Питання стану пенсійної системи в Україні останнім часом набуває все більш парадоксальних рис. З одного боку, ми маємо оптимістичний звіт уряду та міністра соціальної політики про значне підвищення мінімальної пенсії й поновлення диференціації її розмірів відповідно до стажу та статусу пенсіонерів. З іншого боку, чуємо погрозливі застереження міністра фінансів про можливий обвал усієї пенсійної системи, а з вуст представників НСНУ — обіцянку провести пенсійну реформу як цінний бонус для виборців у випадку своєї перемоги на парламентських виборах.
Не заплутатися в цьому лабіринті оцінок громадянам досить важко. Тому прокоментувати ситуацію ми попросили одного з перших ініціаторів та розробників пенсійної реформи в Україні, представника Народного блоку Литвина, екс-віце-прем’єра Володимира СЕМИНОЖЕНКА.
— Пане Володимире, вас називають «хрещеним батьком» пенсійної реформи в Україні. Ви брали участь у розробці базових пенсійних законів і супроводжували їх аж до прийняття Верховною Радою. Як ви оцінюєте сьогодні результати цих трудів?
— Наразі реформа, на жаль, перебуває в стані, який можна визначити коротко: непомітна криза перекрила приховані можливості. Це прикра управлінська традиція — кожний новий Кабмін прагне переписати здобутки попередників на свій лад. І це унеможливлює наступництво системних зрушень. Передусім страждає пенсійна реформа.
— Про пенсіонерів починають активно згадувати зазвичай напередодні виборів...
— Це цілком зрозуміло. Рівень пенсій — один із головних показників соціального розвитку держави. Саме тому пенсійні питання використовуються як фактор політичної гри. При цьому йдеться не тільки й не стільки про безвідповідальні фінансові передвиборчі обіцянки. Обіцянки, як раз, виконуються — згадаємо 2004 рік, рік президентських виборів. Звичайно, підвищення пенсій сприймається населенням як благо. Але водночас подібні разові доплати руйнують пенсійну систему, власне, як систему.
— До яких спеціальних заходів треба вдатися, аби такого не відбувалося?
— Ніякі спеціальні заходи не потрібні: ми маємо лише дотримуватися логіки пенсійної реформи, тобто виходити з того принципу, що її соціальний та економічний складники щільно пов’язані.
— Проте соціальні виплати прийнято розглядати як «тягар» для бюджету.
— Цей стереотип і покликана подолати реформа, що встановила три рівні пенсійного забезпечення: один солідарний і два накопичувальні — державний та недержавний. За умови її послідовного проведення й остаточного завершення на фінансову стабільність пенсійної системи працюватимуть вони усі. Пенсійне страхування формуватиме джерело інвестиційних ресурсів для укріплення національної економіки, а це, у свою чергу, природним чином збільшить інвестиційну складову пенсій. Крім того, взаємодоповнюваність накопичувального та солідарного рівнів робить пенсійну систему максимально збалансованою, бо ризики розподіляються між різними рівнями й не завдають непоправної шкоди системі в цілому.
— Пенсійна реформа ще 2003 року отримала законодавчу базу й розпочалась також досить успішно. Що стало їй на заваді в подальшому?
— Якщо відповісти дуже стисло, то це — соціальний популізм як попереднього, так i нинішнього уряду. Один із здобутків пенсійної реформи — розмежування витрат між Пенсійним фондом і державним бюджетом. Фонд має фінансувати пенсії в рамках страхової пенсійної системи, а держбюджет — усі інші пенсії (наприклад, не підтверджене актуальними розрахунками підвищення пенсій). Саме таке підвищення було запроваджене урядом 1 вересня 2004 року напередодні виборів. Кошти бралися з бюджету, в якому не було закладено збільшення пенсій, а їхню нестачу покривали, в тому числі, й за рахунок безвідсоткових позик у Державного казначейства. Результатом цього стали як дефіцит бюджету, так і дефіцит Пенсійного фонду. Водночас саме наявність дефіциту або самодостатність Пенсійного фонду — головний показник провалу чи успішності реформування пенсійної системи. 2005 рік тільки закріпив тенденцію «обнуління» попередніх досягнень реформи.
— Чи можна цим дорікати новій владі, бо, як ви самі кажете, дефіцит вона отримала в спадок?
— І був нею істотно збільшений: 2005 року з державного бюджету на покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду було взято 16,3 млрд. гривень, а на фінансування пенсійних програм — 6,4 млрд. гривень, тобто приблизно на 40% Фонд виявився суто дотаційним! Ріст пенсійних витрат відбувався на тлі значного скорочення зростання ВВП і такого росту зарплат, який «не встигав» за соціальними виплатами. Це є не просто відзнакою економічної непрофесійності, це — безграмотно на рівні елементарної арифметики! У висновку маємо руйнування зв’язків між страховими внесками та виплатами. До того ж диференціація пенсій у відповідності до стажу та заробітку також була переважно формальною, що зафіксувало проміжний стан справ, коли від солідарної системи ми вже начебто відійшли, а більш справедливої накопичувальної так і не отримали.
— Як би ви узагальнили ті системні загрози для реформи, які продукуються подібним ставленням до пенсійної системи?
— Переведення Пенсійного фонду «на утримання» державного бюджету знищує всі стимули до забезпечення прогнозованого, системного та автоматичного самофінансування першого. Негативні наслідки такого положення, які ми спостерігаємо, не влаштовують нікого. Пенсійний фонд не влаштовують, тому що він виявився відданим на відкуп скороминущим та марнотратним примхам політичного популізму, постав перед загрозою хуткого та повного банкрутства. Держбюджет, у свою чергу, все більше відчуває себе Боліваром, який прогинається під зростаючою пенсійною ношею й поступово розуміє, що не винесе її.
— Чи можливо виправити хід пенсійної реформи та як це зробити?
— Перш за все необхідно поліпшити економічне самопочуття країни. Адже підсумкова ефективність пенсійної реформи залежить від багатьох факторів — промислового росту, банківської стабільності, функціонування фондових ринків... Ігнорування цих факторів і перетворює соціальні програми на популістські або навіть утопічні, такі, що існують «самі по собі», у відриві від економічних реалій. З іншого боку, потрібне принципово інше розуміння «соціалки»: не «точечна» соціальна допомога, а тривалий і стабільний соціальний ефект, який закладений у нову пенсійну систему.
