«Якщо ви були у Москві, Києві чи Санкт-Петербурзі й не зустріли там сильненця — значить, ви не були у Москві, Києві або Санкт-Петербурзі». Така приказка побутує у згоранській окрузі на підтвердження того, що мешканці села Сильне у пошуках заробітків можуть дістатися й на край землі. Недарма ж їх прозивають ще й «китайцями». Як і жителі Піднебесної, сильненці прославилися своєю працездатністю й високою народжуваністю. А ще тим, що це чи не єдине село в Україні, біля котрого — аж шість озер. І одне з них оповите такими легендами, які на ніч розказувати не бажано... Проте кілька років тому в озері Лісному і справді виловили чудовисько.
ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ВОДОЙМУ СТРАХУ!
Відшукати у селі Сильне (котре, як і назва озера Лісне, вимовляється з наголосом на другому складі) людину, котра б на власні очі бачила виловленого «озерного чорта», виявилося несподівано легко. Вже у другій хаті мешкає завідуючий місцевим клубом, знаний мисливець і рибалка Олександр Дмитрович Сиротюк. Його мати, тітка Христина, охоче розказує: ще її уже покійний чоловік був у бригаді рибалок, котрим у невід й попалося чудовисько. Діялося те у кінці сімдесятих років минулого століття.
— Рибалки і раніше часто скаржилися на «щось», що їм неводи рве. Але які тоді були неводи?.. Ручної роботи, лляні, а не такі міцні, як нинішні китайські... Я був ще зовсім малий, але пам’ятаю, як батько прибіг додому і розказував, що чоловіки у Лісному бачили невідомого звіра, — пригадує і Олександр. — Інші називали його «чортом», бо мав начебто... людську голову і такі лапи, що нагадували людську долоню. Довго потім селом ходили легенди про нечисту силу!
Навколо Сильного аж шість озер: Велике Згоранське, Оріхове (у котрому на дні й досі спочиває затонулий під час навчань радянський БТР), Хмільник, яке у сезон стає найулюбленішою водоймою місцевої дітвори, Бабинець (далеко у лісі, вже заростає очеретом) й унікальне озеро Мошне. І лихої, як кажуть, пам’яті Лісне... Усі ці озера — карстового походження й з’єднані між собою річками. Проте погану славу має лише Лісне. Олександр і справді велику кількість утоплеників на Лісному пояснив би специфікою озера. На його дні є природний рів, який називають «бухтою». Туди ніколи не рекомендували запливати. В озері чимало вирів, а вода на дні холодна: людина, розігрівшись на сонці, пірнає — і стає жертвою корчів... Не такий, каже, страшний чорт, як його малюють!
— От шкода, помер уже дід Тарас Барило. Він жив у сусідньому селі Гуменці, що поблизу Лісного, я його прозивав «вічним дідом». Скільки себе пам’ятаю, він завжди мав таку розкішну білу бороду!..
Саме цей «вічний дід» успішно користався переляком людей у своїх інтересах. Ходили чутки, що вночі по Лісному нечиста сила вогні палить. А то дід Тарас випливав на човні, розкидав по воді солому — і підпалював... Мало якого рибалку тоді можна було сюди заманити!
Якщо батько Олександра Сиротюка на власні очі бачив «звіра», який порвав йому невід, то самому Олександру довелося переконатися, що диму без вогню таки не буває. Років п’ять тому на Лісному чи то полювали на качок, чи ловили рибу заїжджі молодці. Тоді ж вполювали і чудовисько, яке виявилося начебто... величезною і старезною видрою. Її просто застрелили: чи то з пістолета, чи то з рушниці з оптикою. Втім на дні озера аквалангісти знаходили цілі звалища панцирів великих раків. А саме раки, мовляв, і є «лакомою стравою» для річкової видри. Олександр на власні очі бачив шкуру чудовиська, яка мала розміри 1 метр 80 сантиметрів (звичайно вполовину менше). У видри, каже, кінцівки з перетинками, що і могло переляканим дядькам видатися людськими руками. У Лісному, та й інших навколишніх озерах, не раз виловлювали дуже старезних щук, які так поросли мохом, були заплутані у водоростях, що теж видавалися монстрами. Навіть дід Тарас Барило оповідав про них зі страхом... Опісля Сиротюк презентував один зі своїх фотознімків, на якому він тримає чималеньку щуку. Згоранський сільський голова Сергій Левчук розказує, що у їхніх озерах ловилися ще й не такі «монстри»! Сам бачив щуку, яка не вміщувалася у великій балії, бо ж мала розміри... 2 метри 10 сантиметрів!
Видру з озера прибрали, але Лісне привітнішим не стало. Чи то посприяли тому безлюдна дорога через ліс і такий же безлюдний берег, та навіть картина села, яке видніється на протилежному боці озера, не додає оптимізму. Якийсь моторошний настрій біля Лісного все ж присутній. А може, ми просто були під впливом місцевих страшилок?.. Територія навколо Лісного справді не нагадує традиційну поліську природу. Не рівнина, а пагорби. Місцина і страхітлива, і мальовнича водночас.
ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ
Кілька років тому історії про сильненського «монстра» добралися до столиці. І один з українських телеканалів навіть зняв у селі на цю тему сюжет у передачу «Паралельний світ». Щоправда, у цих краях він тягне дуже погано, і Олександр Сиротюк каже: так «сніжило», що себе упізнати не міг. Тому яка версія подій у телевізійників, у селі не дізналися. Шкода, що Сильне у навколишнього світу асоціюється лише з чудовиськами. Адже навіть у сусідніх селах його називають унікальним, і зовсім не через вірогідність в озері «монстра» чи інші подібні страшилки.
У Згоранську сільську раду входить чотири села. Власне Згорани, Заозерне, Гупали і Сильне. Та лише мешканців останнього здавна прозвали «китайцями» за безмірну працездатність. Сергій Левчук, теперішній сільський голова, каже, що місцевий колгосп тільки на них і тримався, бо силенцям «завжди було мало роботи». Людей із цього села возили в інші: косити, гребти, полоти, копати... Якщо були у колгоспі дві будівельні бригади, то лише із силенців. Сергій Петрович і сам переконався у приказці, з якої починається цей матеріал: про всюдисущість мешканців Сильного. Був у Москві проїздом, проте зустрів у Білокам’яній земляків, які добиралися на заробітки у Тамбов, і, жартує, може сказати, що у тодішній столиці таки бував (адже силенця там бачив!). Найпоганіший, як жартують, силенець мав на ощадній книжці 15 тисяч рублів, а дехто мав і по 100 тисяч... Скільки грошви у селі попропадало, коли розпався Союз! Та доки інші села занепадають... Ось у Гупалах за останні шість років звели лише одну хату, а 22 стоять пустками, і місцеві медики прорахували, що при такій тенденції села не стане років через двадцять... То Сильне — живе і процвітає. Села однієї сільради — а наче справді паралельний світ. Тут завжди була у моді народжуваність. Мати у сім’ї менше п’яти дітей вважалося... непристойним.
Унікальність місцевих мешканців проявляється і в тому, що вони бережуть озерні запаси риби. І хоча вже не ловлять риби просто кошиками, а раків — сачком, проте і їм, і сусідам її вистачає. Займатися браконьєрством швидше підуть на Велике Згоранське, а ось згоранці половити рибу вудочкою вже ідуть у Сильне, бо тут вона є. У місцевих водоймах зберігся навіть натуральний червоний озерний карась. Проте якось так склалося, що місцеві унікальні водойми не стали місцем масового паломництва відпочиваючих. Тисячі їх у сезон проїжджають мимо, поспішаючи на знамениті Світязь і Пісочне, які від того по-людськи вже стогнуть. Звісно, що не розвинута, як кажуть, туристична інфраструктура. Але бажаючих «облагородити» береги Оріхового чи того ж Лісного таки вистачає. Проте згоранський сільський голова радіє, що місцеві водойми не у приватних руках, а ще — у руках природи.
...Кришталева прозора вода Лісного навіть біля берега ще холодна. Серед дня не сиділи рибалки, не купався ще молодняк в Оріховому, котре живиться з прадавнього болота і вода у ньому, розказують, м’якша, ніж світязька. А найбільше гліцерину, переконують місцеві, не в озері Пісочному, а у їхньому Малому Згоранському... Далеченько було добиратися на Мошне, про які розказують свої легенди. На жаль, цілющі властивості води цих озер мало кому відомі. Дуже захоплювався ними і досліджував їх журналіст з Любомля Ярослав Міщенко, та його вже нема на цьому світі. Винахідливі ж силенці, у яких і коні найкращі на всю округу, бо господар раніше помиє коня, ніж умиється сам, знаходять нові способи виживання. Розводять свиней... Поросята із Сильного розходяться, як свіжа озерна риба. Вони невибагливі, добре скрізь приживаються, усе підряд їдять. У сусідніх селах цих свиней із Сильного прозивають... «китайцями».
ДО РЕЧI
У Луцьку відбулася прес-конференція заступника міністра праці й соціальної політики України Олени Гарячої, котра очолює урядову комісію з ліквідації наслідків буревію. Від нього постраждали п’ять районів Волині. Та найбільших руйнувань зазнав Любешівський район — багатий на унікальну первісну природу й бідний на промислові підприємства. Голова Волинської обласної держадміністрації Микола Романюк повідомив, що в районі вже нема розкритих стихією дахів (лише в райцентрі Любешів таких будинків було до восьми сотень). З обіцяних урядом 17 мільйонів гривень для ліквідації наслідків стихії уже надійшло дев’ять. Тільки адресної допомоги людям виплачено на один мільйон. На грошову допомогу за пошкоджені помешкання й городи мають піти шість мільйонів, ще шість — на відродження закладів бюджетної сфери та багатоквартирних будинків комунальної власності, п’ять — на відшкодування збитків сільськогосподарських підприємств та фермерів. І також кожна постраждала родина отримає по 500 гривень. Як стверджує сама Олена Гаряча, «ми далекі від думки, що ощасливили людей, ми просто допомогли людям». У державі лишень розробляється кодекс цивільного захисту, і навіть особиста поїздка прем’єр-міністра (а Юлія Тимошенко відвідала Волинь у перші дні після буревію) не може змінити існуючого наразі порядку компенсацій. Прем’єр-міністр порекомендувала поділити постраждалих на три категорії. Тим, у чиїх оселях дах було пошкоджено частково, виплатять по три тисячі гривень. Тим, у кого дах на будинку знесло повністю, по 10 тисяч гривень. Чию хату розвалило повністю, мали б отримати по 25 тисяч гривень авансом, а решту — за документами на придбані будівельні матеріали. Проте жоден постраждалий дім не віднесено до останньої категорії. Наскільки недосконала система компенсацій, ілюструє розповідь у одній з волинських газет про постраждалу родину Янцевичів із села Зарудче. Дах знесло начисто, лишилися тільки стіни, які одна від одної відвалюються. Люди десять років відмовляли собі в усьому, а тепер лишилися просто неба. Господар підрахував, що має вкласти щонайменше 30 тисяч гривень, невідомо, за які кошти їм має бути відновлене світло, а страхова компанія компенсувала тільки 20% від суми страхування (це одна тисяча гривень). Наразі селян виручає місцеве сільгосппідприємство, котре безкоштовно й скільки кому треба виділяє пісок, ще його й під хату підвезуть. Майже не зросли ціни (на гривню-дві) й на будівельні матеріали в райцентрі. Заступник міністра праці й соціальної політики Олена Гаряча на прес-конференції повідомила, що за таким же принципом, як на Волині, надавали допомогу й під час ліквідації наслідків повені на Західній Україні в 2008 році. Любешівських селян вона розуміє, бо зустрічалася з кожним сільським головою в постраждалих районах. Але та сума, яку може нині виділили уряд, а це півтори тисячі за знищені буревієм городи, справді мізерна. Фактично людям компенсують лише втрачені 30 соток городу, хоча його знищено значно більше. Обласна влада розробила пам’ятку для потерпілих від стихії. Людям роз’яснено, до якої категорії постраждалих вони можуть належати і які кошти отримають, вміщено й «гарячі» телефони міністерства та обласної і районної держадміністрацій. У сільрадах будуть вивішені списки постраждалих зі вказаною сумою заподіяних їм збитків. У зборі інформації про постраждалих використовується програмне забезпечення, яке застосовується, «щоб не було двійників». Так, оскільки передбачено відшкодування втраченого урожаю на приватних угіддях (50 гривень за сотку, але не більше ніж за 30 соток), то можуть бути випадки, коли людина в різних сільрадах має городи. Тому програмне забезпечення дозволяє уникнути подвійної компенсації. У постраждалих районах достроково виплатили пенсії.
