Трагізм історії полягає, зокрема, і в тому, що в епоху жорстокої соціальної або міжнаціональної (часом — міжімперської) боротьби людина часто позбавлена можливості засудити антигуманну практику обох ворогуючих таборів, i змушена беззастережно підтримувати всі дії «своїх», якими б злочинними вони не були. Бо такими є «правила гри» (а точніше, — сценарій смерті) Молоха історії. Мисляча особистість не може не бачити, наскільки катастрофічними є наслідки саме такого вибору для духовного стану суспільства і для неї самої; але виходу вже, як правило, немає — якщо «свої», прикриваючись високими гаслами свободи, рівності та братерства, проливають моря крові, доводиться йти за ними... чи бути знищеним. Така нещадна логіка двобою за схемою «або-або». Під знаком цього двобою (спочатку з польською державною машиною, потім — з німецьким фашизмом і практично постійно — з українським національним рухом) пройшла значна частина життя Ярослава Олександровича Галана (1902—1949), західноукраїнського письменника, драматурга і публіциста, посмертно визнаного класиком української радянської літератури, людини складної, суперечливої, воістину драматичної долі. 100-річчя від дня народження Галана, яке відзначається завтра — це можливість спокійно, тверезо і без зайвих емоцій поговорити про цю непересічну постать, не вдаючись ані до навішування непотрібних ярликів на кшталт «московський запроданець» або «комуністичний фанатик», ані до недоречних панегіриків на зразок «незламний лицар ідеї», «самовідданий борець iз українсько-німецьким (?!) націоналізмом» (взято з радянської преси 50 хроків). Отже, про Галана — без ворожості і фіміаму.
ЗАРУЧНИК
Чи розумів Ярослав Олександрович, що ті ідеї соціальної справедливості, національної рівності (за термінологією нещадної епохи — «сталінської дружби народів»), яким він з юності присвятив своє життя, вступивши у 1924 р. до Компартії Західної України (зауважимо, забороненої і розгромленої сталінськими катами у 1937 році; ясно, що Галан не міг забути про це, але партійний обов’язок наказував: забути!) — ці ідеї, «освячені» і «хрещені» кров’ю, насильством, депортаціями, давно вже перетворилися на свою протилежність? Було вирощено «надідеї» (як, на протилежному полюсі боротьби, у нацистів — «надлюди»), які вимагали жертв.
Якщо врахувати, що серед інших західноукраїнських комуністичних літераторів Галан відрізнявся відносно високим рівнем освіти (вчився свого часу у Віденському університеті на факультеті філософії), то, найiмовiрнiше, він все розумів. І, може, згадував відомі слова Аристотеля: «Не в меті полягає суть справи, а в засобах до мети».
Саме тому духовна трагедія переконаного комуніста, змушеного мовчати про масові репресії проти невинних людей, яких сотнями тисяч депортовували із Західної України до Сибіру, оголошуючи їх «членами сімей учасників бандформувань», про голодні 1946—1947 роки, про жах братовбивства, пишучи натомість про «весну визволення і справжньої свободи» — може бути визначена одним словом: заложник тоталітарної системи.
Найбільш яскраве і об’єктивне уявлення про стан душі Галана останніх двох років життя дають його власні щоденники, уривки з яких були опубліковані у Львові 1990 р. Людина, що постає з цих сторінок, аж ніяк не була ні «улюбленцем влади», ні кар’єристом, ні фанатиком. Письменник багато до чого ставився вельми критично, зберігаючи холодну іронічність.
У записі від 31 січня 1948 року читаємо: «30-і роковини Радянської України були відсвятковані дуже урочисто, навіть я одержав орден («Знак Пошани»). Чому тільки знак (о людське честолюбство!), бог і Грушецький (партійний керівник Львівщини. — І.С. ) знають. Мабуть, обидва вони вирішили таким чином перевиховувати мене (смирись, горделивая душа!). Тільки навряд чи з цих заходів що-небудь вийде. Найбільший мій гріх у тому, що не вірю ні в бога, ні в Івана Самійловича Грушецького. Перший, треба гадати, буде достатньо розумний, щоб простити мені це; другий, за відсутністю цих передумов, не простить ніколи» (зауважимо, на який фантастично високий рівень письменник, хай іронічно, піднімає компартійного боса навіть не республіканського — обласного масштабу...).
Так, він бував дотепним, злим, міг висміювати чиновницький ідіотизм (республіканський, тобто київський Комітет у справах мистецтв називав «Комітетом розправи з мистецтвом»). І міг дозволити собі бути в своєму щоденнику різким і відвертим («Право на сценічне життя має в нас лише свята посередність на подобу «нешкідливої» американської жувальної гуми, осолодженої до того ж корнійчуковським сахарином», — запис від 20 березня 1948 року). І щиро, непідробно страждав, втративши мало не єдиного друга (в чому сам собі зізнається) — собаку Бойчика («Невже ж і цей мій друг покине мене?», — запис від 03.07.1948), після чого цілий місяць не міг взятись за перо... І був чесний перед собою («В моєму житті немає тепер ясного промінчика, немає дослівно нічого, що б могло викликати тільки слабку усмішку. Самі прикрощі і самі невдачі. І це не тільки в мене; немає людини, яка б сказала мені щось радісне, щось, що дозволило б мені радіти, принаймні з радості інших. Кожне їх слово отруєно болем, невірою і розпачем, приходять лише зі скаргою або словами обурення» («Щоденник», 9 червня 1948 р.).
І все ж таки він був заложник системи — і, отже, співучасник її злочинів. Коли невинних дітей арештовували і висилали лише за те, що вони були синами і дочками вояків ОУН — Галан писав про «велич звільненої людини», таврував уніатів (знаючи про насильства, що чинились над церквою!). «Надідея» класової ненависті намертво тримала його. І він став її жертвою...
МУЧЕНИК
Ярослав Галан був по-звірячому вбитий у своїй квартирі 24 жовтня 1949 року. Через 15 місяців, у січні 1951 року, відбувся суд над вбивцями письменника (зауважимо відразу, процес був закритим). «Виконавці злочину», Іларій Лукашевич і Михайло Стахур, активні учасники оунівського підпілля, були засуджені до страти, вирок був виконаний. Але кандидат юридичних наук Олександр Бантишев, який у 1997 році видав невелику книжку «Чи білі ці плями?» за матеріалами кримінальної справи № 8440 (провадилася Львівським управлінням Міністерства державної безпеки), абсолютно слушно звертає увагу на низку «темних місць», таємниць i ймовірних фальсифікацій у цій справі.
Перше. Методи ведення слідства органами МДБ тих років загальновідомі. Основним «аргументом» вважалося визнання звинуваченим своєї вини, яке (визнання) вибивалось найжорстокішими методами фізичного і психологічного насильства. Тому і свідчення Лукашевича та інших підсудних, як цілком можна припустити, теж були добуті таким самим чином і ніяк не можуть слугувати доказом для будь-якого неупередженого суду. Тим більше, що в підписаних ними протоколах є цілі абзаци, явно складені в стилі енкаведистів («бандити- нелегали з ОУН», «реакційно-націоналістично настроєні священики» і тому подібне, можна навести десятки прикладів...) і, отже, ми вже ніколи, мабуть, не дізнаємось, про що ж насправді свідчили обвинувачені на допитах і що було їм обіцяно за визнання своєї вини.
Друге. Практично всім свідкам у перебігу слідства, як видно з матеріалів справи, пред’являвся не сам Лукашевич, а його фото. На очних ставках, які проводились в ході слідства, жодного разу не було дотримано елементарних процесуальних норм (присутність, як мінімум 2—3 альтернативних підозрюванi особи, наявність понятих тощо).
Третє. Знаряддя вбивства — сокира, якою був зарублений Галан — не досліджено на предмет виявлення відбитків пальців. Не оглянуто взуття Лукашевича і Стахура — а між тим швидко звернули на себе увагу специфічність кривавих слідів у кімнаті, де сталося вбивство (носкова частина слідів незвичайно гостра...)
Четверте. Не узгоджені розбіжності між свідченнями покоївки Галана, Євстахії Довгун (була заарештована, кілька місяців потому випущена) — вона плуталась у описах зовнішності «вбивць», по різному називала кількість їхнiх відвідувань квартири Галана ще до вбивства (за офіційною версією — для з’ясування обстановки).
До справи, в «кращих традиціях» НКВС, долучили зовсім невинних людей, наприклад, письменницю Ольгу Дучиминську, яка отримала 25 років ув’язнення.
Є ще багато загадок в цій справі. На думку О. Бантишева, на матеріалах справи про вбивство Галана «декілька поколінь співробітників органів держбезпеки колишнього СРСР навчались чекістської майстерності». Але головне навіть не в цьому. Влада на всі 100 відсотків використала мученицьку загибель письменника, створивши образ Галана — незламного більшовика, позбавивши його жодних сумнівів, вагань, взагалі будь- яких людських рис.
Ярослав Галан завжди був небайдужим до філософської рефлексії. Ми не знаємо, чи читав він Гегеля (мабуть, так!), але найкращою ілюстрацією до трагедії нашого героя можуть бути такі слова німецького мислителя: «Суть справи вичерпується не своєю метою, а своїм здійсненням, і не результат є дійсним цілим, але результат разом зі своїм становленням; а голий результат є трупом, що залишив позаду себе тенденцію».
