День 24 травня цього року видався вкрай насиченим на знакові події — одночасно співпало:
1. Вознесіння Господнє;
2. День слов’янської культури та писемності — свято кириличного алфавіту та усіх слов’янських мов, серед інших й української;
3. День пам’яті святих рівноапостольних Кирила та Мефодія;
4. День першої бійки у Верховній Раді через «мовний» закон (саме в день слов’янської писемності!)
Але я, скориставшись нагодою, поїхав у місця, пов’язані з Пилипом Орликом, оскільки 24 травня 2012 року минуло саме 270 років від дня смерті цього історичного діяча.
Довелося побувати в Нових Санжарах Полтавської області, де напередодні побував Арсеній Яценюк і «благословив» іти по місцевому мажоритарному округу свого однопартійця — мера цього містечка з розбитими дорогами Андрія Реку (1953 р. н.)
Арсеній здивував місцевих політичних активістів тим, що на інших кандидатів, хто буде висуватися з партій, що входять до КОДу, очікує ПОЛІТИЧНИЙ РОЗСТРІЛ! (Так і сказав!) Люди, хто чув, переказують, що промовляв він це без будь-якої іронії чи гумору.
(Про Андрія Реку — чому він непрохідна фігура, чому може зіграти на користь ПР — напишу якось окремо, бо для об’єднаної опозиції це дуже характерний випадок, аж надто типова ситуація, коли від «молодої» партії висувається номенклатурник-опозиціонер поважного віку хай навіть і з іміджем «креативного мера». Але жодних соцдосліджень, жодних праймериз, жодних публічних обговорень на тему — як обрати достойного та прохідного від опозиції по цьому округу — нема й близько!)
Отже, з Нових Санжар, історія яких пов’язана також із козаками кошового Запорізької Січі Костя Гордієнка, що воювали у Полтавській битві на боці Карла XII і після битви стали табором якраз на цих місцях, ми поїхали в Кобеляки. Там відбувся круглий стіл на тему Пилипа Орлика та його конституційного проекту (чи, кому подобається, Конституції Орлика). По дорозі їхали через легендарне селище Білики, де раніше виробляли найкраще в СРСР згущене молоко. Нещодавно (не в 1990-ті, а в останні роки!) цей суперзавод порізали на металобрухт. Тепер під цим брендом «фальшивозгущонщики» продають паточну бовтанку на пальмовій олії.
А ще якісь білгородські російські інвестори збудували на батьківщині Георгія Гапона, Павла Загребельного, Олеся Гончара, костоправа Касьяна, музикантів Сергія Підкаури та Мирослава Джоновича Кувалдіна величезний свинокомплекс. Чим годують свиней — невідомо, бо місцевих туди працювати не беруть.
Отже, на круглому столі, присвяченому Пилипу Орлику, я у своєму невеликому виступі вперше для себе висловив ідею, яку досить довго не приймав, особисто для мене це був такий собі крок вперед. А саме — про необхідність ПЕРЕЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Що замість нинішньої потрібна не просто гарна, краща та оновлена, а принципово НОВА, НАНОВО ЗАСНОВАНА. Бажано, новими людьми на нових етичних та історіософських засадах і з новою конституційною моделлю. От французьких республік було аж п’ять.
Я казав, що в України як держави (так само й у Росії) майже на нулі ресурс життєздатності, що знищені всі чи майже всі системи відтворення та розвитку країни, що головний ворог України — не Путін і не Госдєп, а люмпенізація населення. І влада робить ставку якраз на люмпенізацію. А також Україна, як здається, чи не єдина країна в світі, яка б будувала ідентичність не на перемогах, а на нездійснених проектах (конституційний проект Орлика) та поразках (Мазепа, УНР, Голодомор та ін.)
І той же конституційний проект Орлика своїм стоїцизмом нагадує Хемінгуея — це точно як у новелі «Старий та море»: герой упіймав найбільшу, яка тільки може бути, рибу-меч, і всі це оцінили. Але збагатитися на ній ну ніяк не вийшло, оскільки акули по дорозі її розірвали та з’їли. Конституційний проект дуже цікавий і є видатною пам’яткою політико-правової думки початку XVIII століття, але реального щастя він нікому не приніс.
Кожне покоління українських небайдужих активістів намагається заснувати українську державу. І чомусь ніяк не виходить...
Але, зауважив я, якщо отака країна з такою неефективною моделлю ідентичності, заснованої переважно на поразках, з такою неефективною системою організації людського ресурсу, з таким колосальним відсотком люмпенізованого населення, майже вщент демодернізована, відкинута за двадцять років незалежності на багато десятиліть назад, ще й досі існує, значить, на те є Божа воля і Його Промисел. І ми це повинні усвідомити, відчути та зробити певні висновки.
Присутніх, а серед них — чи не вся інтелігенція Кобеляк, а також різноманітні поети та інтелектуали з усієї Полтавської області, трохи гнітив мій песимізм. Вони пафосно говорили про державотворення, про першу в Галактиці Конституцію з розподілом влади, про те, що назва найвідомішого французького аеропорту походить саме від Орлика (L’aeroport de Paris-Orly). А потім співала одна місцева «звізда», дівчина десь так 10—11-класниця, під комп’ютерну мінус-фонограму. Пісня була невідомою — щось патріотично-вишиване, скоріш за все — місцевих авторів. Це так надихнуло всіх присутніх, що хтось сказав: «От бачите, пане Андрію, не все в нас так погано, як ви думаєте».
І після цього я зрозумів, що марно намагався достукатися до чужих мізків, що мені взагалі треба було мовчати і нічого не говорити.
Але з Кобеляк дорога нас повела в дуже цікаве село, яке так і називається — Орлик. Знаходиться на березі Дніпродзержинського водосховища. Переїжджаючи міст через Ворсклу (траса на Дніпропетровськ), я подивився на те місце, де майже два роки тому невідомі подонки (судячи з усього, у формі) на фестивалі «Вйо Кобеляки» вбили цікавого художника та музиканта Маріо (Сергія Звенігородського), про цей жахливий випадок багато писали та говорили на телебаченні. Ніхто з місцевих жителів так і не зміг мені відповісти — чи буде надалі продовжуватися цей фестиваль, заснований Кувалдіним, чи ні.
Село Орлик, десь до двох тисяч мешканців, справляє двозначне враження. Як свого часу були «потьомкінські дєрєвні», так це таке собі хрущовське радянське село — про такі у 1960—1970-х писали в радянських газетах, бо нічого дорадянського там не було — ані хат під стріхою, ані церков, ані громадських будівель земської доби. Оскільки справжнє село Орлик (первісна назва — Оріль) загинуло під водами Дніпродзержинського моря, а це, збудоване неподалік в степу, веде свій відлік десь від 1963—1964 років.
Справа в тім, що затоплене село належало дружині Пилипа Орлика Ганні — доньці полтавського полковника Павла Герцика. Сам Орлик в ньому бував на початку XVIII століття і командував побудовою Орільської фортеці, що захищала броди та переправи через Дніпро від татарських нападників і входила до «української захисної лінії».
Ще до революції в цьому селі просунуті місцеві поміщики придумали вирощувати огірки, там дуже сприятливі умови: вологість, мікроклімат, чорнозем та пісок. Справа так добре пішла, що огірки стали брендом цього села, і згодом село Орлик перетворилося ледве не центр огіркової справи в усьому Радянському Союзі, є навіть однойменний сорт огірків.
Саме огірки захистили його і від втрати імені: у 1960-х, коли селу хотіли дати якусь тупу радянську назву (щось на кшталт: Фрунзєнскоє, Калінінскоє, Кіровскоє, Комуніздівка), директор місцевої школи Михайло Тихонович Лось виявився абсолютно геніальним піраником. Він сказав владі: знаєте, з усього Радянського Союзу фури і рефрижератори (які вони там були у 1960-х) їдуть саме до нас в Орлик за огірками. Це для них як маяк. А перейменуємо село — заблукають, не доїдуть, повадяться їздити до конкурентів, самі будемо жерти наші огірки.
І, о чудо! Назва села, що безпосередньо походить від прізвища ворога Петра I, українського буржуазного націоналіста, ворога комунізму, вкрай негативного персонажа пушкінської «Полтави», була врятована! А огірки тут і зараз феноменальні: на кожному подвір’ї — теплиця.
На березі Дніпродзержинського водосховища, що з півстоліття тому поховало під своїми водами Орлик історичний, — лише очерет та хата невідомих багатіїв під очеретяним дахом (навіть у сільраді не знають, хто тут живе). Але багатії теж не без смаку: виявляється, очеретяний дах — це не лише для бідняцьких халуп, але й для сучасних котеджів мільйонерів...
