28—29 жовтня 2009 року у Львові відбудеться ІІ Міжнародна наукова конференція «Іван Фещенко-Чопівський: вчений і патріот» з нагоди 125-річчя від дня народження вченого-металурга, автора фундаментальної монографії «Металознавство», члена-кореспондента Академії технічних наук у Польщі, дійсного члена Наукового товариства імені Т. Шевченка, українського патріота і громадського діяча. Приємною несподіванкою для мене був дзвінок зі Львова від голови правління громадського просвітницького фонду «Джерело», який носить ім’я мого батька Івана Фещенка-Чопівського, пана Ярослава Мелетія, від якого дізналася про конференцію. Буду рада публікації моїх спогадів про найдорожчу мені людину — батька, яким пишаюсь усе своє життя.
ВІД МЕТАЛУРГІЇ ДО ПРОФЕСОРСТВА
Іван Фещенко-Чопівський належав до свідомих українських інтелігентів, які вже в молодому віці стали активними учасниками українського національного відродження, творили культурні й державні зруби Української Народної Республіки. Народився 20 січня 1884 р. в Чуднові (тодішньої Волинської губернії), в сім’ї начальника місцевої пошти. Закінчивши гімназію в Житомирі, вступив у Київську політехніку, на хімічний відділ. Важко було в ті роки вчитися у вищих російських школах. Захоплення соціалістичними ідеями, страйки, маніфестації — все це відволікало від науки. Молодий Фещенко-Чопівський тримався осторонь, бо розумів, що може втратити право бути студентом. Коли навесні 1905 р. Політехніку закрили, йому пощастило отримати практику в Андрушівській цукроварні Бердичівського повіту. Тут його захопила перша революція, і тут він зробив перші кроки як революційний діяч. Навесні 1906 р. навчання у Київській політехніці відновилося. Але студентська екскурсія до південноукраїнських сталеварень змінила життєві плани юнака: покинувши хімію, він відтоді присвятив себе металургії.
Коли 1906 р. відкрито київську «Просвіту», Іван Фещенко-Чопівський активно зайнявся громадською, зокрема, лекційною, роботою. До того він тримав зв’язок з «Громадою» — єдиною легальною українською організацією. Під керівництвом професора Іжевського розпочалася його наукова кар’єра — доповіді, публікації. Восени 1912 р. Фещенко-Чопівський блискуче склав ад’юнктські іспити і в нагороду був відряджений коштом міністерства промислу і торгівлі на дворічну практику до Німеччини, Італії, Франції з метою підготовки до професури. Війна 1914 р. зірвала його плани — з першого етапу в Бреслау (Вроцлав) треба було евакуюватися.
Повернувся до Києва, але посада там була зайнята. Довелося зайнятися спорідненим ділом. А тим часом влада розпочала війну з «мазепинством». Ліберальні кола української інтелігенції створили Товариство українських поступовців (ТУП), яке діяло у підпіллі. Тупівці об’єдналися навколо М. Грушевського, прокламуючи гасло автономії для України. За рекомендацією ТУПу Фещенко-Чопівський став працівником Воєнно-промислового комітету. Його праця вимагала поїздок Україною. Зібрані дані послужили згодом матеріалом до «Економічної географії України» та «Природних багатств України».
1917 р. ТУП стало Спілкою українських автономістів-федералістів, а незабаром оголосило себе Партією соціалістів-федералістів. Як член партії Фещенко-Чопівський увійшов до Київської думи, де займався питаннями освіти і культури. Освіта українською мовою — справа, якій новообраний радник віддався усім серцем. Організував науково-популярні лекції для київського міщанства, вистави за участю театрів Садовського і Кропивницького, концерти за участю самого М. Лисенка. Після відновлення української державності 17 березня 1917 р. Фещенко-Чопівський став делегатом від Києва на Український Конгрес, який затвердив Українську Центральну Раду.
Після проголошення Першого універсалу, коли прем’єром став В. Винниченко, Фещенко-Чопівський — директор департаменту промислу. Негативно оцінював спроби українського уряду порозумітися з Керенським, а згодом з українськими більшовиками. У кабінеті нового прем’єра В. Голубовича Фещенко-Чопівський став міністром торгу й промисловості.
Потім — переворот П. Скоропадського. Солідарність з товаришами з Центральної Ради не дозволила Іванові Чопівському ввійти до складу гетьманського уряду. Політехніка не працювала, і вчений узявся до роботи в кооперативі «Дніпросоюз». Співпрацював з київською газетою «Рада», навіть відбув 17-денне ув’язнення за фейлетони на адресу гетьманської політики. Проголошення Скоропадським федерації України з Росією викликало протигетьманське повстання і утворення Директорії. Тоді ж Фещенко-Чопівський повернувся до роботи в уряді. Новий прем’єр С. Остапенко, призначив його міністром народного господарства.
Наприкінці травня 1920 р. С. Петлюра викликав І. Фещенка-Чопівського до Варшави з метою підготовки третього етапу українсько-польського порозуміння. Але внаслідок провалу спільних антибільшовицьких дій до ратифікації документів не дійшло. Фещенко-Чопівський покинув Варшаву і подався до Тарнова, де розташувалося на той час Міністерство закордонних справ УНР.
У Тарнові гарячково працювали над формуванням урядової інституції — Ради Республіки, яка б об’єднала розпорошені українські політичні й військові сили, що перейшли Збруч. Невдячне завдання зібрати докупи на чужій землі посварене і зневірене громадянство отримав Іван Фещенко-Чопівський — голова Ради Республіки. Рада проіснувала лише 220 днів, від січня до серпня 1921 р., але виявила багато ініціативи в питанні опіки над вояками УНР, яких поляки інтернували і які залишилися майже без засобів для існування.
Коли дорогу до громадсько-політичної праці було остаточно втрачено, Фещенко-Чопівський вирішив повернутися до професійних занять. Потреба у металознавцях у Польщі була великою. Так Іван Чопівський став старшим асистентом Варшавської політехніки. А 1922 р. прийшло запрошення з Краківської гірничої академії — організувати там металургійний напрям. Ця подія започаткувала професорську кар’єру вченого.
Антиукраїнські настрої, наявні й до війни, після польсько-українських боїв за Львів ще посилилися. Запрошення від Державних фабрик озброєння вплинуло на зростання авторитету І. Фещенка-Чопівського і в академії, і в науково-технічних колах Польщі. Вчений брав участь у роботі над уніфікацією всіх типів озброєнь, які Польща успадкувала від своїх окупантів. Оскільки неполяк не міг мати доступу до деяких військових таємниць Польщі, йому запропонували прийняти польське громадянство. Керівництво УНР дало згоду на зміну громадянства, водночас запевняючи, що й надалі вважатиме І. Чопівського громадянином України.
1927 року вчений склав іспити на звання доктора технічних наук. Під його керівництвом кафедра металознавства і термічної обробки Гірничо-гутничої академії у Кракові стала потужним науково-дослідним центром і «кузнею кадрів» для польської промисловості. 1930 р. вчений видав перший том «Металознавства». Книга зібрала багато схвальних відгуків, і її автора прийняли до науково-технічних товариств Німеччини, Англії й США. Другий том «Металознавства» побачив світ 1934 р., третій — 1936 р. Поява третього тому книжки утвердила існування наукової школи термістів. Під керівництвом професора Фещенка-Чопівського було захищено 44 дипломні праці. Допомога професора не одному молодому науковцеві відкривала шлях до успішної кар’єри.
У 30-х рр. І. Фещенко-Чопівський очолював кілька польських державних делегацій на міжнародних технічних конгресах у Бельгії, Німеччині, Франції, Англії, Швеції. 1936 р. вчений отримав з рук президента Мосціцького Золотий хрест заслуги.
ОСНОВНЕ КРЕДО — ПЕРЕДАТИ ДОСВІД
Репрезентуючи польську технічну думку, вчений вболівав над тим, що не довелося йому виступати на міжнародних форумах як українському науковцеві, що плоди його праці збирає польська, а не українська наука. Публікуючи праці польською, домагався, щоб йому не накидали імені Ян замість Іван. Чимало поляків сприймало це як зайву «демонстрацію», але Чопівському, якому не було рівних у його галузі, прощали й це. Фещенко-Чопівський до кінця був вірний своєму уявленню — переказувати знання і досвід молодим. З великою увагою стежив за успіхами численних учнів, а надто українців, за прийняття яких на студії вів бої з колегами-українофобами.
З ініціативи Фещенка-Чопівського для української молоді було створений стипендійний фонд ім. С. Петлюри, що діяв за принципом громадської позичкової каси. Спочатку субсидії для фонду надходили від українців з Канади, згодом стипендіати почали самі заробляти. Однак «залізний фонд» каси увесь час забезпечував сам професор. Удвох із дружиною вони завжди знаходили час і бажання гостити в себе студентів, і не лише технічного профілю. На Новий рік, на Великдень і на Різдво у домівці професора збиралася велика студентська громада.
Професор радо брав участь у громадській роботі в Кракові, зокрема, в лекційній діяльності «Просвіти». Для молодих техніків започаткував Свято української техніки, яке в 30-х рр. відбувалося щороку в день св. Варвари, опікунки гірників. Дещо інакшими були контакти професора з українською молоддю Львова. Коли Українське технічне товариство у Львові зорганізувало курси, що мали дати початок українській політехнічній школі (1923), вчений почав приїжджати до Львова з лекціями. Та невдовзі польська влада виявила ці недозволені заняття. Натомість професор успішно співпрацював з «Технічними вістями», органом УТТ. Від 1926 року був дійсним членом НТШ. У період так званої українізації поновилися втрачені зв’язки Фещенка-Чопівського з Київською політехнікою. Надійшли пропозиції про співпрацю від кількох українських технічних видань.
Навіть блиснула можливість повернення на батьківщину: після смерті В. Іжевського Івану Чопівському запропонували перебрати керівництво кафедрою. Та передумовою повернення було каяття. Від 1940 і до початку 1945 рр., в часи окупації, проведені в Катовіце, Фещенко-Чопівський не мав змоги провадити науково-дослідницьку діяльність. Був слов’янином — це стояло на заваді визнанню. Навіть його стаття, що готувалася до друку в німецькому журналі, вийшла без його підпису. Відтоді професор перестав цікавитися публікаціями.
Натомість треба було допомагати землякам, які групами пересувалися на Захід. Спочатку то були галичани і волиняки, які рятувалися від більшовиків, потім наддніпрянці, що втікали від німецької окупації. У Катовіце постала обласна філія Українського Національного Об’єднання (УНО), яку очолив спочатку Андрій Палій, а потім — Іван Фещенко-Чопівський. Успішні на початку акції УНО далі натрапляли на нехіть, а згодом і заборону німецьких властей. Запідозривши зв’язок УНО з Організацією українських націоналістів, на початку 1944 р. німці провели хвилю арештів. Заарештували й Фещенка-Чопівського, втім, оскільки компромату на нього не знайшли, через три тижні вченого відпустили.
Записи Івана Чопівського обриваються в серпні 1944 р., коли фронт перекотився через Сян. «Німеччина вже програє війну...» — це останній рядок спогадів. Професор вже не вірив ні в збройний конфлікт між західними альянтами і СРСР, на який розраховували провідні кола української еміграції, ні в користь від дивізії «Галичина», яка, він вважав, приречена «на нові Крути».
Цей песимізм наклав тінь на пізніше рішення професора. Далі його доля складалася трагічно. Не мав уже сили, щоб вирушити в нову еміграцію. А емісари нового польського комуністичного уряду вмовляли його залишитися, обіцяли давню посаду в Краківській академії. Цим підкорили старого і втомленого професора.
У січні 1945 р. перші формації Радянської армії ввійшли у Катовіце. У лютому професора забрали на «інтимні розмови» до штабу генерала Конєва. Виглядало, наче після тієї розмови йому дадуть спокій з огляду на вік і можливість використати його фахові знання. Але в березні професора знов забрали, і ні дружина, ні донька не знали, куди й навіщо. Аж восени прийшла листівка з Києва. Професор чекав суду. Потім — друга листівка: 15 років заслання. Третя листівка була вже «звідтам»: Карело-Фінська ССР, Сортавальський р-н, г. Вяртсиля, п.я. 4/5. То був один із таборів «Беломорстроя».
Дружина робила все, щоб визволити його. Були й звертання від Краківської академії. І надія була: Іван Чопівський — громадянин Польщі, отож засудження його владою СРСР протиправне. Але всі зусилля і надії виявилися марними. У серпні 1949 р. в листі з табору прозвучало безнадійне: «З’їдає цинга, смерть є неминуча і буде затяжна й трудна!» Дружина Фещенка-Чопівського померла 1949 р. Я далі намагалася щось зробити у справі батька, аж врешті з радянського консульства в Кракові надійшло лаконічне повідомлення: «Помер 2 вересня 1952 року».
...Коли в Польщі настала політична відлига, біографічні довідки про професора Чопівського помістив варшавський «Український календар» за 1979 і 1984 рр. Потім на Заході з’явився біографічний нарис про вченого. Тепер польська наукова громадськість широко відзначає роковини професора Чопівського. В Україні про видатного вченого вперше заговорили у Львові: під час наукової сесії НТШ у березні 1991 р. голова товариства проф. Олег Романів виголосив доповідь «Науковий і громадський подвиг Івана Фещенка-Чопівського».
