Рік тому, коли в київському аеропорту «Бориспіль» уперше в історії України урочисто зустрічали Римського Архієрея Івана Павла II, деякі мас-медіа й офіційні джерела стверджували, що цією подією починається нова епоха в житті України. Що після візиту все зміниться на краще, світ побачить високий рівень української цивілізованості, в країну прийдуть інвестори й інвестиції, українська духовність і обряд стане зразком для ситих і бездуховних жителів Заходу, й, у решті-решт, ми зможемо довести, хто насправді є центром Європи.
Під час самого візиту стало зрозуміло, що українське суспільство дуже нагадує традиційний різдвяний театр — вертеп, що складається з двох ярусів. У верхньому відбуваються події біблійного, сакрального змісту, а в нижньому діють побутові персонажі з повсякденного життя. Однак є невеличка різниця між традиційним і сучасним вітчизняним вертепом — останній дещо «спотворений», у ньому сакральне перемістилося в нижній ярус, а повсякденність піднеслася й головує у сферах, для неї невластивих. І, власне, цей вертеп-перевертень і реакція героїв цієї вистави й визначили й сам перебіг візиту, й утілення в життя тих ідей, які виголошував Святий Отець.
На стадії підготовки до візиту преса й телебачення розповідали здебільшого про зовнішні прояви папської влади та про «екстер’єр» Католицької церкви — целібат, державу-місто Ватикан, замах на Івана Павла II, тодішній і нинішній стан його здоров’я, процедуру обрання Папи та ін. Основна тональність зводилася до того, щоб гордовито переконати рядового українця — мовляв, лише погляньте, яка екзотична особа їде в Україну. На жаль, у світських медіа ні до, ні після візиту Івана Павла II не було жодної спроби проаналізувати зміст такої важливої складової католицької теології, як соціальна доктрина Католицької Церкви. А саме цей ракурс був би надзвичайно важливим для сучасної України, оскільки з кінця XIX століття Католицька церква й Римський Папа послідовно проголошували норми й розвивали вчення про застосування християнських принципів у соціально-економічному житті індустріальних і постіндустріальних суспільств. Нашому доволі політизованому й водночас втомленому суспільству не завадило б дізнатися з газетних шпальт, що проблеми праці, фінансів, демократії, податків, земельних відносин, виборів, приватної власності, соціального захисту, заробітної плати й багато інших невідкладних для нас питань давно й досить докладно було опрацьовано на теоретичному рівні й навіть втілено в реальному житті в країнах післявоєнної Європи. А такий підхід дозволяє дійти лише одного висновку — на жаль, в Україні майже немає професійних експертів-«ватиканологів» (на кшталт західних «совєтологів»). Більше того, незважаючи на декларований епохальний характер візиту Римського Архієрея, будь-які згадки про Папу практично відразу зникли з вітчизняних видань і з’явилися лише нещодавно, у зв’язку зі «скандалом педофілів».
Гадається, що ці приклади продемонстрували неможливість і небажання вітчизняних мас-медіа більш-менш докладно й об’єктивно розглядати Католицьку церкву як рівноправного партнера в розвитку сучасної європейської цивілізації. Очевидно, що домінування зовнішнього, скандально-бульварного, видовищного навіть у матеріалах, пов’язаних із життям Церкви, здебільшого зумовлене нашим атеїстичним минулим і має свої об’єктивні й суб’єктивні причини. Але можна було хоча б спробувати подивитись у корінь питання.
Не менш показовою вбачається реакція політикуму й наближених до нього діячів бізнесу, культури та науки. Пам’ятається, що одна із зустрічей Найсвятішого Отця, що проходила в Маріїнському палаці, проводилася саме для людей цієї сфери громадської діяльності. Тоді Папа звернувся до присутніх з промовою, в якій, зокрема, застерігав українських політиків від спокуси абсолютизації публічної влади. Як приклад наводився негативний і трагічний досвід тоталітарних режимів середини XX століття у фашистській Німеччині та комуністичному СРСР. Шкода, якої ці режими завдали не лише Україні, а й усій світовій цивілізації, на думку Папи, спричинена була тим, що було відкинуто три головні опори людської цивілізації — визнання божественної влади, повага до гідності людини й обов’язок користуватися публічною владою, служачи кожному членові суспільства, а не заради особистих або групових інтересів. Суспільні й національні інтереси, за твердженням Найсвятішого Отця, мають базуватися на інтересах кожного без винятку члена суспільства, починаючи від найслабших і найбеззахисніших, а влада повинна гарантувати всім групам доступ до справжнього добробуту. Далі у своїй промові Іван Павло II застерігав уже представників ділових кіл України від вульгарного раціоналізму, грунтованого на виключному пошуку матеріальних вигід і прибутків при одночасному нехтуванні проблемами окремих осіб і суспільства: «Дивіться на обличчя, а не на прибуток, як мету кожної економіки, щоб була вшанована людська гідність». Крім того, Найсвятіший Отець заторкнув й таке делікатне питання, як забезпечення справедливості й відвертості у бізнесових справах — запорука й гарантія справедливості, на думку Івана Павла II, полягають у легальній діяльності суб’єктів господарювання. Що ж змінилося в економічному законодавстві відтоді? Та нічого! Цікаво, про що інше, якщо не про рівень довіри платників податків до цієї публічної влади, можуть свідчити останні показники наповнення державного бюджету за другий квартал 2002 року — 75%? Крім того, можна проілюструвати цю тезу згадкою про те, що в грудні 2001 року під час третього читання багатостраждального Податкового кодексу України з’ясувалося, що із законопроекту за пропозицією публічної влади було виключено статті й розділи про спрощені режими оподаткування для суб’єктів малого бізнесу... А богослов’я все ще не визнане наукою, й, відповідно, людина з дипломом теолога в Україні залишається людиною без освіти.
Залишився ще нижній ярус, куди від суєти та безладу сучасності сховалися сакральні та євангельські персонажі й прості люди — католики й інші християни, для яких приїзд Івана Павла II став подією насамперед духовною. Напевно, лише персонажі цього ярусу по-справжньому й зрозуміли, чим є візит Івана Павла II в Україну. І саме в цьому середовищі слід чекати зростання плодів і появи перших результатів приїзду Римського Архієрея.
Так, намітилися шляхи співпраці між організаційними структурами Католицької церкви в Україні обох обрядів, візантійського та латинського, — все частіше постає питання взаємної узгодженості дій обох католицьких Єпископатів. Усе частіше католицькі церкви України починають висловлювати власну позицію щодо невідкладних громадських проблем нашої країни, а ієрархи обох обрядів намагаються дивитися не лише на внутрішнє життя Католицької церкви. У березні 2002 року було опубліковано декілька офіційних заяв і звернень католицьких єпископів до виборців України із закликом взяти участь у виборах і чесно й сумлінно виконати свій громадянський обов’язок.
В Україні, зокрема в Києві, з’являються нові католицькі храми — буквально днями в столиці було освячено церкву й монастир Чину Святого Василя Великого Української греко-католицької церкви. Дедалі більше поширюються різноманітні католицькі рухи й організації, активізували діяльність католицькі мас-медіа. Продовжуючи традиції вітчизняної академічної науки, закладені стараннями християнської церкви, сучасні українські наукові працівники поступово починають виявляти цікавість до основ католицької соціальної доктрини. У такий спосіб знаходить своє відображення поступовий процес гуманістичного й християнського наповнення наукової картини світу, своєрідне поєднання віри й розуму, проголошене свого часу Іваном Павлом II у енцикліці Fides et Ratio (Віра й розум).
Та й щодо визнання теології наукою є зрушення — Міністерство освіти та науки, схоже, проводить роботу щодо введення теології в перелік наук, якi вивчаються. Інкорпорація богослов’я в систему суспільних, філософських наук і освіти може істотно підвищити рівень не лише прикладних, а й фундаментальних досліджень. На рівні розвитку офіційних структур Католицької церкви також спостерігається певний прогрес, оскільки в Римсько-католицькій церкві в Україні створено нові єпархії й зведено в сан нових єпископів.
Власне, найзагадковішим явищем залишається реакція простих людей — рівень сприйняття й рефлексії наслідків візиту Римського Папи серед простих українців не піддається раціональному обліку. Але поступове зростання кількості віруючих у столичних католицьких храмах обох обрядів свідчить про усвідомлення українським народом тих християнських принципів, які влітку 2001 року проповідував Іван Павло II.
Також важливим є подальший розвиток відкритого громадянського суспільства в Україні. Цій проблемі, хоч як це парадоксально, Римський Папа приділяв дуже багато уваги, зокрема в промові, виголошеній у Маріїнському палаці. У цьому зверненні слово «держава» зустрічається лише один раз, а основний зміст папського звернення був адресований жителям України, представникам різних соціальних і професійних груп, конфесій і світоглядних доктрин. І це не випадково, оскільки, на думку Папи, не стільки держава, скільки нація, спираючись на цінності Євангелія, здатна побудувати сучасне толерантне, відкрите й солідарне суспільство. Однак лише бажання кожної конкретної людини та її спроби щось змінити на краще у своєму й суспільному житті можуть привести до якогось конкретного результату. «Кожного покликано для того, щоб iз відвагою й довірою зробити свій внесок. Католицька церква перебуває поруч із кожною людиною доброї волі, щоб підтримати зусилля, спрямовані на служіння добру», — так окреслив Іван Павло II минулого року позицію Церкви.
Отже, залишається лише одне — жити згідно з голосом своєї совісті, працювати відповідно до норм християнської віри, докладати максимум зусиль, щоб ті слова, з якими звертався Найсвятіший Отець 2001 року, стали справжніми моральними орієнтирами для майбутнього українського суспільства. І потім усі яруси українського суспільного вертепу стануть на свої місця, й духовне (а особливо Євангельські цінності) опиниться саме там, де й має бути — зверху. А нинішні персонажі з верхнього ярусу перейдуть до нижнього, й, будучи об’єктивно насправді дуже потрібними будь-якому суспільству, не даватимуть «сильним губити людину».
