Коли, згідно з опитуванням телекомпанія «Інтер», в десятку великих українців увійшов футболіст і тренер Валерій Лобановський, багато хто був здивований, роздратований або навіть обурений. Проте мене цей факт не здивував, а в певній мірі й порадував. Постараюся пояснити чому. У моєму рідному казахстанському селі, окрім нас, проживала лише ще одна родина українців, яка згодом, як і наша, майже повністю повернулася в Україну. Були там і інші люди з українським корінням, але внаслідок проведення «ленінської» національної політики вони вважали за краще переписатися до «стану» росіян — з метою більш успішного виживання себе і своїх нащадків. (Що, до речі, зараз відбувається і в Росії, оскільки національна політика щодо українців там залишилася «ленінською» й понині.) Українське коріння в них видавали або суто українські прізвища, або прізвища, підправлені на російський копил: Поліщуков, Ігнатенков, Цибулякін... Такого роду «перебіжчики» в табір пануючого етносу були й серед інших національних меншин. Дуже часто ці «нові росіяни», щоб остаточно відірватися від своєї колишньої національності й відмести всякі підозри в приналежності до «хохлів», «чурок» чи «фриців» ставали ярими російськими шовіністами. Тому зберегти українську ідентичність за умов русифікації Казахстану, яка все посилювалася, було нелегко.
Батько підтримував моє українство більш чи менш регулярними (ненав’язливими, але цікавими) бесідами, а також купівлею книг на українську тематику (природно, що в Казахстані це зробити було складно). Особливу роль в українському вихованні в нашій родині відігравали українські пісні, які ми часто, особливо під час святкових гулянь, співали всією родиною. Пізніше, приїхавши на Україну, я був вельми здивований тим, що більшість моїх українських однолітків ніколи не чули тих пісень, які знав я. (Цікаво, що на районних і обласних шкільних конкурсах художньої самодіяльності в Казахстані досить часто виконувалися українські пісні. Це було за тих часів мало не модою).
Звичайно ж, все це не могло стримати русифікації української та інших меншин, адже вона була метою «радянської» держави. Очевидно, поступове перетворення на «нового росіянина» було неминучим і для мене.
Але в запасі в батька був ще один засіб: він якось непомітно зробив мене спортивним уболівальником. Я уболівав за Україну. Мені з дитинства запам’яталися на все життя прізвища штангістів Жаботинського і Писаренка, борця Івана Богдана, гімнасток Латиніної та Астахової...
Вирішальне ж значення для зміцнення мого українського патріотизму зіграв той факт, що батькові вдалося зробити мене футбольним уболівальником. Він ще з довоєнних часів уболівав за київське «Динамо», і я також став пристрасним шанувальником динамівців — бо це була краща команда України. З нетерпінням я чекав на черговий футбольний тур. Оскільки різниця в часі з Москвою була три години, то результати більшості матчів я дізнавався по радіо лише у вістях наступного ранку. І яка ж це була радість, коли диктор повідомляв, що київське «Динамо» перемогло! Іноді, хоча й дуже рідко, передавали по радіо репортажі про футбольні матчі за участю київського «Динамо». Ми з батьком були їхніми неодмінними слухачами.
Перемоги й поразки київського «Динамо» викликали надзвичайно глибокі емоції. Адже стадіон залишився єдиним місцем, де Україна ще мала можливість відкрито, перед усім світом, боротися з Росією. Тому Лобановський, Базилевич, Каневський, Мунтян, Паркуян і цілий десяток інших футболістів здавалися мені якимись билинними героями, які змагаються за нашу національну честь. Звичайно, в моїй улюбленій команді грали не лише етнічні українці, але ті, хто був у київському «Динамо», був нашим незалежно від етнічної приналежності. Адже українофоб ніколи не став би змагатися на футбольному полі за українську команду. І ось під керівництвом москвича Маслова кияни стали чемпіонами СРСР! Це був тріумф України.
Потім у нас удома з’явився телевізор, і «уболівання» піднеслося на якісно новий рівень. Уболівальницями стали й мої сестри. Добре пам’ятаю, як кияни, вперше беручи участь у розиграші європейських кубків, у першому турі вибили знаменитий «Селтік» із Шотландії. Виявилося, що в сусідньому селі живе українець, який також захоплюється футболом і навіть передплачує «Спортивну газету» з України. «Переможний» примірник він дав почитати й нам. Там було багато радісних відгуків уболівальників київського «Динамо» — і не лише з України, але і з найвіддаленіших куточків СРСР, адже доля розкидала українців по всій земній кулі. Однак незабаром після цього в киян пішов спад...
Коли тренером кращого українського клубу став Валерій Лобановський, почався новий зліт київського «Динамо», а потім і всього українського футболу. Був час, коли за СРСР, власне кажучи, грала збірна України на чолі з тренером Лобановським. Якось несподівано на футбольному обрії з’явився донецький «Шахтар» і завоював кубок СРСР. Потім ще раз і ще. І це також була наша українська перемога. З’явилися у вищій лізі — і перемоги в чемпіонаті! — «Зоря» та «Дніпро». Причому до вищої ліги «Дніпро», якщо мені не зраджує пам’ять, вивів усе той же Валерій Лобановський. Ми з батьком, звичайно ж, уболівали й за ці українські клуби. Складно було визначитися з симпатіями, коли наші клуби грали між собою. Нам у такому випадкові подобалися нічиї або перемога того українського клубу, який мав більше шансів стати чемпіоном.
І вже пізніше, де б я не бував, якщо я дізнавався, що хтось уболіває за всі українські клуби, то знав: це «наша людина».
А кияни під керівництвом Лобановського тим часом завоювали європейський Кубок володарів кубків, а потім і Суперкубок. Досі пам’ятаю деякі переможні матчі, які я дивився тоді по телевізору. Як здорово грав Олег Блохін — як проте і вся команда під керівництвом Лобановського! Ними пишалися і українці, і друзі України. Для збереження національної української ідентичності в СРСР київські динамівці (разом із футболістами і тренерами інших українських клубів) зробили, ймовірно, набагато більше, ніж хто б то не було інший. Вони були останнім бастіоном української національної гідності і національної честі — бастіоном, який так і не вдалося зруйнувати Москві...
Як це ні здасться дивним, але з вихованням українського патріотизму у мого внука, який живе вже в новій, незалежній Україні, виникли було проблеми. У значній мірі це пов’язано зі слабкістю нашої держави та її виховної системи. А ускладненню цієї проблеми сприяло те, що обидві його бабусі є етнічними росіянками, які приїхали в Україну в молодості, і їм заманулося зробити онука, який народився і живе в Україні, російським націоналістом і російським ура-патріотом. Він проводив з бабусями і їхніми родичами набагато більше часу, аніж зі мною і своєю мамою (моєю дочкою, яка вважає себе українкою, незважаючи на навчання в «радянській» освітній системі, протидію тих же російських родичів і «наших» проросійських ЗМІ). Вдвох із дочкою ми почали боротьбу. Але одного разу, після бесіди з онуком, я раптом зрозумів, що об’єднані сили ворога вже близькі до перемоги.
І ось тоді я застосував останній засіб: за прикладом свого батька я залучив внука до «уболівання»: спочатку в боксі за братів Кличків, а трохи пізніше і в футболі. Уболіваємо ми за наших і в інших видах спорту. Чемпіонат світу внук провів за телевізором, а матч Україна — Швейцарія ми дивилися разом. Після переможного гола в серії одинадцятиметрових ударів ми стрибали й кричали «Ура!» Так голосно мій онук ще не кричав ніколи. Матч із італійцями, який ми програли, я дивився далеко від нього, в іншому місті. Відразу ж після закінчення гри я зателефонував дочці, також уболівальниці, і спитав, який настрій у внука. «Жахливо засмучений, — відповіла вона, — сидить і мало не плаче». І я зрозумів — це перемога! Наш Владик став справжнім уболівальником і українцем.
Нова перемога прийшла, коли донецький «Шахтар» завоював Кубок УЕФА. Природно, що мій онук дивився цей матч — як і мільйони українців з усіх регіонів України. І радів разом зі всією країною нашій перемозі. А симпатичні темношкірі обличчя українських бразильців із донецької команди здавалися нам всім такими рідними!.. І, між іншим, спільна радість українців з усіх регіонів показала: немає ніякого небезпечного розколу серед українців. Є слабкі (або безсовісні) політики, які постійно базікають про розкол і намагаються його створити, щоб отримати від цього дивіденди...
Пригадується, що коли Україна побажала вперше виступати на Олімпійських іграх окремою командою, російські спортивні політикани чинили всілякі перешкоди. А як нас відраджували «доброзичливці» від ідеї проводити власний чемпіонат з футболу! Московські політики добре знали наслідки цих наших дій. Пан Затулін у своєму ультимативному спискові вимог до України в ім’я нашої майбутньої «дружби» після суто політичних пунктів поставив і один начебто «не політичний»: збереження єдиної православної церкви для Росії і України. Цей російський «спец» з питань підривних акцій проти України виявив жахливу професійну недалекоглядність. Йому неодмінно потрібно було включити в цей незрівнянно зухвалий ультиматум ще одну вимогу: єдиний футбольний чемпіонат. Помилилися московські стратеги в черговий раз. Не врахували значення футболу. Забули, що футбол — це більше ніж просто спорт.
До речі, за рік або два після отримання Україною самостійності, мені довелося брати участь у міжнародній теологічній конференції, яка проходила за кордоном. Почувши, що я з України, до мене підійшов теолог із Норвегії. Йому захотілося дізнатися, де лежить Україна і що це за країна. «Ви могли б назвати що-небудь українське, відоме за межами України? Так би мовити, для ідентифікації... Прізвище відомої людини або щось у цьому ключі». Я спробував, але — на жаль: ні про Тараса Шевченка, ні про інших наших великих українців норвежець не мав поняття. Серед багатьох імен, названих мною, він пізнав лише Сергія Бубку, але чомусь був глибоко переконаний, що Бубка — чех. Переконати його мені так і не вдалося. І тоді я вимовив: «Футбольний клуб «Динамо-Київ»... Лобановський... Блохін...»
«О, так-так, знаю!» — зрадів норвежець і припинив розпитування. Україна посіла в його свідомості свою нішу.
Ось тому й недивно, що Валерій Лобановський увійшов до десятки видатних українців згідно з телеопитуванням. І той, хто твердить, що він не був українським патріотом, помиляється. Лобановський зі своєю репутацією й зі своїм талантом був би із задоволенням прийнятий у будь-якій із тих країн, куди так стараються потрапити на постійне місце проживання багато які українські «патріоти». Але він повернувся в Україну — невпоряджену, охоплену кризою...
Залишається лише побажати, щоб український футбол розвивався швидше і щоб у наших клубах з’являлося все більше наших співвітчизників — і гравців, і тренерів. Адже за допомогою найманців, навіть відмінних професіоналів, можна виграти одну або декілька битв, але тривалу й важку кампанію найманці не виграють — для цього потрібні висококласні професіонали-патріоти, багато патріотів. Нічия зі збірною Хорватії — як і взагалі результати збірної України — це підтверджує наочно.
Після того, як ми станемо висококультурною і багатою нацією, ми, мабуть, не так гостро переживатимемо наші перемоги й поразки на стадіонах. У нас буде чим пишатися й без гучних спортивних перемог. Наразі, наприклад, безробітні італійці чи бразильці вважають великим успіхом набуття права на постійне місце мешкання в Швейцарії, яка не хапає спортивних зірок із неба; а отримання громадянства цієї країни є недосяжною мрією мешканців багатьох спортивних держав світу. Швейцарці справедливо пишаються своєю маленькою країною. І наше почуття національної гідності коли-небудь також задовольнятиметься й за допомогою інших важливих засобів, а не переважно спортивними перемогами. Але, наразі, ці перемоги нам дуже потрібні.
Ось чому я також, як і багато які інші українці, голосував за Валерія Лобановського.
