Кажуть, що з віком людина повертається до Бога. Хтось замолює
гріхи, хтось робить богоугодні справи. Таланчук пішов іншим шляхом — його
Університет «Україна» орієнтовано на найбільш обділені верстви населення
— інвалідів, а в перспективі — ув'язнених та військовиків. Платний заклад
для найбільш уразливих в матеріальному та й моральному плані...
Таланчук вважає інакше:
— Дійсно, зараз такий час, коли всім важко. Дякуючи богу,
Україна повертається до проблем інвалідів. Та і як інакше: число інвалідів
за даними експертів складає близько 6 млн. чоловік різних груп захворювань.
Крім того, кожного року, в першу чергу за рахунок інвалідів дитинства,
ця кількість збільшується на 250 тисяч. Змінюється якісний склад населення,
на це не можна не звертати увагу. Адже, серед інвалідів багато молодих
працездатних, їм тільки треба допомогти отримати хорошу професію, за якою
він може працювати — з цього отримає користь і він, і суспільство. Це,
по-перше, інформаційні технології, телекомунікації та інше, що інвалід
може робити, не виходячи з дому. До речі, американці зараз практикують
домашню працю навіть для здорових, там де є бодай найменша можливість.
Не треба створювати робоче місце, не треба гаяти час на переїзди...
Я думаю, що вітчизняних інвалідів зараз хвилює «трохи»
інше — шматок хліба та як зберегти самоповагу на тлі мізерних пенсій та
збайдужілості суспільства. Не можна визнати нормальним, коли права інвалідів
ущемлені. На перший погляд така добра справа, як створення інтернатів,
різних спецзакладів — це, по суті, радянська форма соціального захисту.
Вона є недоброю в силу того, що ми ізолюємо людей, робимо з них якусь касту,
розвиваємо комплекс неповноцінності. Ви можете припустити, щоб в нас інваліда
обрали Президентом? А в США двічі вносили поправки до Конституції, адже
інвалід Рузвельт був президентом чотири строки замість двох. Мова має йти
про створення нової системи захисту, коли інваліди інтегруються в життя
суспільства. Іншими словами: вони повинні мати однакові права і обов'язки.
До речі, нещодавно в Україні створено Спілку працездатних інвалідів. Хай
держава надасть можливість навчатись і працювати, бо жебрак принижує, по-перше,
державу, не кажучи вже про особисті страждання. У нас є розрахунки, які
показують, що краще вкласти гроші в його навчання і працевлаштування, ніж
на соцдопомогу. Думаю, що найближчим часом ми їх опублікуємо. Що ж до фінансів,
то я не можу поки що сказати, що нас не помічають. По-перше, це Київрада
та КМДА, де Омельченко, Яловий, Бідний ідею створення Університету енергійно
підтримують. (КМДА — один iз співзасновників Відкритого Університету «Україна»
володіє 34% акцій. — Є.Т. ). Вони надали приміщення, створена відбіркова
комісія для направлення інвалідів на навчання. Я маю запевнення керівництва
міста, що в разі набору 300—350 студентів, Київ знайде можливість віднайти
кошти для відшкодування вартості навчання. Від 50 до 100 відсотків. По-друге,
це Фонд України соціального захисту інвалідів — керівник Валерій Хабаров.
Не дивлячись на їхні проблеми, вони все ж таки нам допомагають — зокрема,
матеріально-технічною базою через наші філії.
— Це поодинокі випадки, чи система?
— Системою це назвати важко. Хоча і Куратченко, і Тигипко
зацікавилися «Україною», рекомендували службам розглянути питання про передачу
нам недобудованого санаторію в Святошині. Крім того й комісія з питань
інвалідів при КМ теж намагається допомогти... Та я б сказав, що державних
фінансів не так вже й багато потрібно. Це, власне, комунальний рівень.
От зараз робимо інформаційні листи з поясненням роботи КМДА, розсилаємо
в регіони, щоб вони взяли це на озброєння. Про інвалідів повинна в першу
чергу піклуватися місцева влада. Так споконвіку в Україні заведено. Крім
того, й сам Університет, коли накопичить фонди зможе дотувати і сиріт,
і відмінників. Навіть в цьому році передбачено зарахування медалістів та
призерів республіканських олімпіад без іспитів. Я не думаю, що вже в перший
рік до нас прийде багато людей, але вже те, що така традиція закладена...
— Звісно, що люди прийдуть, коли і педагоги і методика
будуть влаштовувати.
— І ціна. Ми ліцензований вуз з платним навчанням. Але,
зважаючи на основний потенційний контингент (хоча ми приймаємо всіх), наші
розцінки нижчі ніж в державних вузах з платним навчанням. Що ж до методики
навчання... Розумієте, ми створюємо Університет з наскрізною системою —
від садка до, власне, Університету. До засновників «України» входять такі
знані в Україні педагоги, власники авторських садків-шкіл як Марія Чумаріна
(Львів), Людмила Матвієнко (Миколаїв), Тетяна Цуканова (Суми) та ряд інших.
Окрім того, поєднуючи в Університеті гуманітарні та технічні і точні науки,
ми маємо на меті створити сучасний заклад, де б поєднувались гуманітарні
тенденції з технічним мисленням. Це стосується як викладання, так і наукової
роботи. Крім того, враховуючи, знов таки, контингент та присутність регіональних
відділень, де не завжди можна отримати потрібну ліцензію за браком кадрів,
ми будемо базуватись на дистанційному навчанні. В регіонах будуть iти основні
заняття, а спеціалізовані матеріали будуть надсилатися з Києва, що не виключає
появи, з часом, високоякісних кадрів на місцях.
— Дистанційне навчання в країні з зародковим станом
інформаційних технологій?!
— По-перше, в основних регіональних центрах вже є компоненти
електронного зв'язку. Проте ми — реалісти, і тому розроблятимемо методичні
матеріали та підручники в усіх виглядах: паперовому, електронному, аудіо-,
відео-. До речі, це дасть можливість з наступного року спростити правила
прийому. Від принципу «іспит — це лотерея», коли відсікається багато знаючих
абітурієнтів, ми перейдемо до тестування, коли невдаха з якимись недоліками
в освіті може купити в нас потрібні йому методики, пройти повторний тест
і стати повноцінним студентом. До того ж, наші викладачі допомагатимуть
йому якнайкраще підготуватись.
— До речі, про викладачів. Де ви їх берете?
— Виходячи з того, що заклад недержавний, ми можемо самостійно
встановлювати платню. Але, враховуючи значну долю в статутному фонді комунальної
власності, ми базуємося на державних розцінках з коефіцієнтом 1,5. Це тому,
що працювати з інвалідами значно важче. Ми не вимагаємо, однак, щоб викладачі
приходили до нас з трудовими книжками — нехай працюють за контрактом. Знаю,
що гарний лектор може працювати в декількох місцях, двічі-тричі на тиждень
приходячи читати лекції. Проте скажу, що ми намагатимемось, звісно, м'яко
перекупити до себе найкращих викладачів. Вже зараз я використовую свої
зв'язки, в нас працюють талановиті організатори навчального процесу, котрi,
насамперед, виступають моїми особистими консультантами.
— Не думаю, що таке сподобається ректорам інших ВУЗів?
— В нас дуже гарні стосунки з багатьма закладами. Інформаційні
технології та кібернетику студенти вивчатимуть на базі КПІ, харчові технології
в Київському технікумі харчових технологій, автомобільні технології — на
базі регіонального центру автомобільного сервісу та ПТУ-35. До речі, зараз
дуже непоганий набір в регіонах, отже нашим викладачам та технічній базі
довіряють...
— Проте платне навчання в безпросвітно убогій країні
не здається прибутковою справою.
— Ну, а ми й не ставили за мету прибуток. Знаєте, Україна
посідає 49—50 місце (разом iз Білоруссю) в світі за рівнем тих, що навчаються
на 100 тис. населення. В США — 5,235, у нас — 1,70. До речі, і в Союзі
Україна займала 13 місце. Тому, коли я ще міністром підписував лист-дозвіл
на платне навчання, то виходив як з потреби змінити матеріальний стан навчальних
закладів, так і з того, що повинні існувати всі форми власності. До речі,
за лист мені й досі дякують багато ректорів, які не порушуючи умов навчання
(дозволявся платний прийом 20 % загальної кількості студентів. — Є.Т.
) змогли втримати певний час і матеріальну базу, і викладацький склад.
Інша справа, що зараз це все виглядає як профанація. Адже зрозуміло, що
нові навчальні заклади потрібно створювати, але з високою якістю викладання,
щоб працювали тільки класні спеціалісти. Справа, навіть, не у відборі,
а в технології навчання. Сказати, що в нас дуже об'єктивно відбирають,
я не можу. Справа в тому, щоб який людський матеріал ти не взяв, треба
підготувати класного фахівця. Запрошуючи до нас, я розумію, що до нового
немає довіри, але в нас дуже гуманний заклад, гуманні завдання і вірю,
що в нього буде хороше майбутнє. Дивіться, навіть державні заклади масово
переходять на платне навчання. Але одна справа — лекція на 100 осіб, інша
— викладач працює з невеликою аудиторією — це вже абсолютно інший рівень
викладання. Звідси, в усьому світі спеціалісти — випускники платних закладів
цінуються вище.
