…Щоразу із наближенням чергової виборчої кампанії із нетерпінням чекаю, хто і яке колінце викине на цей раз, потираючи руки в очікуванні дутого електорального врожаю? Але колінце не просте, а таке, щоб вкотре вприснути адреналіну в застиглу кров українського суспільства! Думаю: цікаво, реінкарнація якої такої тимчасової іміджмейкерської ідеї здійсниться на очах нашої України, що який рік поспіль хилитається, мов дівка на виданні, між стратегічними партнерами, партнерами особливими і просто партнерами? Вибори — це завжди своєрідна політична Маланка, Переберія, сказали б у Карпатах. І кожен, хто почує у собі поштовх політичного язичника, переодягається, як йому заманеться. На днях подумала: нині на вітчизняних теренах щось забагато охочих достроково маланкувати…
Діждалися! — з полегкістю зітхнули і найчорніші песимісти і, мабуть, полегшено зітхнув найпопулярніший белетрист-фантаст на теми альтернативної історії Василь Кожелянко: буде сюжет для чергової книжки — в Україні (після де-факто) скоро настануть часи офіційного двомов’я де-юре.
…Тим часом щоранку я знову слухаю «брехунця». Посол США в Україні Карлос Паскуаль виступає на врученні земельних сертифікатів жителям Київської області. Думаю, ближчим часом пан посол уже зможе давати уроки української українським чиновникам. Увечері вмикаю телевізор. Ольга Герасим’юк рве душу зворушливою історією кохання парубка з африканського континенту до українки. У парубка шкіра — як український чорнозем. І мова його — ще трохи, і маєш тобі волинський діалект. «Так я ж її люблю», — ніби й не розуміє негр запитання ведучої, чому він розмовляє по-українськи і показує очима на дружину. Моя мама зітхає, з роздратуванням вимикаючи якусь циркову програму: «Вже ведмедя навчили їздити на велосипеді…» Це, мамо, ведмеді, а наш феноменальний держслужбовець, ну не має інтелектуальних здібностей для артикуляції — і тобі край… Він радше вивчить англійську, своїх дітей відправить у коледж східних мов, а для української — йому заціпить. Ось кому — українському чиновникові з його затятістю — було йти у воїни УПА: не подав би і пари з уст навіть під страхом тортур…
…Останнім часом таке враження, що найбільшим провокатором суспільної нестабільності в Україні з великим успіхом могла б виступати сама влада і її чільні носії і утримувачі. Уявляєте, яка черга вилаштувалася б до номінації «Провокатор» в «Людині року»?! Не бійтеся ЦРУ, ФБР, ФСБ і майора Мельниченка разом узятих. Знайдіть якогось заїжджого, а краще шароварного радника чи іміджмейкера, допустіть його у потрібні кабінети і хай він підкине подібну провокаційну ідею й вкладе її в уста, бажано котроїсь першої особи. Це буде пострілом сигнальної ракети для всієї тієї переляканої челяді, що стоїть приступом у черзі за номерним знаком до українського парламенту, як стояв колись турок під Хотинською фортецею. Задля цього кожен iз них готовий клеїти із себе дурня й вдавати божевільного. Психологи і психіатри вважають, що так діють люди, паралізовані страхом. Агов, панове, це ж черга за номером до парламенту, а не до концтабору! Відчуваєте різницю?
А потім хай цей іміджмейкер чи, пак, шароварник, підкине, ну, для першого разу, назву політичного блоку — «За єдину Україну» (ЗаЄдУ). Простір для фантазії — Господи милосердний! Сусід мене питає: « Ти не знаєш, що це за герпес появиться у нашому новому парламенті». «Герпес?! — я навіть не сміюся. «А ти що, не знаєш, що таке ЗаЇДа з наголосом на першому складі? Герпес, інфекція». Герпес герпесом, а я собі думаю: а чому і кому виникла потреба нав’язувати антиконституційну суспільству думку, що Україна не є єдина? Хіба вона розшматована, як у 18-му році між трьома імперіями і півні в ній співають на три держави? Хіба в Україні вже гарцює вершник на білому коні — новітній збирач українських земель у єдину державу?!.
…Любий мій пане Президенте! Покажіть мені того вашого ворога, хто вам нашептав, що російська мова чує себе в Україні іноземною? Він хоче у вас виторгувати черговий стратегічний об’єкт? Так хай торгується, як бізнесмен, а не як шулер.
Покажіть мені, розробники проектів закону про мови, одного мовно дискримінованого державою — я дам йому милостиню та пожалію, як сиротину…
… І хай не приписує мені ніхто нерозуміння проблеми і не підміняє поняття. Говори, Україно, поки що як можеш чи як умієш. Навіть мовою Вєрки Сердючки. Така ти є тепер і нема на те ради, казав колись Станіслав Людкевич. Такий твій побут і такий твій льос. Поки що!
А мова йде про офіційну (читай — державну!!!) двомовність. Про застосування мови «у роботі органів державної влади та місцевого самоврядування, що передбачає ведення документації і діловодства, а також при проведенні офіційних засідань» ( цитата з проекту закону). І я думаю: ну, не спроможне наше старе чиновництво, перші записи в трудових книжках якого появилися з часом їхнього приходу в партійні органи, потім їхні кабінети залишалися тими ж впродовж десятків років, лиш назви посад видозмінюються дотепер, перейти на мову держави, яка їм виплачує зарплату, дозволяє себе розкрадати і зневажати. Правильно — тому воно і не спроможне. Це тільки свого часу румуни на Північній Буковині давали жару буковими палицями, якщо руснаки (українці) у примарії (сільраді) говорили не по-румунськи. І правильно робили. Але ще в 1940 році пішла з Північної Буковини румунська влада — а моя 72-річна тітка дотепер володіє румунською, але на румунів зла не має. Каже: яка влада — така мова. Я не маю їй чим заперечити.
Розумію: для нашого чиновництва пізно грати у піджмурки з мовою. Але є гарний спосіб не морочити голову. Є молодь, яка таки хоче і може працювати на державній службі. Хай іде молодь у владу. Вона у нас розумна. Вона арабською в’яззю вишиває й любовні листи японськими ієрогліфами пише, якщо у неї є стимул… Чому не дати стимул молоді?
…Моя колега — письменниця Євгенія Кононенко дуже точно дала назву нашому з вами часові: імітація. Але, панове, не така ж безбожна й безжалісна імітація любові до своєї держави, країни і суспільства, що швидше скидається на ненависть! «Так я ж її люблю!» — підказує нам негр, який, окрім української жінки, що народила йому дітей, любить і цю країну, і цю мову.
…Пробач мені, читачу, мій сьогоднішній сарказм і непослідовність. Я могла б оперувати цифрами і доводами. Я це зроблю іншим разом. Просто те, який цвях в черговий раз забивають у тім’я нормальним людям України, — це поза межею болю й логіки одночасно. Дістали! Я добре знаю, що політики — вони трюкачі, наперсники, еквілібристи. Гра — їхній хліб. Вони сьогодні думають, що вони дають Іванові Михайловичу Дзюбі Героя України, і сьогодні ж плюють йому в лице, думаючи, що цього ніхто не розуміє. Вони граються людськими долями і долею держави — мов кубиком Рубика. Але за все надходить розплата. Не сьогодні — то завтра. Не після виборів — то будь-котрого дня, якого ніхто не знає, окрім Всевишнього. Навіть більшовики визнавали факт розплати, бо також молилися про час розплати. Фізики краще мене знають, що трапляється з пружиною, яку стискують до останнього. І лучники знають про долю натягнутої тятиви.
…Я розумію, що ніякого узаконеного двомов’я насправді не буде. І ця політична Маланка — вибори — минеться, як минає усе в житті.
Але вам не здається, що час розплати наближається?
P.S. …Мені ніколи не приходило так багато листів після звичайної газетної статті («Інформаційний простір і дебілізація суспільства. Кому це вигідно?», «День», 31 жовтня ц.р.). Але здивувала не їх кількість — а зворотні адреси: Нікополь, Луганськ, Донецьк. Розрізала конверти і думала: ну, й всипле ж мені, «западенці», мій східний читач за «українські мотиви». Всипав… повною підтримкою: «Я підписався би під кожним вашим словом».
А ви слухайте час від часу, якою пишною стає українська мова Анатолія Кінаха, Віктора Януковича і Юлії Тимошенко. Невже уся справа лише у стимулах?!
