Усупереч цілком зрозумілому патріотичному бажанню розповідати про свою країну і про події, що відбуваються в ній лише добре, I Київський міжнародний кінофестиваль майже не дав приводів для захоплених слів на адресу його упорядників.
Проте низький уклін їм за самий намір створити в нашій столиці ще один кінофестиваль і, відповідно, за певні зусилля в цій благородній справі. Однак, аби кінофорум відбувся, як резонно зазначив московський продюсер і актор Марк Рудинштейн, його потрібно передусім вигадати. Тобто, визначивши концепцію, осмисливши відмінність свого фестивалю від сотень інших, знайти для його проведення гідне місце, створити кінодім, де публіка буде не просто дивитися картини, але й обмінюватися враженнями. Бо кінофестиваль (пробачте, що доводитися нагадувати абеткові істини) — це не просто перегляд cтрічок і подальше нагородження переможців, але передусім спілкування критиків, журналістів і глядачів, обмін враженнями, тусовка, що все разом і створює атмосферу свята.
І з цього погляду Київський кінофестиваль наразі не народився. Вийшов, як його схарактеризував голова журі Кшиштоф Зануссі, «захід». Ну ,а оскільки для міста він так і зумів стати подією (до чого, часом здається, навіть і не прагнув), то виникло цілком закономірне запитання: для кого і для чого проводилося це свято кіно, конкурсні фільми якого змогли подивитися у відеотрансляції лише члени журі і десяток-другий журналістів? Відповідь за наших умов тіньової економіки напрошується мимоволі: комусь, напередодні виборів, потрібно було вивести гроші на світ Божий, а значить, другого фестивалю може і не бути (дуже хотілося б помилитися в цих невеселих прогнозах).
Те, що за подібного роду заходами, всупереч публічним запевненням їх організаторів, стоять далеко не культурні інтереси, підтвердив і прибулий на відкриття кінофестивалю зі своєю картиною «Рембрандт: я звинувачую» Пітер Ѓрінвей. Британський режисер давно позбувся ілюзій з приводу того, що фестивалі — це події творчі, він бачить у них певний політичний розрахунок. І підтверджує свою позицію такими фактами: Венеціанський кінофестиваль було створено за бажанням Муссоліні, Берлінський — Геббельса, Каннський — Віші. Тобто всі три найбільш знамениті кінофоруми світу були покликані до життя диктаторськими режимами. Та й Московський кінофестиваль, будучи народженим як «наша відповідь Чемберлену», також переслідував політичні цілі пропаганди кінематографа СРСР і створеного ним соціалістичного табору. Так що цілком можливо і за нинішнім Київським кінофорумом незабаром покажуться «вуха» тих, хто затіяв його у своїх особистих цілях...
Проте формально він відбувся, і були сповіщені переможці. Щоправда, через відсутність публічного обговорення конкурсних картин імена фаворитів мало кого цікавили (на фестивалях, як відомо, важливий також приз «Глядацьких симпатій»). Та й яким би не був результат голосування нинішнього складу журі, в цьому випадкові в кінцевому результаті перемогла дружба. Дружба його організаторів (президентом фестивалю є Богдан Ступка) із членами журі та декількома іменитими гостями, які, зрозуміло, не на добродійних засадах погодилися підтримати добрі наміри своїх українських колег і приїхали до Києва.
Кращим художнім фільмом, як і слід було чекати, стало сербське «Турне» (режисер Горан Марковіч). Із сумною іронією, знайомою глядачеві, передусім, за картинами Кустуриці, творці картини розповідають про останню Балканську війну, в якій переможці, як це завжди й буває у братовбивчих бійнях, виявилися переможеними. Невелика трупа белградського театру, вирушивши у турне охопленими вогнем містами і селами розваленої країни, відчула на своїй шкурі весь абсурд війни, в якій б’ються один із одним учорашні сусіди. Цей же фільм отримав приз за кращий сценарій.
У номінації «Краща режисерська робота» було відзначено аргентинську стрічку «Злива» (режисер Паула Хернандес), у якій випадкова зустріч чоловіка й жінки під зливою стала приводом для розмови про людську самотність. Відзначило журі і другу аргентинську картину «Три бажання», в якій також розповідається про те, як складно сучасним чоловіку й жінці бути разом. Виконавець головної ролі Антоніо Бірабент, який точно передав стан чоловіка, який кидається то до однієї, то до другої жінки, який, з одного боку, хоче кохання, а з іншого намагається знайти незалежність, був відзначений у номінації «Краща чоловіча роль». Статуетка «За кращу жіночу роль» дісталася Світлані Крючковій і Світлані Свирко за роль, відповідно, літньої і молодої Анни Ахматової у біографічній стрічці Дмитра Томашпольського «Місяць у зеніті» (Росія). Цікаво, що Томашпольський, як і режисер іншого конкурсного російського фільму «Юнкера» Ігор Черницький, є киянином, що дістав освіту в нашому Театральному інституті ім. Карпенка-Карого. «Юнкерів» не врятувало навіть те, що вони, на відміну від усіх інших конкурсних картин були показані в «Жовтні» на великому екрані. Фільм виявився ще однією російською ура-патріотичною стрічкою (свого роду продовженням «Адмірала»), в якій підкреслена любов російських військових до Батьківщини лише посилюється їхнім коханням до жінок.
Оскільки дві українські конкурсні картини («Таємничий острів» Володимира Тихого і «Контракт» Віри Яковенко) в жодній із номінацій відмічено не були, то журі( думається, з поваги до країни, яка довірила їм суддівство) нарівні ще з двома картинами нагородила «Контракт» дипломом «За красивий акторський ансамбль».
Героєм фільму Віри Яковенко став безпритульний, з якого намагаються зробити найманого вбивцю, але він несподівано для всіх прокинувся до людського життя. Обидві українські стрічки грішать вельми поверховим підходом до соціальних проблем суспільства, а бажання їхніх авторів принадити публіку сюжетною інтригою, створити захоплюючий трилер чи детектив, заважає їм дослідити метафізичні сторони життя суспільства та людини.
Доти, доки ми будемо бачити в проблемах нашого соціуму щось виняткове, доки будемо накопичувати образу на своїх несумлінних політиків і долю, замість того, щоб дослідити зло і в своїй власній душі, ми зніматимемо поверхове, нецікаве нікому, окрім нас самих кіно. Оволодіти американськими кінотехнологіями, які будь-яку, найбанальнішу тему, роблять привабливою для глядача, який жує попкорн під час сеансів, нам наразі не під силу. Нам у нинішній ситуації в кіно залишається лише один шлях: несуєтне, що спирається на гідність і внутрішню свободу дослідження «життя людського духу», яке, якщо воно виконане талановито, залишається найбільш конвертованою валютою у світі справжнього кіно і, відповідно, на кінофестивалях, які поважають себе.
