою «Дня» Ларисою Івшиною
– Газета «День» – молодці. Ви один із найбільш послідовних колективів, який сповідував ідею оновлення історії. Коли я був міністром освіти і науки, то мав певний стосунок до підтримки ваших чудових праць. Хочу віддати належне Ларисі Олексіївні Івшиній за подвижницьку роль у цій справі. Сама газета «День» завжди слугувала прикладом повернення історії. Цьому присвячено і видання із серії «Україна Incognita». Історичний фундамент нинішньої України існує. Показати його – надзвичайно важливо. Коли нація опирається на історичний фундамент, іторичних діячів і їхні ідеї, тоді вона має можливість більшою мірою творити себе, відтворювати цінності, формувати напрями розвитку. Це життєво необхідно. Історія, її відтворення необхідні Україні не для минулого, не для видатних діячів, хоча саме по собі це є цінним, а заради дня нинішнього і майбуття нації.
«МИ НЕ ПОВИННІ ВІДДАВАТИ УШИНСЬКОГО РОСІЇ»
– Я всіляко підтримую процес перейменувань, що зараз триває, водночас закликаю ставитися до цього уважно і діяти обережно. Наприклад, у Києві пропонували зліквідувати вулицю Костянтина Ушинського. Костянтин Ушинський – це великий, всесвітньовідомий педагог. Як мінімум він тісно пов’язаний з Україною, якщо не українець. Щодо місця його народження тривають суперечки – чи Росія, чи Чернігівщина. Але з малих літ він жив на Чернігівщині, закінчував Новгород-Сіверську гімназію, яка впродовж тривалого часу носить його ім’я. Його дружина з села Богданка біля Шостки, де зберігся будинок, зведений донькою Ушинського за його заповітом як школа, яка там проіснувала майже 100 років. Ми їздили туди – усе це занедбано. Минулого року ми разом із міським головою Шостки Миколою Ногою домовились про те, що вони відреставрують цей будинок, а ми, Національна академія педагогічних наук, допоможемо заповнити його музейними експонатами. У нас є такі можливості: роботи Ушинського, які видавалися в різні часи, є у нашій ДНПБ України ім. В.О. Сухомлинського, підключився і Педагогічний музей. На превеликий жаль, війна, мабуть, відтермінує виконання цього завдання.
Але наголошую – ми не маємо віддавати Ушинського Росії. У нашій академії є медаль «Ушинський К.Д.». Пригадую, коли ще були гарні відносини з Росією, ми ухвалили рішення нагородити президента РАО (Российской академии образования) цією медаллю. І я, перебуваючи в Москві на якомусь зібранні, вручаю цю нагороду. Мене запитують: «Василий Григорьевич, а почему это у вас медаль российского педагога?» Аби бути толерантним, я відповів, що як мінімум він і російський, і український. Я вже не кажу, що він помер в Одесі і заповідав поховати себе у Видубицькому монастирі, і саме там могила Костянтина Ушинського. І тому я запитую: чому ж ми викидаємо його геть із пам’яті Києва і України, заперечуючи проти існування вулиці Ушинського в Залізничному районі столиці? Я підписав листа з приводу того, що цього не можна робити. До речі, наступного року 200-річчя Костянтина Ушинського. Так само я пропонував назвати одну з площ іменем Григорія Сковороди.
ЛЮДИ, ЯКІ ЩИРО ЛЮБИЛИ УКРАЇНУ
– 25 червня ви відзначили славний ювілей – 75-річчя. Ваш життєвий шлях пов’язаний із розвитком незалежної України. Назвіть знакових постатей на цьому шляху.
– З вашого дозволу назву лише тих, хто відійшов з життя, за одним винятком. Я, можливо, здивую деяких читачів, але хочу почати з постаті Михайла Сергійовича Горбачова. До нього суперечливе ставлення, і негативне ставлення в тих, хто оплакує Радянський Союз, хто бачить у розпаді «країни зла» найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття. Ми, українці, Михайла Сергійовича повинні шанувати і поважати. Ні, він не намагався розвалити Радянський Союз. Не було в нього й мети створити незалежну Україну. Він був людиною, яка сповідувала достатньо демократичні принципи в організації життя, намагалася утвердити ці демократичні принципи, яка втрутилась і першою намагалася серйозним чином зруйнувати цю залізобетонну конструкцію Радянського Союзу. Діяльність Горбачова привела в тому числі до розпаду Радянського Союзу і створення умов для поновлення української державності. Повторю: він не намагався свідомо розвалити Радянський Союз, він не намагався створити Україну й інші республіки, але його людські риси, сповідування демократизму, намагання поліпшити життя, осучаснити суспільні відносини, привели до того, що та залізобетонна конструкція втратила основу, розвалилася від першого ж доторку. І ніхто не став Радянський Союз захищати. Цим самим підтверджується об’єктивність процесу. Чому буквально в одні й ті ж роки розвалився Радянський Союз – багатонаціональна держава, Югославія – багатонаціональна держава, Чехословаччина? Тут є об’єктивні закономірності і причини. Але це вже тема іншої розмови.
Я мав можливість декілька разів зустрічатись і мати бесіди з Михайлом Сергійовичем. Він визнавав, що дуже шанує і любить Україну, його мати українка, її прізвище Гопкало, її коріння з Харківської області. Він знає українські пісні, любив українську горілку з перцем...
Це фігура світового масштабу, діяльність якої створила шанс для несуперечливого, без протиборств, розвитку світу. Але на превеликий жаль, починаючи з 2000-х років, цей шанс був втрачений. Якщо в 1990-ті роки Росія намагалася сповідувати демократичний шлях розвитку і будувати відповідні відносини з рештою світу, то з 2000-х років почався процес відкочування, що має свої об’єктивні і суб’єктивні причини і який логічно призвів до прямої війни щодо України як носія загальнолюдських, європейських цінностей. України, яка виявилася на вістрі цивілізації, пошанування людини.
Безумовно, ми повинні віддати належне першому президенту України Леоніду Кравчуку. Кожен із людей – не бог, кожен має свої помилки, недоліки, це стосується і Леоніда Макаровича, але йому треба віддати належне передусім за те, що йому вистачило мужності й розуміння необхідності підписання Біловезької угоди. Якби не було підписання Біловезької угоди, історія могла б розвиватись зовсім інакше. Думаю, що тоді зберігся б якщо не Радянський Союз, то щось подібне, а через певний час це «щось подібне», яке б мало спільну армію і таке інше, повернуло б навспак і прийшли б до якогось варіанта Радянського Союзу. З того часу Україна та інші колишні республіки стали достатньо незалежними державами.
З видатним політичним діячем Євгеном Марчуком, потенціал якого, на жаль, не був використаний в українській державі
Із політичних діячів я хотів би ще назвати фігуру Євгена Марчука. На мій погляд, це людина, потенціал якої, на жаль, не був використаний в українській державі. І якби не зрада деяких політиків, то ця людина могла б відіграти більш значну роль в історії України.
Назву Бориса Євгеновича Патона. Я не розумію, чому Борису Євгеновичу Патону, який більше 50-ти років очолював науку, спочатку в Україні радянській, а потім Україні незалежній, не дістається навіть така слава, щоб якась вулиця в Києві носила його ім’я. Я читав результати, так би мовити, голосування і дивувався: там є випадкові люди, які мізинця Патона не варті. А Патона там немає. Так, він із Радянського Союзу, із тих часів, але все його життя було пов’язано з Україною, українською наукою і державністю. Врешті-решт він перший Герой України. Він не був крикливим патріотом, але він любив Україну.
З Борисом Патоном, який більше 50-ти років очолював науку, спочатку в Україні радянській, а потім Україні незалежній
Борис Євгенович мені особисто розповідав, як після смерті Мстислава Келдиша, президента АН СРСР, його вмовляли очолити Академію наук Радянського Союзу. Його запросив Суслов, друга людина в партії, і сказав, що «надо идти президентом Академии наук». А Борис Євгенович каже: «Я не хочу». А той: «А вы что, не хотите оправдать доверие самого Леонида Ильича Брежнева?» Патон каже: «Михайло Андрійовичу, це ж не та посада, щоб тягти на мотузці». І відмовився. Тому я дивуюся такому ставленню громадян до цієї постаті.
Назву ще дві постаті. Відомий в Україні і не тільки філософ Володимир Іларіонович Шинкарук. Він 33 роки був директором Інституту філософії НАН України. Це потужний філософ, вони разом із Мирославом Поповичем стали засновниками Київської філософської школи, широковідомої ще за радянських часів у Європі. Людина, яка теж щиро любила Україну, яка для мене була в багатьох аспектах взірцем.
Також це Іван Федорович Курас. Віцепрем’єр-міністр України з гуманітарних питань, віцепрезидент НАН, директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, що зараз носить його ім’я. Іван Федорович, на мій погляд, чітко розумів необхідність наполегливого, але поступального руху в суспільних процесах. Поряд із притаманною йому людяністю, пошануванням людини, він був державним діячем, який, на мій погляд, багато зробив.
Я міг би назвати нинішніх діячів, але мені не дуже зручно: всіх назвати не можу, а когось назвати, когось забути – буде неправильно.
«Я БУДУВАВ СВОЄ ЖИТТЯ НА ПОШАНІ ДО ЛЮДИНИ»
– Які уроки за цей час дало Вам саме життя? Які з них варто засвоїти кожному з нас?
– Перший урок такий. Людина, безумовно, живе своє особисте життя і так чи інакше вибудовує життєву траєкторію. Але якщо ця траєкторія іде всупереч інтересам нації і народу, то така людина не матиме успіху. Подивіться на тих діячів, які зрадили інтересам України, які захищали інші цінності і були патріотами іншої держави – де вони зараз? Тому єдність із нацією, з інтересами, цілями народу як фундамент поведінки кожної людини – це беззаперечна істина, якої має дотримуватися кожен, хто хоче, щоб про нього добре подумали люди і щоб він був на смертному одрі чесним перед собою і людьми.
Наступний – це, безумовно, позитивна конструктивна поведінка людини. Звичайно, бути однозначним руйнівником і критиком легше, і може бути в короткому часі вигідніше. Так легше впасти в око частині народу. На превеликий жаль, такі діячі в історії нашої незалежної України були іїх нерідко підтримували люди. І це одна з причин того, що ми не провели вчасно необхідних змін і мали та маємо багато проблем і в житті, і у війні. Людей із конструктивною позитивною життєвою позицією видно, вони працюють заради справи, і це дуже правильно, тому що істинна слава таких людей знайде. Слава не одного дня чи одного місяця, а пожиттєва.
Останній день на посаді міністра освіти і науки України
Так само – шана і повага до людини. Причому не просто до людей як таких, а до кожної окремої людини. Обійняти все людство неможливо. І ощасливити кожну людину збоку неможливо. Як показує досвід, це погано закінчується. Тому що наша попередня радянська історія великою мірою полягала в тому, що була група людей чи партія, які казали: ви не хочете, а ми вас ощасливимо. У багатьох із них було істинне переконання, що вони ощасливлять людей. Вони не розуміли того, що ощасливити іншого в принципі неможливо. Створити ліпші умови для життя і діяльності – так. Але не всупереч волі цієї людини.
Тому має бути пошанування особистості людини, ким вона не була б. Я дійшов такого висновку: якщо ти керівник і акцентуєш увагу в людині на її позитивних рисах, то ця людина, яка, як кожен із нас, має і негативні, у своїй діяльності опирається на власний позитив і стає кращою. Кращим працівником, кращим членом колективу. Якщо ж постійно наголошувати негативні сторони людини, вона зневіриться у своїх позитивних властивостях, перекреслить себе, стане негативною за своєю суттю.
Я будував своє життя на пошані людини. Найбільший мій життєвий успіх був пов’язаний із перебуванням протягом п’яти років на посаді міністра освіти і науки. Я докладав зусиль, аби в нашому суспільстві була можливість людині вільно розвиватись, формуватись на основі здібностей, талантів, бути незалежною, самодостатньою, вільною. Жити не після школи, не після університету, а з першого дня народження. Дошкілля – це не підготовка до школи, це самостійний відповідальний і разом із тим щасливий час життя людини. Так само не має бути абсолютизації розуміння школи як підготовки до дорослого життя. Школа – це життя в дитинстві, життя, пов’язане з пізнанням, коханням, іншими речами, які самі по собі важливі. Треба дати можливість людині жити своїм життям змалечку й до скону. Обставини, люди, а часто і сама людина робить себе нещасною, не живучи так, як їй подобається. Безумовно, ідеться про урахування і дотримання усіх норм етики, закону. Власне, реформи 2000-х мали методологію саме таку – розвиток людини, її особистості.
«ДЕРЖАВІ ВСЬОГО 30 РОКІВ, АЛЕ ЧЕРГИ У ВІЙСЬККОМАТАХ – ЦЕ ФАКТ, ТЕРИТОРІАЛЬНА ОБОРОНА – ЦЕ ФАКТ…»
– Розвиток людини є основним показником розвинутості будь-якого суспільства. Це з одного боку. А з другого – це основний важіль подальшого прогресу. Бо сьогодні прогрес залежить не від кількості копалин, а від розвиненості людини.
Нашій освіті часто докоряли й докоряють. І в ній потрібно багато змінювати – спокійно і розважливо. Наша освіта підготувала зокрема покоління людей, які є послідовними патріотами України. Державі всього 30 років, але черги у військкоматах – це факт, територіальна оборона – це факт, добровольці і волонтери – це факт. До того ж наша освіта досить непогано підготувала наших воїнів до ефективного оволодіння складною іноземною військовою технікою. Я з великим задоволенням прочитав у середині березня, коли хтось із американських генералів сказав, що на той час в Україні було використано 112 «Джавелінів», із них сто потрапили в ціль, і це був більш високий показник, ніж у США. Тому ще один урок – ми не маємо принижувати себе. Як у національному масштабі, так і особистісному. У нас є чим пишатись, маємо досягнення і потенціал, ми повинні бути рівноправними з іншими і подавати свій голос. Думаю, що Україна вийде з цієї війни значно потужнішою, більш знаною, шанованою у світі.
Повернуся до вашого запитання про історію. Треба звернути особливу увагу на ту історію, яка твориться зараз. На особистостей. У нас триває вітчизняна війна. Воїни-герої заслуговують, щоб про них знала вся країна. Уважаю, що і журналісти, і письменники – усі, хто має хист, повинні показувати цих героїв, віддавати їм належне.
«ДАВАЙТЕ ВОЮВАТИ, ЯК ЗІ СПІЛЬНИМ ВОРОГОМ, ДОПОМАГАТИ ПОВНОЮ МІРОЮ»
– Зараз ми долаємо найскладніший із часів відновлення незалежності виклик – широкомасштабну російську агресію…
– Взагалі ці події вимагають серйозного аналізу – і причин, і перебігу тощо. У мене є своє бачення, чому так сталося. Для Росії основа національної ідеї – це могутність і велич їхньої держави. Велич за територією, впливом. Розпад Радянського Союзу – це власне був розпад постцаристської Росії. У 1990-ті роки ще тривали демократичні процеси. Пізніше ідея про ослаблення Росії дедалі більше закріплювалася у свідомості росіян, і з цим самим пов’язано причини життєвих негараздів. На цьому ґрунті керівництво Росії пропагувало думку, що треба повернутися до минулої величі. Почалися спекуляції на історії України. І тут сталися події 2014 року. Тодішні лідери України діяли неоптимально. Це допомогло антиукраїнським силам спровокувати і Крим, і Донбас. До того ж практична здача Криму і частини Донбасу без спротиву розпалила апетити лідера сусідньої держави. У нього виникло уявлення, що так буде з усією Україною. Ми повинні низько вклонитись усім тим, хто в Гостомелі, Василькові, інших містах, під Харковом, Черніговом, Сумами зупинили цю навалу.
З видатним українцем Богданом Гаврилишиним
Так, ми повинні сказати щире «дякуємо» світовій спільноті. Але згадаймо Другу світову війну, коли сотні й тисячі одиниць техніки направляли сюди. Чому так? Та тому що у Другій світовій війні і ті ж США, відчули на прикладі Перл-Харбора, що це таке, і Британія, яка воювала з 1939 року, і Франція, яка була частково окупована, й інші. Поки що такого усвідомлення до кінця немає. На початку травня, виступаючи на відкритті Українсько-Польського форуму онлайн, я сказав: «Шановні друзі, чи уявляли всі ми у 2008 році, що Росія нападе на Грузію? Ні, не уявляли. Чи уявляли ми у 2014 році, що Росія забере Крим і розв’яже війну на Донбасі? Ні, не уявляли. Чи уявляли ми, що 24 лютого 2022 року почнеться широкомасштабна, нічим не виправдана агресія проти України? Не уявляли. Так само, шановні друзі, ми з вами не уявляємо, що якщо, не дай Бог, Україна поступиться, то наступний наступ буде на вас – на Польщу, на інші країни. Тому давайте воювати як зі спільним ворогом, допомагати повною мірою». Хоча поляки багато роблять і я тут їм не дорікаю.
Проблем у нас багато. Але ті місця, де дійсно є загроза – той же Донбас, той же Херсон, Харків… Але я не розумію тих людей, які виїхали за межі України з благополучних міст. Я розумію киян тоді, коли Київ був оточений, але не розумію зараз. І мені здається, що частина цих людей по-своєму використала цю загрозу, аби реалізувати давню мрію покинути Україну і реалізуватися десь. І ми повинні про це чесно говорити, у всякому разі не робити з них героїв.
Я розумію, заради підтримки ми більше говоримо зараз про позитивне. Але в нас багато є регіонів і чимало людей, які по-різному сприймають те, що відбувається. Не хочу нікого звинувачувати. Безумовно, ми повинні максимум деокупувати території, починаючи з півдня. Ворог за кілька десятків кілометрів від святинь Запорозької Січі – місць істинно українських, козацьких!
Життя складне, а війна ще складніша.
«ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНИ – ЦЕ ЩАСТЯ ДЛЯ НАШИХ ДІТЕЙ І ОНУКІВ»
– На чому, на вашу думку, тримається життєздатність і сила української нації? Як її підтримувати?
– Я думаю, що на самоідентифікації українців як нації з її власними інтересами. Це підґрунтя. І, мабуть, усе-таки це усвідомлення, що збереження України – це щастя для наших дітей і онуків, для майбутніх поколінь українців.
