Ні для кого не секрет, що зараз звільнені міста Донбасу виглядають навіть більш патріотично, ніж більшість міст західної чи центральної України: синьо-жовті зупинки, мости, паркани та стовпи, національні прапори на адміністративних будівлях, громадських закладах або просто там, де їх вдалося повісити, щотижневі громадські акції та віче... Але місцеві громадські активісти зазначають: не вистачає радикальних змін у свідомості людей. За їхніми словами, більшість населення так і залишилося байдужим до того, що відбувається, а частина навіть досі мріє про «Русский мир».
«День» побував у трьох містах Донецької області, звільнених ще влітку, і подивився, чим вони живуть сьогодні.
СЛОВ’ЯНСЬК
Слов’янськ кілька місяців був одним із основних штабів бойовиків так званого ДНР. 5 липня 2014 року його звільнили. Після того, як місто покинули бойовики, вигляд воно мало не найкращий. Зараз про колишні бойові дії в місті нагадують лише вікна, заклеєні навхрест скетчем, та кілька будинків на околиці з вибитими вікнами, зруйнованими дахами та пробитими стінами.
Нині в Слов’янську чи не найбільше громадських ініціатив серед усіх звільнених міст. Утім, значна частина населення досі має проросійські настрої, розповідають активісти. Для того, щоб популяризувати в Слов’янську державну мову, відкрили безкоштовні курси української мови. Спочатку їх відвідувало багато людей, але згодом число учнів стрімко впало, розповідає учениця курсів пенсіонерка Людмила Горбунова.
ГРОМАДСЬКІ АКТИВІСТИ ПЕРЕКОНАНІ — «БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО» ЛЕНІНА У ЦЕНТРІ СЛОВ’ЯНСЬКА НЕОБХІДНО ЗНЕСТИ ЯКНАЙШВИДШЕ, БО ВІН ЗАВАЖАЄ ЛЮДЯМ «РОЗКРІПАЧИТИ» СВІДОМІСТЬ / ФОТО РЕЙТЕР
«Українською я говорила в далекому дитинстві, і то це був суржик. Після звільнення Слов’янська я вирішила, що мова — важливий елемент культури, вона дозволяє нам краще зрозуміти, хто ми, і де наша Батьківщина. Коли побачила вивіску про курси — одразу записалася. Звісно, знайомі дивувалися, нащо я туди ходжу, адже українську в нас всі розуміють і знають. Але мені важлива була не стільки мова, скільки спілкування з однодумцями. Прикро, що зараз нас лише семеро, і всі пенсійного віку. Молодь якось до знань не тягнеться. Узагалі в нас народ такий, що його змушувати треба. З нашим населенням треба працювати».
Із населенням Слов’янська якраз активно працює волонтерська група «Гуртом Слов’янськ». Її учасники щотижня організовують віче та інші громадські акції. Таким чином вони намагаються залучити населення до контролю влади. Показати їм, що тепер — вони господарі своєї землі, й лише від них залежить, чи буде життя в місті кращим, говорить волонтер ініціативи Капіталіна Каплан.
У СЕМЕНІВЦІ, НА ОКОЛИЦІ СЛОВ’ЯНСЬКА, ДОСІ ТРИВАЮТЬ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ. У ЦЕНТРІ МІСТА МАЙЖЕ ВСІ БУДИНКИ ВЖЕ ВІДНОВЛЕНО СИЛАМИ ВОЛОНТЕРІВ, ТОЖ ПРО БОЙОВІ ДІЇ ТУТ МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ НАГАДУЄ / ФОТО РЕЙТЕР
«Щонеділі ми влаштовуємо імпровізований автопробіг. Збирається близько 30 автомобілів із українськими прапорами та стрічками, які півтори години їздять містом і кличуть усіх на віче. Розглядаємо ми заздалегідь підготовані питання, в основному вони стосуються ситуації в місті. Загалом ми не боїмося висловлювати свою позицію. Хоча, якщо відверто, в Слов’янську ще залишилися сили сепаратистів та проросійські активісти, які інколи заважають нам виступати, стягують зі сцени. Досі трапляються випадки, коли сепаратистів затримують, викривають схованки зброї та боєприпасів. Я постійно ношу українську символіку, але коли повертаюся пізно ввечері, намагаюся зняти всі стрічки. Краще зайвий раз не провокувати...» — пояснює Капіталіна.
АРТЕМІВСЬК
Місто було під контролем бойовиків відносно недовго — трохи більше двох місяців. Тут практично немає агресивних написів на будинках, які б довелося замальовувати, будинки не світять вибитими шибками. Найбільше постраждала танкова військова частина на околиці міста і міська бібліотека.
Артемівськ — за 15 кілометрів від лінії фронту. Снаряди сюди поки не долітають, але через постійні обстріли Дебальцевого місцеві мешканці вже навчилися визначати за звуком, з якого боку та навіть з якого виду зброї ведеться вогонь. Ну й ще численні «швидкі» пролітають вулицями Артемівська — з передової везуть поранених бійців у місцеву лікарню.
Волонтер організації «Бахмут Український» пані Надія, що з питань безпеки вирішила не називати своє прізвище, розповідає, що їхня організація намагається охопити кілька аспектів роботи — і допомогу фронту, і просвітництво. Активісти «Бахмуту Українського» намагаються проводити в місті українські ярмарки, громадські акції. Остання, до Дня Соборності, навіть видалася досить масовою. Протягом цієї акції активісти зв’язали з жовтих і блакитних смужок одну 200-метрову стрічку. Та найбільше консолідує населення допомога армії.
«У нас військовим допомагає багато людей. — розповідає пані Надія. — У Артемівську є лікарня, куди звозять хлопців безпосередньо з фронту. Ми їм і їсти готуємо, й одяг носимо... Чоловіки теж при роботі — допомагають військовим лагодити автомобілі й танки. Зізнаюся відверто, не всі військові від нас одразу допомогу приймали. Особливо проблеми були з їжею, хлопці, хоч і голодні, але боялися, що ми хочемо їх отруїти, тому навіть пальцем до страв не торкалися. Тоді ми мусили самі пробувати кожну страву, щоб переконати — жодних злих намірів не маємо».
Попри близькість до лінії фронту, місцеві не втрачають оптимізму. 17-річний Петро Зубар, який влітку врятував і сховав від бойовиків Герб України (відеоінтерв’ю з Петром Зубарем дивіться на сайті «Дня»), впевнений: чужих військ у місті не буде.
«Не треба думати про захоплення міста. Ми віримо, що цього не станеться. Звісно, є люди, які сподіваються на прихід терористів, але їх меншість. Поки вони сидять тихо і висловлюють свою позицію лише коментарями в Інтернеті. Більшість же пам’ятає свавілля терористів. У нас бойовики захопили прокуратуру і облаштували в підвалі катівню, де допитували місцевих активістів. Також чинили бандитизм у місті. Нерідко було чути стрілянину в місті та поблизу, були підпали будівель. Зараз у нас мир та спокій, гадаю, він триватиме й надалі», — упевнений Петро.
КРАМАТОРСЬК
Коли гуляєш містом сьогодні, важко сказати, що ще півроку тому воно було окуповане бойовиками, і тут велися бої. Сьогодні в Краматорську панують патріотичні настрої: тут у синьо-жовті кольори розфарбовують паркани, стовпи, зупинки громадського транспорту. Краматорці навіть Леніна «одягнули» в українське — розфарбували йому ноги в синьо-жовті кольори.
КРАМАТОРСЬК. ТАКІ БЛОКПОСТИ МОЖНА БУЛО ПОБАЧИТИ У МІСТІ ЩЕ ВЛІТКУ. СЬОГОДНІ Ж ПРОЇЗД ТУТ ВІЛЬНИЙ, А ПРО БОЇ НАГАДУЄ ЛИШЕ БУДІВЛЯ ДИТЯЧОГО САДКА, ДЕ ВЛІТКУ БОЙОВИКИ ОБЛАШТУВАЛИ СОБІ ШТАБ. ТУТ МІСЦЕВІ ХОЧУТЬ ОРГАНІЗУВАТИ МУЗЕЙ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ЗВІЛЬНЕННЮ МІСТА / ФОТО РЕЙТЕР
Спогадом про окупацію міста є дитячий садок — саме там переховувалися бойовики під час приходу українських військ. Будівля — з вибитими вікнами, у дворі — окопи з мішками. Головна «прикраса» цієї реконструкції — простріляний наскрізь лімузин. Утім, ніхто із знайомих нам краматорців не пояснив, як він там опинився.
«Слава Україні!» — вже без остраху вітаються в громадській організації «Краматорські бджілки». На стіні — плакат із написом: «Бджоли працюють — солдатів рятують». Люди збираються тут щодня: старші, молодші, школярі. В’яжуть рукавиці, шкарпетки, збирають речі та харчі для фронту, шиють солдатам білизну та балаклави. Однак основне заняття тут — плетіння маскувальних сіток. За півроку роботи жінки сплели понад п’ять тисяч квадратних метрів амуніції. Загалом, в Україні вже понад 60 міст долучилися до цієї ініціативи.
Координує роботу «Краматорських бджілок» Ірина. «На початку вересня ми почули, що кияни почали плести сітки, і закликають жінок всієї України долучитися до них. Ми були серед перших міст, які почали їх плести», — говорить вона. Ще з літа жінка була організатором дитячого юнацького волонтерського руху «Народжені вільними».
Окрім роботи в організації, «бджілки» ще й курують опікове відділення в Краматорську та опікуються пораненими солдатами в Дніпропетровському госпіталі. «Ми носили їм Віфлеємський вогонь, організовували концерти, приносили одяг», — розповідає Ірина.
Надія Михайлівна допомагає солдатам у цій організації вже понад два місяці. «Я не можу просто дивитися, коли по моїй землі топчуться вороги», — розповідає вона. Допомагають тут всі й усім, каже Надія: «І настільки серце болить, коли приходить старенька бабуся, якій вже важко ходити, — а все ж приносить стару наволочку і баночку варення для солдатів».
Безліч людей приходять до «Краматорських бджілок» хоча б на кілька годин, бо знають: тут допомагають українській армії. «Але дуже боляче бачити, що є люди, які думають по-іншому. Особливо такого віку, як я. Звісно, ми вчилися в Радянському Союзі. Але це була українська територія. І мені незрозуміло, звідки ми, зростаючи в майже однакових умовах, стали зовсім різними», — підсумовує Надія.
