Коли Григорій Суркіс і його команда домагалися для України честі прийняти фінальний турнір чемпіонату Європи, навряд чи їх турбували думки про консерватизм нашої юної демократії. Однак слів із пісні не викинеш: глуха стіна, що розділяє правлячий клас і інші стани, позбавляє динаміки українське суспільство. Ось і право провести 2012 року континентальну першість цеглою звалилося на реальних господарів життя. Зайняті, як звичайно, бійкою за владу, вони зреагували не відразу. Чого варта одна лише епопея з будівництвом торговельно-розважального центру «Троїцький». Монстр забрав у головної футбольної арени країни шляхи евакуації глядачів, унеможливив проведення у Києві матчів Євро-2012, проте з квітня минулого року ця цитадель приватної власності граючи відфутболювала народний гнів і вказівки глави держави спуститися до розуміння моменту. Тільки в січні настав час для зваженого рішення знести незавершений об’єкт. Швидше за все, пам’ять про інцидент ще довго буде працювати на бунтарські настрої. Популярність футболу вихопила прожекторним променем властивість влади великого капіталу небажаючи користуватися своїми конституційними повноваженнями, коли виникає суспільна необхідність встановити кордони олігархічної експансії. Можливо, коли-небудь цю колізію біля огорожі Національного спорткомплексу «Олімпійський» історики назвуть початком кінця українського неофеодалізму.
Вимірюється ситуація і масштабами євроатлантичної політики. Коли розвалився табір соціалізму, в колах впливових експертів сформувалося враження про виникнення «трьох Європ». «Перша Європа» — це міцні демократії із західної частини континенту; «другу Європу», за цією версією, склали Польща, Угорщина та Чехословаччина, на шляху яких до європейської співдружності бачилося не більше перешкод, ніж подолали свого часу постфашистські Іспанія, Португалія та Греція. Ну, а «третя Європа» — це ми з вами в компанії з іншими країнами нещодавнього радянського блоку. Автори порекомендували виявляти довіру до цих держав в міру отримання ними, так би мовити, належної спортивної форми. На наших очах сценарій матеріалізується. Ну і як ми будемо виглядати в цьому ракурсі, якщо завалимо підготовку до Євро-2012?
Проте потрібно віддавати собі звіт, що міркування такого роду — це страшилка для людей зі слабкими нервами. Тих, хто в Україні упивається всесиллям багатства, не дістанеш скупою сльозою піклування про загальне благо. Останнім часом хмари згущаються: якась незнана сила все частіше підкидає вгору, у верхні прошарки суспільного пирога, індивідуумів, які вирубані з міцної людської породи одним ударом сокири. Недаремно особливо обдарованим випускникам суто міських шкіл макробізнесу не складає великих труднощів виглядати на тлі цього сумовитого пейзажу ледве не еталоном витонченості.
Це була приказка, а ось і дива в решеті. Голова нещодавно створеного Національного агентства з питань підготовки та проведення в Україні фінального турніру Євро-2012 Євген Червоненко почав свою діяльність на новому терені з гучних вимог розширення повноважень. Щодо розширення м’яко сказано. Коротше, мова йде про наступне. Агентство претендує на роль єдиного центру управління та ухвалення рішень, на повноваження головного розпорядника кредитів і функції контролера витрачання коштів, збирається запросити для проведення тендерів «п’ять кращих у світі юридичних компаній», ставить завдання залучити іноземних інвесторів. Коло претензій цим не обмежується. На думку пана Червоненка, ввірене йому агентство повинно брати участь у визначенні об’єктів будівництва та реконструкції, а також у складанні переліків товарів, робіт і послуг. Ще одна райдужна мрія могла б повеселити футбольну публіку, але в річищі перерахованого вона вже не вражає: панові Червоненку хочеться ще і об’єднати власників клубів. А заключний акорд вже зовсім за Пушкіним: на манер казкової старенької, дозрілої для корони, агентство раптом відчуло в собі сили синхронізувати дії Координаційної ради при Президентові України та Оргкомітету при Кабінеті Міністрів.
Що тут скажеш? Авторитетний реаліст увірвався до делікатної футбольної сфери, немов розігнався на рекорд, і перед ним — млява пустеля. А місцевість-то заселена, до того ж, територія заповідна, зі своїми правилами пересування. Так, футбол відкриває обійми кожному, хто входить, він такий. Інша справа — організація футбольного видовища. Мені доводилося вивчати військові статути та настанови, перегортати опис вузлів і блоків хитромудрих апаратів, що обганяють звук, і повинен зазначити, що футбольні регламентації перевершують все це чтиво за кількістю знаків і занудливістю стилістики. У футболі зарегламентовано все. Від параметрів і ваги м’яча до висоти кожної травинки на гральному полі. А вже про те, що потрібно робити і чого категорично не можна до, під час і після футбольного матчу, я читаю-перечитую вже півстоліття, але коли справа доходить до практики, все одно заглядаю до першоджерел. Міжнародній федерації футболу стукнуло 104 роки, Європейський футбольний союз всього на півсотні молодший, і весь цей час обидві поважні організації невпинно виловлюють явища, які щойно вилупилися, щоб поставити їх в ряд, просякнутий залізною дисципліною. А чемпіонати світу та Європи — це свята святих. Вимоги до національних асоціацій країн, де проводяться фінальні турніри, акумулюють досвід проведення вісімнадцяти планетарних і дюжини європейської першості. Квінтесенція цього майже 80-річного досвіду — наділення Національної асоціації функціями посередника між ФІФА, УЄФА та керівництвом держави, відповідальністю координатора всіх процесів підготовки до змагань. За дотримання міжнародних стандартів прийому учасників футбольного видовища та умов проведення турніру відповідає Національна асоціація, і тільки вона. Інші персонажі підготовчих заходів діють у рамках своєї компетенції та відповідають перед ієрархами відомства, власною совістю та кишенею.
Можливо, ніхто своєчасно не ознайомив голову новоспеченого агентства з усіма цими положеннями. Для глибокого занурення в тему ще є час. Не залишилося ні дня для переливання з пустого в порожнє.
