«Вокзал, маса людей, зачинене вікно каси, невідомість, коли потяг. І в цей час як порятунок — з’явився шофер ЗІСу. За кожну людину сорок карбованців, за три години будемо на місці. Домовилися, що платимо цілком і їдемо одні. Шалена їзда. У машині думали: на що ми їдемо? Михайло однією рукою закривав очі від сонця, а іншою тримався за мене. Вранці рано він мені сказав, що нікуди йти не може. День провів у затемненому помешканні, світло його дратує».
Так описує Олена Сергіївна Булгакова перші години після фатальних хвилин у Серпухові. Що ж сталося, чому все раптом змінилося? У момент зупинки потяга, дорогою на південь, за дві години після виїзду зі столиці, до вагону ввійшла листоноша й запитала: «Де тут булгахтер?» Це була телеграма-блискавка на ім’я Булгакова: «Потреба поїздки відпала, повертайтеся...» Вона означала, що проект постановки п’єси «Батум» у МХАТі припинено, якщо не скасовано, і театральна бригада, яка прямує на Кавказ для натурної підготовки вистави, відзивається до Москви. Состав рушив. Булгакови зійшли на наступній станції, в Тулі. Так день 14 липня тридцять дев’ятого року, який розпочався майже тріумфально, перекреслив майбутнє Майстра.
Незабаром авторові повідомили, що п’єса «Батум» дістала вгорі різко негативну оцінку: «Не можна таку особу, як Й.В. Сталін, робити літературним образом, не можна, щоб він говорив вигаданими словами...» Отже, робота над виставою, присвяченою початку революційної діяльності вождя і яка готувалася до 21 грудня, до шістдесятиріччя керівника партії і країни, беззастережно припинялася. Проте драматурга запевнили в тому, що ставлення до нього в театрі не змінилося.
Але повернімося до самої п’єси. Вона починалася з прологу. «Велика зала Тифліської семінарії, — зазначав автор. — Зображення Миколи II на повен зріст, написане олійними фарбами і два поясних портрети якихось духовних осіб у клобуках і орденах... За зачиненими дверима чуються вигуки священиків (у семінарській церкві закінчується обідня служба). Неясно долинають слова: «...істинний Бог наш молитвами пречистої своєї матері; молитвами батька нашого архієпископа Іоанна Златоуста... помилує і врятує нас, яко благ і людинолюбець».
У цей час двері, протилежні церковним, відчиняються і в них входить Сталін — молодий чоловік років дев’ятнадцяти в семінарській формі...»
Сцени виключення Сталіна з семінарії, епізоди підпільних пролетарських зборів, організованих ним, розстріл військами страйкарів на заводі в Батумі, арешт революціонерів у будинку, який вистежила поліція, бунт у в’язниці, скріплений царем вирок, винесений Йосифу Джугашвілі про висилку до Східного Сибіру... Хроніка п’єси, яка весь час тримає в напруженні, охоплює декілька бурхливих років на зламі двох столiть. І ось завершальний епізод, у Батумі, у вже знайомому робітничому помешканнi, в зимовий вечір, під ревище морського шторму. Герой «Батуму» знову, нестримною силою непокірності, виривається з далекого заслання і глибокої ночі опиняється біля заповітних дверей.
«Сталін. Утік (починає знімати шинель). Вогонь, вогонь, погрітися...
Тепер, коли Сталін починає говорити, стає зрозумілим, що він дуже втомлений.
— Я, розумiєте, провалився в ополонку там... але підтягся й виліз, а там дуже холодно, дуже холодно. І я зараз же покрився кригою... Там все далеко так, ну, а тут поталанило: пройшов усього п’ять верст і побачив вогник...
Наташа. Зараз, зараз, нагрію суп!
Сталін. Ні, ні, не треба, благаю. Я не дочекаюся. Дай чого- небудь, а то, ти знаєш, відверто, я двоє діб нічого не їв...
Наташа. Сосо... ти що? Прокинься...
Сталін. Не можу... я останні четверо діб не спав жодної хвилини... думав, упіймати можуть... а це було б нестерпно... на самому кінці...»
Віртуозно побудована п’єса, виписаний виразно й сильно герой, блискучі діалоги, викликала, враховуючи її тему, якесь містичне захоплення. «У театрі, в новому репетиційному приміщенні, — писала О. Булгакова в липні тридцять дев’ятого в одному з листів рідним, — відбулося прослуховування — райком, театральні партійці, декілька акторів... Слухали чудово, після читання дуже довго, стоячи, аплодували...»
П’єсу схвалив Комітет у справах мистецтв і текст пішов «угору». А поки що, щоб не втратити темпу, за пропозицією В.І. Немировича-Данченка і з санкції керівництва в Батумі та Тбілісі для підготовчої роботи прямував театральний «десант» на чолі з Булгаковим. Все було запущене на повний хід. При сприянні ЦК КП(б) Грузії наказувалося, зокрема, привезти з місць подій світлини та характерні замальовки, художникам рекомендувалося неодмінно подати замавальовки, щоб створювалося відчуття Кавказу. Проте динамічний маршрут подій, які встають у «Батумі», було прокладено, власне, максимально достовірно. Кожен епізод супроводився великим обсягом авторських виписок, нарисів, статистичних даних. Зберігся, наприклад, такий булгаковський запис: «Прiзвиська: Давид, Коба, Ніжерадзе, Чижиков, Іванович, Сосо, Пастир. Коли під якою працював?» Передбачається, що окрім роботи на постійній виставці про діяльність Сталіна в Закавказзі, поговорити з учасниками революційного руху Закавказзя, вивчити архівні документи, видання того часу, включаючи вісник грузинського екзархату. Зрозуміло, все це було лише остаточне шліфування цілком завершеної й вивіреної героїчної легенди, майстерність не зрадила Булгакову...
І все ж, чому «Батум» не пройшов найвищої експертизи і був відхилений? Це досі загадка. Висловлювалися думки, що вождя могли покоробити два моменти: згадка про родимку на вусі, серед особистих прикмет Джугашвілі, складених поліцією, і сцена, коли наглядачі норовлять ударити його при переведенні до іншого в’язничного замку. А, можливо, і посилання на ворожку... І взагалі, що твір носив певний прихований антисталінський сенс, розшифрований вождем. Ні, це не так, п’єса була на славу Сталіна, хоча й без славослів’я, у ній чітко поставав образ: «це Людина». У цьому полягала чарівність і незвичність «Батума», і генеральний секретар, із його літературним смаком, не міг не помітити таких сторін булгаковського портрета. Що, власне, й виявилося в лояльності заборони та сигналах, що до п’єси як такої в державному кремлівському кабінеті претензій немає. Що й казати, на сцені постановку чекав би грандіозний тріумф. Однак сталося те, що сталося — Сталін відкинув кращу п’єсу про нього. Що керувало ним: примха чи логіка? Скоріше, друге. Політична обстановка розжарювалася й «організаторові всіх наших перемог» було не до «тонких кімвалів» (це вислів з прологу), та він і не потребував їх. Йшла найбільша гра епохи. Так чи інакше, ідею МХАТу було знехтувано.
І ось тепер, безмірно втомлений Булгаков, який однак знову і знову здійснив неможливе, не витримав стресу. Складати, як ні в чому не бувало, угодовське лібрето і п’єси з перекладенням класиків і далі? Але в труні лежали «Біг» та «Останні дні», «Адам і Єва» та «Дон Кіхот», «Блаженство» і «Кабала святенників». Ця кабала стала нестерпною, і потяг хвороби, яка потроху жевріла, раптом понісся з кур’єрською швидкістю. У березні сорокового року Михайла Булгакова не стало...
Про ці трагічні місяці, в роки, коли, нарешті, почався булгаковський ренесанс, чимало писалося. Але чому і я, вже в новому сторіччі, дозволяю собі доторкнутися до струни, яка стогне? Відповісти, мабуть, можна булгаковськими словами: «Щоб знали, щоб знали». Бо перед нами — невигаданий реквієм не лише про страждання, але й про ніжність, витримку та мужність.
ХВОРОБА
Вийшло так, що наприкінці вісімдесятих, задумавши книгу «Лікар Булгаков» і побувавши на Смоленщині, де проходили земські боріння Михайла Опанасовича, я потрапив і до зовсім іншого святилища пам’яті про нього — відділу рукописів Всесоюзної бібліотеки імені В.І. Леніна (тепер — Національної бібліотеки Російської Федерації). Тут представлено унікальний фонд М.О. Булгакова, збережений і переданий, в основному, Оленою Сергіївною, його Маргаритою, вірною його подругою в дні злету, падіння і краху. У тихій затишній невеликій залі, біля журнального столика, в старовинному приміщенні безприкладних зборів я близько години розмовляв із Віктором Івановичем Лосєвим, охоронцем цих документальних реліквій, одним із основних творців нинішньої Булгаковіани. Проникшись довірою та інтересом до мого незвичайного задуму і дізнавшись, що я лікар, В. Лосєв раптом надав мені можливість ознайомитися зі зведенням медичних свідчень про перебіг і тенета недуг, які вбили Михайла Опанасовича. Його узагальнила й передала сюди Олена Сергіївна. Декілька годин, в самоті цього тихого помешкання з гомоном Москви за стінами, я вчитувався, роблячи поквапливі виписки, в довідки, нотатки, лабораторні аналізи, рецепти, інші документи, які в чомусь відтворюють перебіг цих страшних днів.
Відомо, що різке падіння зору, яке було об’єктивною ознакою ниркової недостатності, як з’ясувалося пізніше, спіткало Булгакова в Ленінграді, у вересні 1939-го, в дні спроби переламати тугу серпуховського удару диханням улюбленого ним «Північного Риму». На Невському проспекті він раптом відчув, що не розрізнює літер на вивісках. Але, насправді, негаразди із зором маніфестували й раніше. 2 січня 1939 року професор-окуліст М.І. Андогський, як випливає з даного зведення, виявляє у М.О. Булгакова запалення зорового нерва з участю навколишньої сітківки. Він рекомендує працювати в міру та харчуватися вегетаріанськи. Очевидно, в ці місяці у Михайла Опанасовича посилилися головні болі. Терапевт М.А. Захаров (незабаром він візьме на себе місію основного лікаря Булгакова) пише 6 квітня в записці: «Шановна Олено Сергіївно! Виписую аспірин, кофеїн (я зберігаю написання Миколи Антоновича Захарова. — Ю.В. ) і кодеїн, не разом, а нарізно, для того, щоб аптека не затримала видачу приготуванням. Лягаю я пізно. Зателефонуйте мені». Приблизно тоді ж, у липні, лікар А.Я. Віленкіна виписує Михайлові Опанасовичу веронал, а потім бромистий натрій.
Настає важкий зрив. У середині вересня Булгакова оглядає невропатолог Ф.Д. Забугін. Він виявляє різке підвищення артеріального тиску (205/120 мм. рт. стовпчика). Аналіз сечі вказує на виражені патологічні зміни, показники вмісту залишкового азоту в крові — індексу ниркового благополуччя — також надто несприятливі. Можливо, Михайло Опанасович не знає про ці цифри... Необхідно обстежити очне дно — зриме дзеркало кризи. У той же день професор-окуліст В.П. Страхов виписує краплі для очей з поміткою «Cito! Письменникові Булгакову». Всупереч прогнозам одного з метрів, що практично все даремно, провадиться інтенсивне лікування, майже кожного дня у хворого бувають лікарі М.А. Захаров, Ф.Д. Забугін, А.А. Арендт. Про ці зусилля не можна не сказати. Призначаються п’явки, безсольова дієта, уколи сірчанокислої магнезії, валеріана, порошки Забугіна. Очевидно, що їх склад, запропонований Філадельфом Дмитровичем Забугіним (який належав до школи Г.І. Россолімо, близького друга й однокурсника А.П. Чехова) являє й сьогодні інтерес. За два тижні спостерігається певне поліпшення! Аналіз крові від 1 жовтня показує, що залишковий азот знизився до 64 мг %, а 9 жовтня наблизився до верхньої межі норми (43 мг %). 17 жовтня М.А. Захаров зазначає, що становище з лівим оком краще. Ще за день професор В.П. Страхов констатує значне поліпшення картини дна очей.
Вдивляюся в аркуш за аркушем у загальному зошиті, на яких Оленою Сергіївною приклеєно ці документи. На одній зі сторінок прикріплено охайний конвертик. У нього вкладено санаторну книжку з клінічного санаторію «Барвиха», де Михайло Опанасович перебував на лікуванні з 20 листопада до 19 грудня 1939 року.
Цей варіант терапії йому рекомендував консиліум у складі професора А.А. Герке, професора М.Ю. Раппопорта, лікаря М.А. Забугіна, лікаря А.А. Арендта. Ось їхнiй висновок, зафіксований рукою О.С. Булгакової: «Пан Булгаков М.О. страждає початковою стадією артеріосклерозу нирок при явищах артеріальної гіпертензії і потребує двохмісячного перебування в підмосковному санаторії із застосуванням фізичних методів лікування, дієтичного харчування і відповідного догляду». Щадячі слова — початкова стадія — були вибрані А.А. Герке і його колегами, думається, не випадково. Учасники консиліуму розуміли — Михайла Опанасовича зацікавлять їхні нотатки. І було доволі важливо вселити в нього надію на одужання. Віддамо ж лікарям належне за святу брехню.
У дієтичній пам’ятці, яка міститься в санаторній книжці, підкреслено особливості раціону, призначеного М.О. Булгакову: молочні та вегетаріанські супи, рідкі каші, овочі до 1 кг. на день, цукор, мед, варення, відварне м’ясо чи рибу в парні дні. Далі різноманітні процедури, ін’єкції глюкози. І дійсно, в перші тижні Михайло Опанасович почуває себе набагато краще.
Хто знає, якби не грип, на який занедужали Михайло Опанасович і Олена Сергіївна наприкінці перебування в «Барвихе», а потім не переохолодження в імлистий січневий морозний день, ремісія тягнулася б довше. Але склалося інакше, і 1940 рік не обіцяє нічого відрадного. Я знову звертаюся до документів. Знову зростання вмісту білка в сечі, підвищення залишкового азоту, безсоння, проливні поти. 8 січня М.А. Захаров пише в записці, що дістав порошок тихоокеанської капусти, мабуть, покладаючи на цей своєрідний «сорбент» якісь шанси в плані дезінтоксикації. 27 січня В.П. Страхов записує: «Працювати очима забороняється». Починає вводитися фізіологічний розчин, проводиться кровопускання. Свої засоби прописує гомеопат К.П. Жадовський, але також безрезультатно.
3 лютого Михайла Опанасовича оглядає вiдомий терапевт професор В.М. Виноградов (лікар Сталіна, який потрапив у майбутньому, 1953-го року, у вир «справи лікарів»). Він рекомендує ряд заходів, які мають, мабуть, патогенетичне значення: пиття ковтками не більше п’яти склянок на день, ванни для ніг із гірчицею, ін’єкції міолю та спермолю. А 5 лютого М.О. Булгаков диктує свої побажання. Він прохає скасувати обтяжливий для нього порядок харчування і давати йому їсти лише на його прохання. Він віддає перевагу підсмаженому хлібу. Бажано мати в достатній кількості боржомі, журавлиновий морс, квашену капусту. Очевидно, вони дещо полегшують стан. Чи потрібні ці подробиці? Я гадаю, що потрібні...
ВІДХІД
Характерне речення, кинуте Михайлом Опанасовичем щодо лікарів: «Вони знають, що не можуть реально допомогти і тому збентежені». Лікар Булгаков начебто співпереживає колегам... Часто він хрестить Олену Сергіївну і себе. Мозок продовжує чинити опір. 3 березня, прокинувшись, говорить, що йому примарилися сцени з «Дон Кіхота». 6 березня, коли йому вміло, не заподіявши болю, перестеляють постіль, Михайло Опанасович вигукує: «Геніально!»
Але повернімося в лютий. Актори МХАТу Качалов, Тарасова і Хмельов звертаються до Сталіна, через його секретаря Поскрьобишева, з листом: «Драматург Михайло Опанасович Булгаков цієї осені захворів найважчою формою гіпертонії й майже осліпнув. Єдине, що на думку лікарів, могло б дати надію на порятунок — найсильніше радісне потрясіння. Булгаков часто з сердечною вдячністю згадував про розмову з ним Йосифа Віссаріоновича по телефону, яка вдихнула тоді в нього нові сили. Залишаємося в надії, Олександре Миколайовичу, що ви знайдете можливість повідомити про це Йосифа Віссаріоновича»... Незабаром після цього листа Булгакова декілька разів відвідує Фадєєв...
10 березня о 16 годині 39 хвилин М. Булгаков помер. Вираз обличчя знову став спокійним. За декілька днів О.Л. Кніппер-Чехова напише в листі М.П. Чеховій до Ялти: «Поховали ми Булгакова. Було тяжко».
Завершуючи зошит, О.С. Булгакова склала список лікарів, які лікували Михайла Опанасовича. Ось декілька імен, на доповнення до згадуваних: М.П. Кончаловський, М.М. Покровський (рідний дядько письменника, старший асистент у клініці М.П. Кончаловського), М.Л. Шапіро, М.І. Авербах. Перераховує вона й медичних сестер, виділяючи Ганну Єлизарівну, Юзефу Павлівну та Варвару Миколаївну, які якось особливо вміло полегшували страждання хворого.
У вересні 1988 року я опублікував у «Медицинской газете» (Москва) нотатки про цей зошит. І раптом вони дістали продовження. Кореспондент «Медицинской газеты» Т. Скорбіліна повідомила мене в листі, що на мою публікацію відгукнулася Ганна Єлизарівна Пономаренко. Медична сестра згадувала:
«Близько двох тижнів пробула я біля Булгакова. Також чергувала дні й ночі. Михайло Опанасович любив прогулянки — кімнатою, звичайно, сил же в нього тоді вже зовсім мало залишалося, але тримався, пересилюючи біль і слабкість. Бувало, настане час нашої «прогулянки», він спочатку спустить ноги з канапи (лежав він у своєму кабінеті), посидить трохи, відпочине. Потім підніметься, спираючись правою рукою на милицю, а лівою — на мою руку. Високий — я йому до плеча — і дуже-дуже худий у своєму темно-зеленому халаті. Зробимо ми коло великою кімнатою. Бачу, важко йому. Подивлюся на нього — мовляв, досить вже, а він: «Ні, ні, ще раз...»
...Вихідний, неділя. Михайло Опанасович задрімав на канапі, повернувшись обличчям до стіни. Мені сказав: «Ви також відпочиньте». Дуже уважним був...»
Так ішов він у безсмертя.
