Українські церкви переживають непростий період внутрішньої трансформації, все більше віддаляючись від тієї єдності, що характеризувала Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій під час Майдану.
9—11 вересня відбулася зустріч представників українських та російських релігійних організацій в Осло. Позитивним моментом було вже те, що вона відбулася. Про необхідність такої зустрічі вперше публічно заговорили аж 30 вересня 2013 року, у зв’язку із прийняттям звернення членів ВРЦіРО щодо євроінтеграції України як природного процесу, зумовленого географічними, історичними, культурними та релігійними чинниками. Спочатку «для рівноваги» планували візит ВРЦіРО до Росії. Але через загальне загострення обстановки довелося вибирати нейтральну територію, яку люб’язно надала Норвегія. Позитивним моментом на самій зустрічі була відмова російської делегації від огульного звинувачення українських церков у підтримці «київського режиму» та «зраді історичної єдності». Через такі звинувачення півроку тому була обірвана на півслові зустріч українських та російських протестантів у Єрусалимі. Очевидно, що російські церкви отримали деякий імпульс до більш відповідальної позиції, коли в Україні почали гинути замість «добровольців» звичайні солдати строкової служби, які «заблукали» на Донбасі відразу у кількості кількох тисяч. Спільна декларація українських та російських релігійних організацій, прийнята в Осло, закликає до миру, а особливо до припинення усіх форм війни, небезпечних для мирного населення. Очевидно, що більшої кількості точок дотику просто не існує, оскільки російські церкви не готові визнати історичну вину керівництва своєї держави, а українські не мають жодних причин відступати від патріотичної позиції щодо своєї Батьківщини. Загальна надія українських церков полягає у пророчому баченні того дня, коли весь російський народ зуміє покаятися так само, як це після поразки 1945 року зробили німці, а тому відносини із церквами Росії не рвуться до кінця, оскільки саме релігія може бути важливим фактором у виникненні такого майбутнього покаяння. Адже тільки здорові зміни в релігійності на тлі значних трагічних історичних подій підштовхують і до народного покаяння, оскільки лише релігія може перемагати у деяких народів їхній законсервований менталітет.
16 вересня було опубліковано документи загального Синоду УГКЦ, який тиждень тривав у закритому режимі. Цей архієрейський собор почався із скандалу, який жваво обговорювався громадськістю, але не самим церквами. Римо-католицький архієпископ Львов, колишній секретар папи Івана Павла II, Мечислав Мокшинський у вкрай некоректній формі на початку собору зажадав повернення понад десятка костьолів, у яких сьогодні служать греко-католики. Сама ситуація, через яку виник конфлікт має таку генезу. Католики в якійсь місцевості не мають сил відновити костел, і не претендують на нього. Коли ж костел вже піднято з руїн силами УГКЦ, виникає римо-католицька громада, яка претендує на готове приміщення. Із цієї схеми є виняток, але зазвичай події розгортаються саме за таким сценарієм. Як вчинити УГКЦ? Це складне питання, і відмова від храмів із одночасною вимогою (офіційною чи ні — це вже питання) замінити керівництво римо-католиків в Україні — це було б вдале рішення. Взагалі обидва керівники проявили себе не кращим чином під час Майдану, і Україна вже навіть стомилася чекати на більш хоробрих і харизматичних римо-католицьких лідерів. Адже час після візиту Івана Павла II в Україну (2002) — це просто втрачений час. Католицизм міг би набути якісно іншого розвитку, стати одним із лідерів у формуванні суспільної думки, натомість «пасе задніх». Звичайно, за цих умов шукають винних. Ще можна зрозуміти, коли для Патріарха московського Кирила важко визнати особисту вину в тому, що українське православ’я втрачається для РПЦ і він шукає винних у своїх поразках серед «уніатів та розкольників». Але коли втрачене десятиліття для римо-католиків в Україні пояснюється тим, що не вистачало дюжини костелів, які не передані від УГКЦ до РКЦ — це вже ніяк зрозуміти не можна.
Але головним досягненням Синоду УГКЦ слід вважати програму реформ. УГКЦ вирішила якісно змінити власну роботу практично в усіх ділянках діяльності Церкви. Внутрішнє життя парафій та єпархій, богослов’я, соціальна діяльність, євангелізація — на все це чекають не формальні, а реальні зміни. Можна сказати, що розпочинається головний етап в історії правління Патріарха Святослава і, можливо, навіть УГКЦ в цілому. Адже де-факто УГКЦ прагне зробити для всієї України в XXI столітті все те, що митрополит Андрей Шептицький зробив для Галичини у міжвоєнний період. Звичайно, нові історичні умови вимагають більш творчої та різноманітної тактики. УГКЦ відходить від активного використання методів роботи із впливу на все суспільство, взятих із арсеналу православних, католицьких та навіть протестантських методів церковної активності. Якщо заплановане вдасться здійснити, то УГКЦ буде найбільш прогресивною та найбільш християнською церквою України, привабливою для всіх, — від найрозумнішого інтелектуала до простого селянина, від успішного політика до соціально незахищеного громадянина, від сьогоднішнього ліберального православного до сьогоднішнього консервативного протестанта. Єдине, що може завадити повній перемозі УГКЦ, — це торжество духу пост-конфесіональності, коли люди хочуть вірити і ходити до церкви, але не бажають замикатися в чітко означених межах віросповідання, організації, способу життя. Якщо УГКЦ справді пропонуватиме ще більший набір можливих ідентичностей для своїх вірних, вона матиме ще більшу відкритість при збереженні вірності Євангелію, її чекає історичний успіх в Україні.
Можна сказати, що розпочинається головний етап в історії правління Патріарха Святослава і, можливо, навіть УГКЦ в цілому. Адже де-факто УГКЦ прагне зробити для всієї України в XXI столітті все те, що митрополит Андрей Шептицький зробив для Галичини у міжвоєнний період. Якщо заплановане вдасться здійснити, то УГКЦ буде найбільш прогресивною та найбільш християнською Церквою України, привабливою для всіх – від найрозумнішого інтелектуала до простого селянина; від успішного політика до соціально незахищеного громадянина; від сьогоднішнього ліберального православного до сьогоднішнього консервативного протестанта
Щодо поточної ситуації, то єпископи УГКЦ ухвалили два звернення. У першому міститься заклик до всіх докласти максимум зусиль для досягнення миру в Україні. Друге звернення стосується майбутніх виборів, і народу пропонують не шукати матеріальних зисків, а бути готовими до жертовності заради власного християнства та українськості. Такі заклики не є зайвими. А на фоні патріотичної пропаганди УПЦ КП та маловиразної позиції УПЦ, вони є голосом християнської розсудливості та громадянської відповідальності.
16 вересня відбувся Синод УПЦ МП, який розставив деякі важливі акценти. Це перший Синод за предстоятельства митрополита Онуфрія як повноцінного глави церкви. По-перше, поміркованим українофілам відведено місце у митрополичій раді з культури. Хоча самі офіційно визнані українофіли на чолі із Георгієм Коваленко або ігуменею Серафимою Шевчик скоріше схожі для суспільства на колективну Ганну Герман, але для самої УПЦ вони справді є таким собі поміркованим «прогресивним» флангом. За нового предстоятеля таким людям визначили культуру як місце прояву їхніх талантів, але відсторонюватимуть від інформаційної та політичної діяльності. Останні мають просто зникнути, оскільки УПЦ «політикою не займається» як справою не лише «брудною», а взагалі «земною», а інформаційна політика взагалі зводиться до піару без будь-яких змістовних ідей. На тлі практичної повної безідейності месиджів УПЦ для суспільства, невміння пояснити навіть ті ідеї, які є у керівництва, не дивно, що від УПЦ тікають люди і на черзі священики. Саме так — зараз наростає хвиля переходу громад без священників, а на черзі — низка парафій разом із їхнім кліром. Звичайно, УПЦ КП веде себе під час переходів грубо, і це відштовхує від рішення покинути УПЦ значні маси священства. Але подальша безідейність інформаційної політики УПЦ та загальні заморожування можуть перетворити перехід на лавину. В УПЦ вже давно були певні проблеми із більш простою річчю: донесенням офіційної позиції до суспільства, оскільки бували парадоксальні ситуації — позиція УПЦ полягала в одному, а її офіційний речник говорив трохи інше. Особливо це було вразливим, коли сама позиція УПЦ була чітка, а позиція речника — розмита... Але при всіх кризових явищах наявності в інформаційній політиці УПЦ ситуації «лебедя, рака і щуки», Синодально-інформаційний відділ УПЦ був «живий». Що ж буде тепер і чи зможе новопризначений шеф з інформації владика Климент Вечеря протистояти супер-профі архієпископу Євстратію із УПЦ КП — це питання? Тим більше, якщо сам владика Євстратій помиляється, то цього ніколи не видно — через вчасне підхоплення інформаційного «меча правди» КП самим Патріархом Філаретом. В УПЦ із цим ще не склалося, і хоча митрополит Антоній де-факто спас імідж УПЦ під час Майдану, але вже після 25 лютого настала епоха турбулентності, кінця-краю якій не видно.
Судячи із поступок Синоду крайнім консерваторам, період турбулентності буде продовжено, і яскраве видовище під назвою системна криза українського православ’я триватиме. І дай Бог, щоб обійшлося без релігійної громадянської війни. Із поступок, які не помітні для суспільства, але є ясними сигналами для самої церкви слід відзначити такі. Головою церковного суду призначено крайнього консерватора із «почаївської партії» вл. Феодора. Повернуто до активного служіння хорошого монаха, але ультра консерватора вл. Агапіта (Погребняка). Він є авторитетним у консервативним колах УПЦ і його повернення було невідворотним. Але викликає здивування відновлення в активній діяльності іншого консерватора — вл. Антонія (Боровика), який кілька років тому був знятий із Олександрійської єпархії під час «чистки» УПЦ від вкрай скомпрометованих архієреїв. Також варто згадати, що відразу після обрання митрополита Онуфрія предстоятелем УПЦ нагородила черговими почесними титулами консерваторів та русофілів, а також тих, хто де-факто провалив роботу в єпархіях. Тож вимальовується зовсім сумна картина. УПЦ відкочується назад, і невідомо де ці процеси зупиняться, а очікуваного оновлення — хоча б духовного — в УПЦ так і не розпочалося. Ці кроки будуть розцінені багатьма священиками, які ще не впевненні — йти з УПЦ чи залишатися, як певний знак: надій на краще немає, потрібно переходити зараз. Таким же знаком буде і мовчання Синоду щодо внутрішніх проблем. Навіть ритуальне запевнення в проукраїнській позиції, у відкритості до перемовин УПЦ КП, заклик берегти єдність УПЦ — це вже було б хоч якоюсь зачіпкою для тих, хто вагається. А так фактично всьому українському та прогресивному в УПЦ говориться: сприймайте дійсність такою, як вона є, а якщо Вас щось не влаштовує, то без Вас УПЦ лише «очиститься». Як казав класик, це — гірше, ніж помилка. Подивимося до яких наслідків це призведе для українського релігійного середовища і яким буде релігійний ландшафт після землетрусів. Якщо ж підтвердиться розповсюджена російськими релігійними ЗМІ інформація, що вікарій Чернівецької єпархії єпископ Лонгін (Жар) закликав проти мобілізації до армії, проклинав київську владу, звинувачував у конфлікті не Путіна, а Захід, — то УПЦ очікує непростий період ще більш повної кризи у відносинах із державою і суспільством, із взагалі непередбачуваними наслідками. Можливо, у процентному відношенні УПЦ у всіх «помаранчевих» областях залишиться стільки, скільки зараз — у Галичині. Якщо єпископи УПЦ не зрозуміють, що головне — не вписуватися в реалії РПЦ, а спробувати залишитися в реаліях України...
Так чи інакше, поточна ситуація дає гарні шанси для УПЦ КП щодо свідомих православних — якщо вона зможе знайти спільну мову із священиками УПЦ на місцях і не діятиме брутально. Також величезні можливості відкриваються для впливу УГКЦ на українське суспільство, якщо усі заплановані реформи якісної модернізації церкви будуть успішно здійснені в історично короткий період.
