Найбільшою трагедією війна у всі часи оберталася для дітей. Не тільки тому, що їм набагато страшніше, ніж дорослим, що у багатьох із них війна забирає батьків назавжди... Захисні механізми, що виробляє психіка дитини, яка опинилася у пеклі, можуть керувати всім її подальшим — вже дорослим — життям. І без професійної корекції такі механізми будуть перетворювати це життя на пекло знову і знову.
Тому від самого початку нашої війни і донині найважливішим завданням є евакуація дітей із зони бойових дій та прилеглих територій. При цьому найбільшої турботи потребують діти-сиріти, які виховуються у спеціальних закладах і відповідальність за яких повністю несе держава.
Про те, як відбувається ця евакуація, про проблеми, пов’язані з перебуванням дітей на окупованих територіях, та про інші нагальні питання ми говоримо сьогодні з Уповноваженим Президента України з прав дитини Миколою Кулебою.
«НЕМАЄ ДОКУМЕНТІВ НА ДІТЕЙ — ОТЖЕ, Й ДІТЕЙ ТАМ НЕМАЄ...»
— Після однієї з останніх поїздок на схід ви повідомили, що в Луганській області поновлено свідоцтва про народження майже для всіх 250 дітей-сиріт, яких вивезли з інтернатів із зони збройного конфлікту ще минулого літа і документи яких представники «ЛНР» відмовилися повернути. Розкажіть про це детальніше.
— Під час евакуації дітей-сиріт частина документів залишилася в інтернатах, оскільки тоді ніхто не знав, скільки будуть тривати воєнні дії. Коли ж у вересні стало зрозуміло, що найближчим часом дітей туди повертати небезпечно, бо ця зона вже окупована, почалася тяганина з поверненням документів цих сиріт.
— Хто вів переговори щодо повернення документів?
— Спочатку представники місцевої влади намагались отримати документи безпосередньо від директорів закладів. Потім, коли терористи заборонили директорам спілкуватись із законними органами влади, до перемовин долучилися волонтери. Очільників дитячих закладів кожен по-своєму намагався запевнити віддати документи. Адже для директорів тут виникає серйозна проблема: заклад без документів вже не може вважатися установою відповідного профілю. Немає документів на дітей — значить, і дітей там немає. Навіть ті інтернати, які знаходяться нині на звільненій території і з яких також свого часу евакуювали дітей, досі не передали частину документів у ті установи, де сьогодні евакуйовані діти перебувають, — щоби не опинитися під загрозою закриття. Тому за документи — при тому, що дитини в закладі вже немає, — борються до останнього.
Так було і з цими документами — представники «ЛНР» опечатали їх у сейфі й під загрозою трибуналу заборонили директорам їх віддавати. І директори не погоджувалися йти нам на поступки... Але ж сьогодні немає з ким домовлятися. Торгуватися з терористами, як вони хочуть — мовляв, давайте обміняємо частину дітей на частину документів інших дітей — аморально. Крім того, ситуація на окупованих територіях дуже складана ще й тому, що ті заклади, з яких було вивезено дітей, сьогодні наповнюються новими, але якими саме — у нас немає інформації.
— Тобто невідомо, це діти, в яких загинули батьки, чи просто діти, полишені батьківського піклування?
— Скоріше за все, ці діти мають батьків, які просто не займаються їхнім вихованням, або які пішли в ополчення. І на вільних територіях живуть діти, чиї батьки воюють на боці так званих ДНР та ЛНР.
Але на сьогодні документи не поновлено повністю — лише свідоцтва про народження. А відносно дітей-сиріт має бути цілий пакет документів: медичні довідки, документи щодо статусу дитини як сироти, рішення судів про позбавлення батьківської опіки та інші. І наразі серйозна проблема виникає саме з цими документами: якщо свідоцтво про народження можна поновити, то всі інші — можливо відновити лише у судовому порядку. Та при цьому відсутність документів не має бути приводом, щоб позбавляти дитину права на сімейне виховання. Тому ми вирішили піти іншим шляхом. Спільно з групою народних депутатів ми розробили законопроект (його уже зареєстровано у Верховній Раді під № 2254), ухвалення якого надасть можливість таким дітям бути усиновленими або проживати у прийомній сім’ї чи у будинку сімейного типу. Для цього буде достатньо наявності свідоцтва про народження та виписки з бази даних Мінсоцполітики, що така дитина дійсно є сиротою. Тобто цей закон спростить процедуру влаштування дітей без документів у заклади з сімейними формами виховання.
«МАЙЖЕ ЩОДНЯ ДО НАС ЗВЕРТАЮТЬСЯ ЛЮДИ, ЯКІ ГОТОВІ ВЗЯТИ ДО СЕБЕ ДИТИНУ-СИРОТУ ЗІ СХОДУ»
— Наскільки великий запит українців з інших регіонів на усиновлення дітей-сиріт зі сходу?
— Достатньо великий. Майже кожного дня до нас звертаються люди, які готові взяти дитину-сироту зі сходу до себе на виховання. Але поки є певні проблеми. По-перше, як я говорив, у частини дітей документів немає. По-друге, дуже багато сімей хочуть маленьку дитину. Ми ж пояснюємо, що 95 % тих, хто залишився без батьків, — старше 10 років. І тут потрібна роз`яснювальна робота з населенням, соціально-рекламна кампанія, спрямована на мотивацію сімей приймати дітей старше 10 років.
— За рахунок чого сьогодні виживають дитячі заклади на окупованих територіях?
— Механізм фінансування цих закладів із боку української держави сьогодні розробити складно. Хіба що в мішках гроші через лінію розмежування перевозити... Але ж зрозуміло, що, скоріше за все, саме таким закладам ці гроші й не дістануться. Контролювати надходження коштів за адресою ми ніяк не можемо. Тож на сьогодні таким установам допомагають волонтери та релігійні громади, а наш офіс на різних етапах підключається та підтримує їх у цій діяльності.
Нещодавно, наприклад, ми отримали інформацію, що у якомусь притулку створюється заклад на кшталт будинку дитини для немовлят, від яких відмовилися батьки. Але яким він буде — незрозуміло. Ми, як і раніше, намагаємося якомога більше мотивувати тих, хто опікується дітьми-сиротами, виїжджати з окупованих територій на підконтрольні українській владі. Йдеться і про сім`ї, які виховують прийомних дітей, і про те, щоби заклади соціального захисту віддавали цих дітей. Якими засобами ми це робимо, не буду розповідати, оскільки це дуже небезпечно для людей — для тих, хто нам допомагає, і тих, хто погоджується переїжджати. Але щодо кожної дитини ведеться окрема розмова майже щодня. Ми допомагаємо тим, хто переїжджає сюди, — із влаштуванням, лікуванням, іншим забезпеченням. Все робимо, щоби сім’ї з такими дітками були забезпечені найнеобхіднішим.
— Тобто канали для зв`язку з тими, хто перебуває на окупованих територіях, у вас налагоджені?
— Звісно. І дуже боляче усвідомлювати, що ми не можемо вплинути на те, що там відбувається. Тому що не маємо доступу туди. Але в тих ситуаціях, які можемо вирішити, робимо все можливе — знову ж таки, не буду розповідати, як, але різними способами перевозимо і дітей, і їхніх батьків.
«ТЕРОРИСТИ ПОСТІЙНО МАНІПУЛЮЮТЬ, ЗОКРЕМА Й ДОЛЯМИ ДІТЕЙ»
— Волонтери кажуть, що державні механізми вивозу дітей з окупованих територій взагалі не відпрацьовані.
— На жаль, система виїзду з окупованої території, дійсно, складна, але той, хто вирішив, — виїжджає. Інша справа, ми не можемо приїхати в окупований Донецьк чи Луганськ і вивезти усіх бажаючих із території, де сім’ї, справді, потерпають від зубожіння і страху. Ми не визнаємо владу тих територій. Це терористичні угрупування, тому будь-які домовленості з ними неможливі. З того боку йде постійне маніпулювання, у тому числі й долями дітей. Про що можна домовлятися з тими, хто маніпулює дітьми?
— У чому суть цих маніпуляцій? З боку терористів, з боку Росії, яка нещодавно створила моніторингову групу з прав дитини в Україні?
— Все дуже просто. Завдання Росії — захопити якомога більше українських територій і виправдати свої дії. Факт російського вторгнення в Україну сьогодні вже доведено. Тому росіянам необхідно вдаватися до пропагандистських інсинуацій, які, на їхню думку, можуть їх виправдати. Перше — поливати брудом Україну: чим гірший вигляд має в очах світу та російських громадян Україна, тим «гуманнішими» є дії Росії. Друге — маніпуляції. На чому найлегше маніпулювати? На дітях. «Розп’ятий хлопчик», «українська армія вбиває дітей»... Тоді зрозуміло, чому Росія воює: вона захищає дітей і взагалі мирне населення. І з усіх боків це подається як піклування про українських дітей.
В Україні треба терміново створити орган, можливо, в структурі Генпрокуратури, по розслідуванню злочинів проти дітей в зоні бойових дій. Адже на сьогодні в нас вже 65 дітей, які загинули, і щонайменше 150 поранених — і це неточні дані. Ми за результатами своїх власних розслідувань не можемо звернутися до суду, оскільки наші дані не є підтвердженими. У нас є дані ЮНІСЕФ, через наші міністерства та облдержадміністрації ми зібрали інформацію про обставини загибелі дітей, але все це треба підтверджувати документально, щоби можна було притягнути до відповідальності у міжнародному суді винних в цих злочинах. Я впевнений, що оця російська моніторингова група «по правах дитини в Україні» сьогодні якраз займається тим, щоби приховати факти злочинів проти дітей
Щодо російської моніторингової групи. Уповноважений президента Путіна з питань дитини Павло Астахов виходив на мене неодноразово — з пропозицією переговорів. На мої питання, на які теми ми маємо вести переговори, мені говорили: вивезення українських дітей на лікування в Російську Федерацію, допомога сім’ям, які перебувають у зоні бойових дій. Я питав: а ви могли би нам допомогти вирішити питання на окупованих територіях — забрати документи сиріт, домовитися з тією владою про захист мирних людей, про перевезення дітей на лікування в київські клініки?.. Зацікавленості в такій взаємодії не було. У нас є достовірна інформація: якщо сім’я на окупованій території звертається по медичну допомогу для дитини і якщо така допомога потрібна, дитину відправляють на лікування в Російську Федерацію. Просто жорстко поставлене завдання: жодна сім’я на лікування до України не має поїхати — тільки в Росію. «То в чому я можу вам допомогти? — цікавлюсь у своїх російських колег. — Дати письмовий дозвіл для доступу на ті території? Так вам не потрібен такий дозвіл. Ви маєте туди вільний доступ. А я не маю. Хочете, щоби ми легалізували незаконні дії Росії стосовно наших дітей на території України — цього не буде!»
Тому єдина наша пропозиція до російської сторони сьогодні — припинити постачання зброї терористам, припинити вбивати українських дітей, перекрити кордони для доступу бойовиків. Тоді ми можемо про щось говорити. А з агресором нам немає про що вести переговори.
На моє переконання, в Україні потрібно терміново створити орган, можливо, в структурі Генпрокуратури, з розслідування злочинів проти дітей у зоні бойових дій. Адже на сьогодні в нас уже 65 дітей, які загинули, і, щонайменше, 150 поранених — і це неточні дані. Ми за результатами своїх власних розслідувань не можемо звернутися до суду, оскільки наші дані не є підтвердженими. У нас є дані ЮНІСЕФ, через наші міністерства та облдержадміністрації ми зібрали інформацію про обставини загибелі дітей — але все це треба підтверджувати документально, щоби можна було притягнути до відповідальності у міжнародному суді винних у цих злочинах.
Я впевнений, що ця російська моніторингова група «з прав дитини в Україні» сьогодні якраз займається тим, щоби приховати факти злочинів проти дітей.
«З ТОГО БОКУ ВІДБУВАЄТЬСЯ АКТИВНЕ ЗАЛУЧЕННЯ ДІТЕЙ ДО УЧАСТІ У ВОЄННОМУ КОНФЛІКТІ»
— Нинішні злочини є пусковим гачком для майбутніх. Сьогодні на окупованих територіях підлітків, у яких загинули батьки, вербують в ополчення. Їм кажуть, що їхніх батьків вбивають українські військові. Коли закінчиться війна, ці молоді люди, які вже вміють стріляти і вважають, що Україна зробила їх сиротами, виявляться вибуховим механізмом...
— Це стосується не тільки молоді... Хоча, звісно, з того боку йде активне залучення дітей до участі у воєнному конфлікті. Починаючи від того, що їх змушують рити окопи, і закінчуючи їхнім озброєнням. Підлітки йдуть воювати і гинуть.
— Їх також використовують для збору інформації...
— ... і для диверсійної роботи. На дитину менше звертають уваги, і це полегшує її доступ до різних об`єктів. І головне — маніпулювати дитячою свідомістю набагато простіше. Переконати дитину, що ці люди — вороги, що їх потрібно вбивати, легше, ніж дорослу людину. Їх цілеспрямовано налаштовують проти українців. Ще два роки тому вони ходили з українськими прапорами на матчі Євро-2012, співали Гімн України, українські пісні, і все було добре... І ось їм буквально переключили свідомість. Почали лякати різними страшилками, які підлітки ще не в змозі аналізувати, — і вони стають першими жертвами російської пропаганди. Навіть під час нашої останньої поїздки на схід свідомі люди, які там живуть, говорили: найбільш нагально, що потрібно сьогодні зробити, — заборонити російські телеканали.
«ІЗ МАРІУПОЛЯ ДИТЯЧІ ЗАКЛАДИ ВЖЕ ЕВАКУЙОВАНІ, КРІМ ОДНОГО»
— Як взагалі у нас вибудовано систему евакуації дітей? Коли наступає той «час ікс» і ухвалюється рішення щодо їх вивезення — коли вже починаються обстріли населених пунктів, тоді влада «оперативно реагує», як було, наприклад, у Артемівську? Зараз небезпечний напрямок — Маріуполь. Чи вживаються там превентивні дії щодо евакуації?
— Два місяці тому уряд розробив нормативи стосовно евакуації дітей-сиріт. Листом прем’єр-міністра ці нормативи та механізми доведено до кожного дитячого закладу на сході. І під час поїздок я особисто бачив у дитячих домах ці документи. В них указується, яким чином дітей мають вивезти і хто за це відповідає. Єдині корективи, які сьогодні потрібно внести, — зміна обставин, за яких має відбутися евакуація. Тому що однією з таких обставин ми зазначали віддаленість закладу від бойових дій мінімум на 30 кілометрів. Тобто якщо установа знаходиться у 30 кілометрах від лінії зіткнення, її необхідно евакуювати. Сьогодні, напевно, треба вже зазначати 50 кілометрів або навіть більше. З Маріуполя дитячі заклади вже евакуювали, крім одного — він підпорядкований місцевій владі, яка вирішила, що загроз для нього немає.
Але, на жаль, дійсно, багато закладів евакуювали вже після того, як снаряди вибухали поруч. Чому я акцентую на вивезенні саме дітей-сиріт? Тому що, за законом, за цих дітей несе відповідальність держава. І всі прекрасно розуміють, що персонал, який працює у таких закладах, також має сім`ї і своїх дітей, і в першу чергу буде рятувати своїх дітей. Тому принаймні сиріт треба захистити раніше, ніж вони опиняться в зоні небезпеки. Щодо інших дітей — їхніми законними представниками є батьки. І ми не маємо права примушувати їх до евакуації. Коли цієї зими під Дебальцевим ішли активні бойові дії, до мене зверталися народні депутати — мовляв, давайте і в самому Дебальцевому, і в прилеглих районах примусово забирати дітей у батьків і їх вивозити. Я відповідав, що для евакуації таких дій немає законних підстав, тому необхідно працювати з батьками. І переконав депутатів, що батьків треба мотивувати покинути цю зону. А головне — створити умови для безперешкодного переїзду і подальшого влаштування в належних умовах. Щоби ці люди знали, що про них хтось турбується. Ми й сьогодні працюємо, намагаємося переконати людей переїздити на безпечні території.
«СЬОГОДНІ МИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ РЕФОРМУВАТИ ЦЮ СИСТЕМУ»
— Як ви оцінюєте інтернатну систему в Україні загалом?
— Сьогодні ми витрачаємо шалену кількість грошей на функціонування цієї системи. Тобто держава готова надавати підтримку не на вирішення проблем сім`ї, а на дієздатність інституції. Було звільнено 12 тисяч соціальних працівників, які мали опікуватися саме сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах. Допомагати цим родинам — щоби дитина не випала з сім`ї, у якої, скажімо, немає грошей на одяг, на лікування, вчасно побачити ці проблеми і допомогти їх вирішити. Наприклад, вчасно оформити матеріальну допомогу від держави. Або, якщо батьки пиячать, працювати з ними: може, вони самі не в силах впоратися з труднощами і знаходять вихід в алкоголі чи наркотиках, і їм немає навіть із ким поспілкуватися.
Але одночасно є державна система інтернатних закладів, яка завжди готова прийняти таку дитину. У цій системі сьогодні близько 120 тисяч дітей, більшість з яких мають сім`ї, а сиріт — тільки 10%. Це різного типу і різного рівня підпорядкування заклади, на які держава витрачає щорічно майже шість мільярдів гривень. На одну дитину виділяють від трьох до тридцяти тисяч на місяць — залежно від типу закладу, його наповнюваності та фінансування. Замість того, щоби підтримати сім’ю, зберегти в ній дитину, держава витрачає зусилля на підтримку дитини в установі. Якщо ми сьогодні знищуємо пам`ятники Леніну, то пам`ятники Крупській залишаються по всій країні. Це інтернати. Давайте знищувати систему інтернатних закладів, яка руйнує наші сім’ї, забираючи звідти дітей. І батьків це дуже розслаблює: замість того, щоби тримати себе у формі, піклуватися про дитину, — віддають її в інтернат і перекладають відповідальність на чужих людей. Тому сьогодні ми зобов`язані реформувати цю систему. Повірте, на кошти, які ми сьогодні витрачаємо на цю велику розгалужену мережу, ми могли би вибудувати ефективну систему допомоги сім’ї.
