Кілька хвилин фотосесії переможців на Олімпіаді в Токіо — і маємо скандал, що не вщухає вже тиждень. Спільна світлина української спортсменки Ярослави Магучіх із російською легкоатлеткою Марією Ласіцкене (представляла Російський олімпійський комітет), із прапорами та обіймами, викликала неоднозначну реакцію в українців. Замість того, щоб вітати Ярославу із бронзовою медаллю за стрибок у висоту два метри, їй радили навідатись у військовий госпіталь. І в цьому є раціональне зерно, адже спільне фото із представницею країни, котра розв’язала проти України війну, на жаль, досі не завершену, навряд чи доцільне.
Фото — справжнє, бо дехто вже почав ширити чутки, що це все фотошоп, мовляв, двох спортсменок спеціально виокремили із фото, на якому була ще й третя переможниця — володарка срібла з Австралії Нікола Макдермотт. Знімки поширило агентство Reuters, як і багато інших світлин з ігор у Токіо.
Чому так сталося, чи гору взяли емоції та традиції, коли після кожного змагання спортсмени вітають один одного з перемогами, обіймаються чи тиснуть руки? Чи забракло сміливості піти проти правил молодій спортсменці? Чи політику взагалі не варто змішувати зі спортом? Хоча імідж країни формує арена і спортивна, і політична.
Питань досить багато, але поки що на них не дає відповідей ні Ярослава Магучіх, ні її тренерка Тетяна Степанова, ні Федерація легкої атлетики, яку вона представляє, ні Національний олімпійський комітет («День», до речі, звернувся до пресслужби НОК із проханням посприяти в отриманні коментарів з цього приводу, але реакції жодної).
Разом із тим Ярославу Магучіх чекають на розмову в Міністерстві оборони України, оскільки спортсменка є молодшим сержантом Збройних сил України. «Спортсмени, які представляють Україну на міжнародних змаганнях, повинні розуміти, що в Україні триває російсько-українська війна, і це накладає певні обмеження та відповідальність, — прокоментувала у «Фейсбуці» заступниця міністра оборони України Ганна МАЛЯР. — Вірне слідування спортивним традиціям, приміром, фото обіймів зі спортсменами-громадянами РФ, коли вони теж стають призерами, одразу використовує ворог як інформаційно-психологічну гармату, яка демонструє світу, що «їх тут немає». Тобто необережна поведінка наших спортсменів, яких ми любимо і за яких щиро вболіваємо, може ставати об’єктом інформаційних спецоперацій ворога. Разом із тим прошу припинити цькування Ярослави, допоки ми не почуємо її власне пояснення».
Цю заяву Ганни Маляр цитують російській спортивні видання, мовляв, українську спортсменку після перемоги взяли на кпини свої ж співвітчизники. Здається, чим довше мовчатиме Ярослава Магучіх, тим більше чуток ширитиметься далі. Також хотілося б почути думки спортивних федерацій, чи ведуть зі спортсменами якісь патріотично-пояснювальні розмови, що допустимо, а що ні під час міжнародних змагань за участю представників РФ. Оскільки невдовзі на нас чекає ще одна Олімпіада, вже зимова — у 2022 році, вочевидь, відповідальні за український спорт особи повинні зробити висновки з токійського скандалу.
Журналістка Лариса ВОЛОШИНА застерігає, що без переосмислення цього конфлікту, та й не лише його, поступово відбувається підміна суспільних понять та норм, що в час війни неприпустимо та небезпечно. «Мені прикро бачити, як у головах моїх співвітчизників прижився та пустив коріння абсолютно російський пропагандистський наратив: «Війна, окупація українських земель, смерті українських військових та цивільних, в’язні Кремля, політичні бранці — все це політика, над якою потрібно піднятися заради миру та діалогу». Цю тезу російська інформаційна агентура просуває як в Україні, так і на Заході. Нам пропонується визнати, що війна є чимось на кшталт політичних перегонів, до яких варто ставитися помірковано та з гумором. Це вкрай небезпечна ситуація, адже створюється новий стандарт норми, і те, що ще вчора вважалося неприпустимим, з чим світ змушений був боротися, завтра може стати розповсюдженою практикою».
На захист Ярослави Магучіх висловився олімпійський чемпіон Жан Беленюк. На його думку, не варто цькувати молоду спортсменку за недалекоглядність. «Можливо, проблема в тому, що їй ніхто не пояснив наслідки подібних речей. Тоді це питання до представників нашої делегації... Мені особисто дуже хотілося б, щоб спорт був поза політикою, але він насправді дуже щільно інтегрований у політику! Особливо Олімпійські ігри — це, напевно, найполітизованіші змагання сьогодення», — заявив Беленюк у коментарі «Радіо Свобода».
Тож думок — досить багато. І все більше тез стосується недосконалої спортивної дипломатії. Якщо її досі в нас не існує, то час виправляти помилки. Так, Тарас КРЕМІНЬ, Уповноважений із захисту державної мови, заявив, що не поділяє принципів обіймань і рукостискань під прапором України з представниками країни-агресора: «Питання спортивної дипломатії, позиціонування спортсменів під час змагань, поваги до свого народу та держави є надзвичайно важливими, але цьому ніхто ніколи не приділяв окремої уваги... Спорт має національну ідентичність. Він ніколи не був і не стане поза політикою, сучасним життям держави та її майбуттям... Пригадую поєдинок на олімпіаді 2016 року в Ріо-де-Жанейро між грузином та росіянином. Тоді, 8 серпня, у роковини нападу Росії на Грузію, Лаша Шавдатуашвілі переміг російського спортсмена Дениса Ярцева. Він не тиснув йому руки, не обіймався, а символічним жестом нагадав суперникові, що Росія накоїла з його країною».
Навряд чи ми своїм матеріалом зможемо розставити всі крапки над «І», бо навіть серед експертів «Дня» не виявилося одностайної позиції щодо токійського скандалу. Так, спорт — це важка робота, не кожному дано і не кожному хочеться присвятити своє життя фізичній підготовці. Тому олімпійські медалі справді окроплені потом та мозолями наших переможців. Але й бути справжнім українцем, виявляється, — це теж робота. Над собою у першу чергу — навчальна, емоційна та патріотична.
КОМЕНТАРІ
«ГОВОРИТИ ПРО ЗРАДУ, ЗВИНУВАЧУВАТИ У ЧОМУСЬ — ЦЕ ПРОСТО ПРОЯВ НЕПОВАГИ ДО ЗАСЛУГ СПОРТСМЕНА»
Олена БЕХ, президентка Федерації легкої атлетики Вінницької області:
— Спортсмени з різних країн світу спілкуються між собою багато-багато років, вони разом тренуються, перебувають на одних базах, живуть у готелях. Так було ще до військових подій: переможці й призери, які беруть участь в Олімпіадах, вітаються, обіймаються, потискають один одному руки — це давня традиція. Заради спорту, Олімпійських ігор зупинялися війни, а спортсмени від ворогуючих країн виходили на одне поле і вітали один одного. Тому що у спорті не може бути політики. Цілком очевидно, якщо спортсмен виходить під українським прапором, співає Гімн України, то він представляє цю країну, а отже, захищає її, бореться за її честь. А це, повірте, складне навантаження. Спорт — це важка праця.
Наші спортсмени — усі патріоти нашої країни, бо виступають під прапором України і у важкій боротьбі (за якою роки важких тренувань) захищають честь країни. Вони можуть привітати суперника, але це не означає, що вони продають Батьківщину. У мене сестра живе в Росії, то що мені через події на Донбасі перестати з нею спілкуватися чи фотографуватися? Так, вона мешкає в країні-агресорі, але від того наші стосунки не можуть змінитися. Так само я не бачу нічого ворожого у тому, що наша спортсменка стала на фото з росіянкою. Усі ці дівчата багато років знайомі між собою, вони спілкуються і вболівають одна за одну, бо мають спільні інтереси і цілі — живуть спортом. Тільки в спорті, тільки на їхні перемоги підіймається державний прапор і звучить Гімн України. Гадаю, що у такій ситуації говорити про зраду, звинувачувати у чомусь — це просто прояв неповаги до заслуг спортсмена.
Я не знаю, для чого підняли цей хайп. Але, очевидно, що ні до чого хорошого він не призведе. Навпаки — це може зламати нашу спортсменку, а вона має чималі перспективи взяти золото на наступній олімпіаді. Талановита, яскрава дівчина, патріотка своєї країни — замість того, щоб її привітати з нагородою, піднімається оця хвиля незрозумілого обурення. Якщо у спорт розпочнуть привносити політику, він або стане такою ж брудною справою, або просто вимре у своєму нинішньому вигляді.
«ТЕМА ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ — ЦЕ ОДНА З НАЙБОЛЮЧІШИХ, А СЕРЕД СПОРТСМЕНІВ — І ПОГОТІВ НЕ ПОПУЛЯРНА»
Iгор ВЕРЧУК, майстер спорту України міжнародного класу, керівник волонтерського підрозділу «Вбережу» 2014 — 2019 років (м. Ковель Волинської області):
— Чимало авторитетних людей, та й не тільки, висловлюють свою позицію щодо спільного фотографування нашої призерки Олімпійських ігор Ярослави Магучіх із росіянкою. Думки розділилися: одні засуджують, інші ґвалтують, щоб не зачіпали спортсменку, адже спорт поза політикою. Спробую і я висловити своє бачення, без оціночних суджень і не претендуючи на істину.
Пікантність ситуації полягає в тому, що Магучіх — військовослужбовець ЗСУ України, і думаю, що у Збройних силах подібних військовослужбовців хоч греблю гати. Особисто знав таких воїнів-спортсменів, які в 2014 — 2015-х роках найбільш переживали за дві речі: аби не «загребли» на війну й аби й далі виплачували зарплату. І знаєте, їм пощастило, бо і на війну не «загребли», і більше того — зарплату підвищили.
От тільки чи потрібні Збройним силам такі воїни-спортсмени? Якби кожен із них хоча б короткий термін відбув у зоні бойових дій, впевнений, що жоден не фотографувався б із супротивником. В умовах війни, якщо хочеш служити воїном-спортсменом, — спочатку в зону бойових дій, а тоді на змагання. Думаю, саму Магучіх українсько-російська війн ніяк не зачепила, і світ для неї розмальований у яскраві барви, а підказати, що це не так, нікому: ні тренерам, ні спортивним функціонерам.
Тема патріотичного виховання — це одна з найболючіших, а серед спортсменів — і поготів не популярна. От скажімо, зі спортивної школи, яку я очолював до 2014 року, зі спортсменів першого і вищих розрядів лише троє пішли захищати Батьківщину. Думаєте, їм присвячено окремий стенд чи, може, їх запросили на зустріч з юними спортсменами? На жаль, ні. Але є й інші приклади, коли мій колега, заслужений тренер України, перед виїздом своїх вихованців на міжнародні змагання завжди наголошує, що вони мають можливість виконати високу місію — захистити спортивну честь країни лише завдяки тому, що їхні однолітки в окопах їх захищають. Певно, таких слів Магучіх не чула, але ж це не знімає з неї відповідальності, бо ж спорт — не поза політикою, спорт — це частина політики, а спортсмен із чітким ідеологічним стержнем викликає повагу в суспільстві, як скажімо, футболіст Роман Зозуля. Або навпаки — певну зневагу викликають національно дезорієнтовані зірки спорту, як Василь Ломаченко чи Олександр Усик.
У цій ситуації головне не затравити талановиту спортсменку, а підказати і направити, це не така помилка, яку не можна було б виправити.
«ЦЕ СВІДЧИТЬ ПРО БРАК ЕЛЕМЕНТАРНОЇ ПОРЯДНОСТІ ТА ЧЕСТІ У ЛЮДЕЙ, ЯКІ МАЮТЬ БУТИ ЕТАЛОНОМ ЧЕСНОСТІ Й ПОРЯДНОСТІ»
Олександр СТАРОВОЙТ, аналітик, Львів:
— Зараз і «критики», і «адвокати» скандалу, в який вляпалися окремі українські спортсмени, обговорюють суто емоційну його складову, додаючи до скандалу нових і нових барв — тим самим заганяючи ситуацію до межі, коли вибачення та пояснення уже не приймаються однією стороною («критиками»), а інша сторона («адвокати») із оборони уже перейшла до активних нападок на тих, хто посмів звинувачувати «видатних олімпійців».
Однак турбує інше. Чому на тридцятому році Незалежності, коли люди уже багато знають про злочини радянського режиму (ну, хоча би про Голодомор та ГУЛАГ), і на сьомому році російсько-української війни, яка забрала в України не лише території, а й тисячі людських життів, взагалі така ситуація може виникнути?
Це свідчить, на жаль, про невисокий рівень не лише патріотизму чи самоототожнення частини української суспільності, а й про брак елементарної порядності та честі у людей, які мають бути еталоном чесності й порядності.
Бо, оцінюючи поступок (можливо, й необдуманий) стрибунки Ярослави Магучіх та заяви її «адвоката» каратиста Станіслава Горуни (отут ми вже маємо справу із цілком вивіреними словами), ми обговорюємо не лише відсутність державницької позиції у цих спортсменів, яким довірено представляти країну на Олімпійських іграх, а й проступок військовослужбовців Збройних сил України.
Чи таке можливо в якійсь державі, щоби солдат армії, яка воює, міг вчинити подібне, а потім ще й виправдовувати свій вчинок? Ні, це неможливо!
Чому ж так сталося у нас? А тому, що названі особи лише числяться військовими, але насправді ними ніколи не були (та, певно, і не можуть ними бути за проявленим своїм колаборантським єством). І це не їхня вина, що вони лише «числяться», а недогляд держави і суспільства. Чому досі, і не лише у Збройних силах, а й у інших силових структурах, ще «числяться» тисячі людей, які є чудовими спортсменами й артистами, але точно не є піхотинцями, танкістами, прикордонниками, поліцейськими чи фахівцями з безпеки?
А щодо проступку Магучіх та позиції Горуни, належні висновки, сподіваюсь, будуть зроблені. Бо вони не «спортсмени поза політикою», у них є військові квитки, а у них — запис про прийняття Військової присяги, текст якої вони, може, й не читали, але яку безчесно порушили.
«СПОРТ СЬОГОДНІ — ЦЕ ЩЕ ОДИН МАЙДАНЧИК ВІЙНИ З РОСІЄЮ»
Володимир КВУРТ, депутат Львівської обласної ради, засновник ГО «Великий Львів»:
— Україна і після відновлення незалежності все ще є молодою державою. Її досвід державотворення вимірюється одним поколінням, і в історичному вимірі це — вкраи? мало.
Ми лише здобуваємо досвід управління державою і вчимося бути відповідальними. Події трьох революцій свідчать, що ми — на правильному шляху, і з достатньо аморфного населення починають з’являтися ті, кому не байдуже, ті, хто готовий брати на себе відповідальність і готовий бути вільним.
Зростають громадяни з позицією, готовністю творити країну. Ось, власне, і вибір: бути громадянином чи залишатися просто населенням. Будувати і боронити Україну чи закритися у власній мушлі особистого комфорту, дистанціюватися від життя держави, пояснюючи це небажанням забруднити політикою свій світ чи світ мистецтва, культури, спорту. Так до політики, як до чогось нечистого, ставляться поневолені нації, які неспроможні боронити власну свободу, сприймають владу як чужу, швидше, владу окупанта. Таке ставлення свідчить про незрілість, бо саме політика формує суспільні відносини в країні, формує управлінські моделі й розвиток держави.
Саме управлінські політичні рішення дозволяють впливати та розвивати усі сфери суспільного життя, в тому числі — і спорт. Брудними можуть бути політики, чиє фарисейство, злодійство і невігластво викликають огиду й обурення!
Чи талановита й успішна людина може помилятися? Очевидно, що так, як і те, що, стаючи прикладом для багатьох, вона може і не дорости до громадянина. Чому нам це сьогодні болить? Бо Україні потрібні перемоги, нам потрібні приклади успіху та патріотизму, особливо сьогодні, на дуже непростому відтинку історії нашої країни!
І ми пишаємося перемогами наших спортсменів на Олімпіаді, прекрасно розуміючи, що вони далися важкою працею, часто не завдяки, а всупереч стану спортивної інфраструктури чи позиції спортивних функціонерів. Це наші перемоги і перемоги України! І спорт сьогодні — це ще один майданчик війни з Росією, тому, звісно, спорт — це політика в наших реаліях!
А от щодо спортсменки... Ну, це, можливо, був стан ейфорії. Вона, швидше за все, і не розуміла, хто біля неї... Така ж спортсменка, як і вона. Не думаю, що вона її там на полі шукала і бігла до неї обійматися!
Не відштовхуймо її, тим більше, що спортсменка ще дуже молода. І взагалі, битва за людей є також частиною війни, і варто боротися за кожного українця!
Вибір бути громадянином чи просто населенням — це вибір кожного особисто! Я вірю в українців! Вірю, що ми переможемо у війні, вірю у розбудову України!
Підготували Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця; Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
P.S. Коли готувався номер, на сайті ua.tribuna.com з’явився перший коментар на цю тему від Ярослави Магучіх: «Я представляю Україну на міжнародному рівні з 2017 року. Я пишаюся тим, що піднімаю український прапор і звучить наш гімн. Ми готувалися до Олімпіади. Ця медаль для мене дуже важлива. Змагання були трохи складніші емоційно і фізично, але на те були свої причини. Для мене ця медаль, як золота. У першу чергу після змагань всі традиційно привітали один одного. У цьому не було ніякої моєї політичної позиції. У нас є свобода думки, тому я вдячна всім людям, які мене підтримували, розуміють. Все-таки хочу подякувати і людям, які мене критикують, тому що це досвід для мене, і він робить мене сильнішою. Ми просто привітали один одного за олімпійськими традиціями. Я дуже поважаю воїнів, які борються за те, щоб ми змогли виступати на міжнародній арені».
ГОЛОС ІЗ FACEBOOK
«ДНІПРО ПИШАЄТЬСЯ ТОБОЮ»
Борис ФIЛАТОВ, мер Дніпра:
«Ти — молода, красива, світла дівчинка. Усмішлива та скромна. Ти не просто талант, ти — надія не лише українського, а всього світового спорту.
Тобі 19 років. Перед тобою можуть відкритися всі шляхи. З твоєю зовнішністю, харизмою та характером.
Але ти віддаєш перевагу важкому, виснажливому, руйнівному для здоров’я шляхові спортсмена. Ти виграєш олімпійську медаль. Тебе переповнюють неймовірні емоції.
Тебе, 19-річну дівчинку, зовсім дитину, юну, нерозумну, що зовсім не бачить ніякого життя за нескінченними виснажливими тренуваннями. Ти робиш світлину. Може, навіть не розуміючи в ту мить своєї маленької, але такої невиправної помилки.
І тебе починають труїти. Тисячі диванних «патріотів», що зробили для своєї країни в тисячу разів менше, ніж ти. Злосливих, пустопорожніх, недолугих. Що борються за свободу та незалежність, як правило, словами, а не справами. Людей, які помічають порошинку в чужому оці, але не бачать колоди у власному.
Ярославо, дівчинко наша, твоє рідне Місто нікому не дозволить тебе образити. Ти можеш завжди розраховувати і на мене, і на мою Марину — керівника федерації легкої атлетики, що виростила таку зірку.
Ні, не так. Зірку. Саме з великої літери.
Любимо тебе. Дніпро пишається тобою. І запам’ятай у свої 19 років одну просту істину.
На дурнів не ображаються».
