«Нас давно уже списали, викреслили, забули, — розказує
одна з них, Лариса Олександрівна, яка фактично і є фундатором майбутньої
Всеукраїнської організації жінок-інвалідів. — Наша хвороба, за медичними
мірками, вважається «загальною», багато кому з нас відмовляють давати інвалідність.
А якщо і дають якусь групу, то років на три, а потім усе спочатку — дзвінки
до інстанцій, сльози, безвихідь. Піти працювати? А як? Адже деякі жінки,
що перенесли операцію радикальної мастоектомії, взагалі не здатні самостійно
пересуватися. У мене, наприклад, права рука майже не функціонує, сильна
слабкість. І навіть 31 жовтня, коли, знайшовши у собі сили, прийшла з чоловіком
на виборчу дільницю, не знайшла себе у списках. Невже для держави мене
вже не існує?»
Лариса Олександрівна перенесла дві операції. Одна — власне
видалення пухлини. Інша... Видаляючи шприцом гній із заживаючої рани, медсестра
пошкодила артерію зубчатого м'яза. Життя людини перетворилося на справжні
тортури. Болять і тягнуть шви. Через ушиття артерії, яка поступово усихає,
розвинувся набряк правого боку тулуба. А рука не в змозі втримати навіть
ложку. «Медперсонал навіть не вибачився, — журиться жінка. — На третій
день після цієї операції мене вже виписали. Певно, боялися, що помру прямо
у лікарні, а це зайві клопоти. Я досі не впевнена, що лікарі зробили саме
те, що було потрібно...»
Зараз у цієї мужньої жінки дві основні турботи. Перша пов'язана
з майбутньою організацією. Адже необхідно ще зареєструватися у Мін'юстиції,
знайти спонсорів, приміщення для зборів. Інша — особиста. Ось уже довгий
час Лариса Олександрівна, 20 років пропрацювавши в «Укртютюнпромі» на високій
посаді, не може вибити собі пенсії, належної держслужбовцю. Чи варто говорити,
що броньовані двері, до господарів яких хвора жінка зверталася по допомогу,
так і залишилися закритими. Мовчать МОЗ, райсоцзабез. І лише два роки тому
з Міністерства соціального захисту населення прийшов грошовий переказ,
названий «одноразовою допомогою», у розмірі... 30 гривень. Лариса Олександрівна
відмовилася його отримувати.
Це було справді схоже на глузування. Операцію, яка могла
б допомогти нещасній жінці, можуть зробити у лікарні кубинської столиці
за $7,916. А щоб купити собі 2 протези за 150 гривень кожний, ліф та спеціальний
корсет за 79 і 95 гривень відповідно, довелося продати спальний гарнітур.
Адже подібні речі необхідно купувати постійно. А ще й ліки, відповідне
харчування...
І знову виходить, що «порятунок потопаючого — справа рук
самого потопаючого». Лариса Олександрівна звернулася до центру протезування,
де їй дали 131 адресу таких же жінок, як і вона сама. Розіславши листи,
на сорок з них отримала безжалісну відповідь — «адресат помер». Інші із
задоволенням погодилися підтримувати зв'язок. 30 червня провели перші збори,
де були присутні біля 150 чоловік. Тоді до адміністрації Президента було
написано звернення з проханням про допомогу. Не отримавши ніякої відповіді,
не занепали духом. На других зборах уже були присутні представники з онкогематологічної
поліклініки, міської Медико-соціальної експертизи, Фонду соціального захисту
інвалідів, інших організацій. Приходили керiвники приватних фірм, пропонували
прекрасні ліки за шалені гроші. Приходила молода сімейна пара з пропозицією
піклуватися про хворих із правом на успадкування квартири. Приходили навіть
екстрасенси, пропонували послуги за кругленькі суми... От і виходить, що
зараз у цих жінок фактично один спонсор — Центр соціальної реабілітації
Спліки ветеранів Афганістану, який уже виділив їм безкоштовно екзопротези
молочної залози... Та все одно, Лариса Олександрівна вважає, що це все
тимчасово, що добрі люди все-таки знайдуться.
Думаю, не варто пояснювати, чому я не назвала прізвища
Лариси Олександрівни. Ще одна жінка, член майбутньої організації зізналася,
що перенесене горе — це, передусім, моральний удар, жах, про який не хочеться
говорити нікому, шок, якого майже соромишся. «Переосмислюючи те, що трапилося,
— говорить Ірина Володимирівна, — намагаюся усвідомити: хто я тепер? Для
онкологів я майже померла, для членів медико-соціальних комісій — здорова,
для друзів та знайомих — «заразний» небезпечнохворий. Для родичів — я тягар,
оскільки через відсутність роботи не можу утримувати неповнолітнього сина
та 74-літню матір. А що у мене є? Є пенсія. І тільки пенсія. Є ліки...
в аптеках, а не у мене. Є спогади, дефіцит спілкування, почуття непотрібності
і самотність, що ятрить мою душу. Однак приреченості немає! Віра в те,
що десь хтось уміє виганяти ці недуги — є. Є бажання здійснити чудо, вижити
і допомогти іншим. Хочеться перевести всі «мінуси» буття на «плюси» за
допомогою організації, що створюється. Адже знайшли ми одна одну, сподіваюся,
не даремно!»
