Необхідність подолання ще наявної в суспільстві історичної безграмотності, здається, вже майже ніким не піддається сумніву (принаймні, теоретично). Адже духовне та інтелектуальне «отруєння» соціуму, яке ця безграмотність неминуче тягне за собою, є справді небезпечним — бо міфи (тим більше відверта брехня) руйнують «імунну систему» нації. Отож, нагальною є потреба системної та копіткої праці, стисло кажучи, потреба якісної історичної освіти українців. «День» уже не один рік «тягне» оцього важкого воза, і через це, на правах «сивоголових» ветеранів (жарт, звичайно!), ми хотіли б поділитися деякими міркуваннями.
Насправді ми рушимо цей віз, на щастя, не самі, і дуже приємно відзначити, що немало й робиться, й робитиметься в такій складній царині. Ми є свідками дійсно продуктивної роботи декількох спеціальних історичних сайтів (насамперед слід назвати «Історичну правду» Вахтанга Кіпіані, котра оце нещодавно відзначила перші 100 днів свого «життя» в інтернет-просторі, цілу низку інших електронних ресурсів історичного спрямування); є видавництва (мабуть, найяскравіший приклад — «Темпора», очолюване пані Юлією Олійник), академічні установи (дуже багато робить Інститут історії України НАН України), без яких неможливо уявити відродження української національної пам’яті та духовності. Щоправда, досі існує лише одна професійна історична телепрограма на телебаченні (на «5 каналі»).
Отже ж, щиро радіючи тому, що українські ЗМІ — і друковані, й електронні, — й видавництва усвідомлюють, яку важливу роль відіграє для суспільної свідомості зріле історичне знання, та вважаючи, що всі автори «Дня», які пишуть про історію, робили й робитимуть спільну справу з тими нашими колегами, які прагнуть разом із нами системно відстоювати національні сторичні та духовні цінності, ми в «Дні» хотіли б запропонувати нашим друзям-журналістам: давайте розпочнемо розмову про те, як робити цю спільну справу більш оптимально, продумано, розумно і, якщо хочете, більш цілеспрямовано. Про що конкретно йде мова? Аби не уподібнюватись до людей, які вкотре вигадують велосипед (таким Лев Толстой радив згадати, що велосипед давно винайдено, використати старі напрацювання та йти далі), або ж самовпевнених нарцисів, які щиро вважають, що ніяких попередників у них не було і нікому вони нічим не зобов’язані — повірте, друзі, всім нам варто виробити вкрай необхідне «почуття команди». Впевнені — тільки тоді нас почують, тільки тоді ми переконаємо людей.
А це значить, що всім нам варто пам’ятати: засвоєння досвіду (що є альфою і омегою навчання) невіддільне від вдячності — тим, хто був першим. Улас Самчук і Джеймс Мейс, Іван Багряний і Володимир Маняк, Василь Барка і Гаррет Джонс — ми, ті, хто торкається кривавої рани національної пам’яті — трагедії Голодомору (домовимось, що зараз ми говоримо саме про цей колосальний масив нашої історії), зобов’язані пам’ятати про них, вивчати їхні твори. І, між іншим, коректно посилатись на ці твори, в разі необхідності, коректно цитувати їх. Бо культура посилання (цитування) — це теж важлива складова загальної культури журналістів (як, втім, і політиків теж — у них з цим так само кепсько).
Кажучи стисліше, коли будь-який журналістський колектив («День» в першу чергу відносить цю настанову й до себе!) пам’ятає: ми не перші, ми — ланка величезного ланцюга — тоді є шанс бути почутими.
