Вже на початку своєї статті Симоненко вказує на поглиблення в Україні кризи, в тому числі й духовної, і говорить про необхідність співпраці комуністів із церквою. Останнє є особливо показовим. Нi хто інший, як вождь Ленін закликав: «Чем больше число представителей реакционного духовенства... удастся расстрелять, тем лучше». А один із сподвижників Дзержинського Рогов вивів просту формулу: «Попов расстрелять, церкви под клуб и крышка религии». Вже у 1919 року з понад ста тисяч дореволюційного православного духовенства в живих залишилося лише сорок тисяч! 1919 роком Голгофа православ'я не скінчилася. Попереду були не менш жорстокі репресії, перед котрими блякнуть «діяння гонителя християн, римського імператора Нерона. Щоправда, лідер КПУ засудив спроби боротися проти релігії методами насилля, руйнації храмів і т. ін. Але не треба бути Станіславським, щоб сказати: «Не верю!». Якби позиція лідера КПУ і його партії була щирою, то злочин давно було б названо злочином, комуністи не ходили б на мітинги під портретами Леніна та Сталіна, не протестували проти самого тільки слова «Бог» у Конституції України (у «конституційну ніч» 1996 року). Варто пам'ятати й те, що комуністи завжди були майстрами політичної демагогії. Ленін і Сталін стелили м'яко: («Свобода слова, печати, собраний» і звичайно ж «свобода совести»), але мільйонним масам доводилося спати дуже твердо.
Проголошенням «нової» тактики премудрість статті секретаря ЦК КПУ не вичерпується. Ось він облачився в богословські ризи і взявся визначати головних противників православ'я в Україні. Мабуть, не один православний подумає, що мова піде, наприклад, про тоталітарні секти. Але помилиться. Симоненко про цих супротивників навіть не згадує, зате подає отакий пасаж: «Головними супротивниками православ'я в Україні є передусім представники войовничих українських націоналістів», винні у тому, що хочуть добитися дійсної самостійності православної Церкви в Україні З яких це пір прагнення автокефалії стало гріхом чи криміналом? Чому автокефалію можуть мати православні церкви Болгарії, Грузії, Польщі, Росії, Румунії, Сербії та ін., навіть Албанії? Церкви, вірні яких могли б вміститися у Володимирському соборі Києва. А чому Україна, якій за кількістю православних належить друге місце у світі, не може мати цю саму автокефалію?
Червоною ниткою через статтю лідера КПУ проходить ворожість до Заходу й НАТО, за котрими відчувається звичайний страх, ксенофобія сталінського чи маоїстського типу. Дійсно, Захід не може бути еталоном для православних, особливо коли йдеться про питання віри й духовного життя. Але Захід показав, як можна вести соціально-економічну політику, як забезпечити своїм громадянам гідний рівень життя, навіть допомагати комуністам. Та й взагалі, вступаючи у ХХ століття, не можна будувати нову «залізну завісу» між заходом і Сходом. Звичайно, Україні треба бути сильною економічно, політично, духовно, але цього неможливо досягти без Єдиної Помісної Автокефальної Української Православної Церкви! Більш варто обернутися на реальну загрозу — зі Сходу. Адже саме Москва, а не Захід, знищила самостійну Українську Народну Республіку у 1918-1920 роках, влаштувала штучний голодомор 1933 року; саме Москва розстрілювала цвіт української інтелігенції, гробила українську молодь у Афганістанах, забороняла українську мову, русифікувала українців. Особливо огидною демагогія Симоненка стає тоді, коли він вбирається у тогу оборонця православ'я, української національної самобутності й української мови. Щоб мати моральне право називатися патріотом України, треба не на словах, а на ділі відмежуватися від великодержавної політики Російської імперії, СРСР та КПРС.
Чи не половину статті секретар ЦК КПУ відводить гострій і необ'єктивній критиці Української православної церкви Київського патріархату і Української греко-католицької церкви. Мені, як православному священику, не випадає бути оборонцем УГКЦ, тим більше, що як історик я добре знаю про тяжкі конфлікти у минулому, породжені переважно політикою Ватикану і Варшави. Але так само, як ці сили провокували конфлікти між українцями наприкінці XVI ст., так само чинила Москва у XX ст. Саме імперська Москва вчинила адміністративну заборону і погром УГКЦ у повоєнний час, саме з волі компартійної влади було спровоковано чимало міжконфесійних конфліктів у Галичині в наші дні. Не сумніваюся, що коли не буде втручання зовнішніх сил, особливо комуністичних, то всі проблеми у взаємовідносинах між православними і греко-католиками вдасться з часом розв'язати. Додам ще кілька слів про Папу римського. Нехай там президент Кучма і «загнув», як говориться, подавши чисельність католиків у 5 млн., але навіть якби їх було і вп'ятеро менше, все одно він би мав повне право на зустріч із своїми вірними. Тривожить не це. Тривожить те, що Папа із Московською Патріархією може знову почне ділити Україну на сфери впливу.
Критикуючи Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП), Симоненко виступив у «ролі богослова», що визначає канонічність чи неканонічність «опіуму для народу». Дозволю собі нагадати секретареві, що не всякий церковний розділ є розколом. УПЦ КП зберегла в чистоті православну віру, церковне передання і традиції, святі канони, отже є і канонічною, і благодатною. У церковних канонах йдеться про те, що в незалежній державі може бути своя Автокефальна Православна Церква.
Чому саме зараз Симоненко взявся за перо? Та тому, що скоро вибори президента України і треба скликати під свої прапори непередбачуваний електорат. Особлива ставка робиться на УПЦ МП.
