ЩО БУЛО
Я — корінна киянка. Після закінчення Інституту харчової промисловості працювала близько трьох років у Кишиневі на хлібному комбінаті. Згодом повернулась у Київ і практично все життя працювала конструктором в Інституті автоматики. Трудовий стаж — 44 роки.
На пенсію пішла в п’ятдесят п’ять. Тоді мені здавалося, що на заслуженому відпочинку я зможу нарешті відчути, що таке повноцінне й вільне життя. Дуже полюбляю подорожувати, свого часу побувала практично в усіх республіках СРСР, Німеччині й Болгарії. Завжди мріяла поїхати в круїз навколо Європи. Уже через декілька місяців «вільного» життя на пенсії зрозуміла: здійснитися цим мріям не судилося ніколи.
ЩО Є
Сьогодні всі пенсіонери злидарюють. Безумовно, декому допомагають діти й родичі, але більшість приречена постійно боротися за життя. Я отримую трішки більше, ніж мої друзі-пенсіонери, бо мій чоловік був ветераном війни — 84 гривні. З них щомісяця 40 гривень йде на оплату квартири, комунальних послуг і електрики. Коли я запитала співробітників Служби забезпечення, як я можу прожити місяць на залишок у сорок гривень, мені порадили продати чи розміняти мою двокімнатну «хрущовку». А я прожила в ній життя, тут усе нагадує про минуле, у цьому будинку живуть мої друзі...
Доводиться рахувати кожну копійку. Приміром, одного літра соняшникової олії мені вистачає на два місяця. М’ясо, рибу, молочні продукти я, певна річ, купити не можу. Оскільки здоров’я не дозволяє мені мати город, овочі купую на базарі. Можу один тиждень харчуватися морквою, другий — буряком, третій — картоплею.
Безумовно, в мене немає грошей, аби подивитися цікаву виставку чи піти в театр. Про те, щоб купити собі нову річ, навіть не мрію. Знаю: все одно грошей немає й не буде.
Проте становище моїх друзів ще гірше. Люди, котрі пропрацювали сорок, а то й п’ятдесят років отримують 60 гривень пенсії. Одна моя знайома отримує 49 гривень і живе на ці гроші разом із двома синами, які не можуть влаштуватися на роботу.
Сьогодні пенсіонери стараються не звертатися до лікарів. Оскільки для того, щоб провести курс лікування навіть при безкоштовному медичному обслуговуванні, необхідно витратити 30 — 40 гривень на ліки. А таких великих грошей у них, звісно, немає.
ЧИМ СЕРЦЕ ЗАСПОКОЇТЬСЯ
Я займаюся фотографією. Намагаюся частіше зустрічатися зі своїми однолітками. Інколи ми — напівголодні люди — збираємося разом. Ми щасливі від того, що маємо змогу спілкуватися. Я оптимістка й думаю, що згодом в Україні все налагодиться. Вірю в краще. Інакше навіщо жити?
Через два роки Інні Олександрівні виповниться сімдесят років. Сорок чотири роки свого життя вона присвятила роботі, проте, як виявилося, так і не змогла забезпечити собі спокійну та благополучну старість.
№187 01.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
