Загальне враження від побаченого в селі Ромашках — «О, Боже!». Добре, що між Києвом та цим селом — 150 км: можна морально підготуватися. Бо якщо відразу потрапити із столичного середовища до цього... В листопадовий день дорослі та малі — босі: ноги червоні, але теплі. Шукаємо затишку біля вогнища на подвір’ї у спеціально зробленому з глини колі з бортиками (такі є у всіх поселеннях, і це додає якоїсь таємниці). Пригощають тут пророслою пшеницею, коржем з висівок з медом, запивають водою з криниці, говорять до всіх «ти», а собак кличуть Лопух і Бузина.
ПОЇХАЛИ В РОМАШКИ, ЩОБ ВИХОВАТИ ЗДОРОВИХ ДІТЕЙ
Про сімейство Ольги та Петра Раєвських газети писали не раз, не раз і знімали їх: вони вже стали своєрідними «зірками», до яких ні з того ні з сього хтось приїжджає пожити, бо «там все дістало» — чи то 20-літній хлопець із Сум, чи мандрівник з Нідерландів. Схоже, принцип «несподівані гості — гірше татар» — не про них. Зв’язку з Раєвськими — ніякого: ні мобільного, ні інтернету і, здається, їм навіть подобаються неждані гості — експромт, щось стихійне, бо життя в екопоселенні, де 50 дворів, усе ж обмежує у спілкуванні. Особливо ж хочеться спілкування з однодумцями.
Однодумці для них — ті, хто прагне жити в гармонії з собою та природою (бажано на природі), прагне до духовного зростання, фізичної праці. Петро, хірург за професією, покинув практику в приватній київській клініці, тому що зрозумів безглуздість роботи.
— Ціль справжнього лікаря — допомоги людині стати на шлях самозцілення. По-іншому людина не вилікується, бо хвороби даються для того, щоб людина зрозуміла що вона не так робить в своєму житті. Якщо ж вона не буде сама змінюватися, духовно рости, то приходитиме до лікаря знову і знову. За це навіть гроші брати не правильно, — каже Петро.
Виростити дітей здоровими — така була мета Раєвських, коли п’ять років тому переселялися з Києва в Ромашки, що тоді стало «катастрофою» для їхніх батьків. Нині мала Улянка не любить їздити в Київ, тому що там — тісно.
— У місті життя — не для дітей, там немає простору, не кажучи про чисте повітря чи продукти: в квартирі — затісно, а на вулиці — всюди машини... А тут — садиба, озеро, сад. Усе — наше, — каже Оля, юрист за освітою, розчісуючи дитину пальцями і заплітаючи косички («гребінцем — не любить»).
— До того ж Улянка — постійно з нами, — підхоплює Петро. — А в місті — як? Цілими днями дитина як не в садочку, то в школі, а на вихідні — культурний похід в «Макдональдс», а потім — з кульками — додому...
Не подобається Раєвським і система освіти, оскільки, на їхню думку, до 9-ти років у дітей потрібно розвивати душу: навчати їх любові до природи, людей, а все, що потрібно вивчити, має викликати цікавість та приносити задоволення.
— Я не намагалася спеціально вчити Улянку рахувати, але вона грається камінцями і сама починає їх рахувати, я — допомагаю; недавно почала цікавитися буквами — то ми й вчимо потроху, — розповіла Оля.
Надворі — +5, а Улянка — в одній кофтинці і ще там щось під сподом, штанці — і все. Весела, жвава, балакуча. Кличе дорослих йти за камінчиками — щоб гратися ними увечері. Ще вона грається з котом, ляльок не має. Батьки їй розповідають казки, які самі складають. Раєвські разом малюють: Петро простим олівцем робить так звані ескізи, Оля з малою їх розмальовують. Тема — щасливе життя в Ромашках.
«НА ЗЕМЛІ ВІДЧУВАЄШ ЄДНІСТЬ З УСІЄЮ ПРИРОДОЮ»
Живуть Раєвські в глиняній хаті, спеціально відрізали електроенергію — опалюють дровами. Благо, в Трахтемирівському заповіднику, в околицях якого розмістилися Ромашки, цього добра — вдосталь (коли ж ми сиділи біля вогнища — палили бадилля лопухів). Глина для них — найкращий засіб для чистоти та гігієни: замінює пральний порошок, мило і шампунь. На городі Раєвські вирощують картоплю, моркву, буряк, капусту, цибулю, часник, гарбузи, перець. Город не орють і не підживлюють — опале листя, бадилля — найкращі добрива. Щоб був кращим і кориснішим урожай — перед посадкою поговорять з насінням, плюнуть в ямку (передадуть енергію), «зарядять» воду, якою поливають. Кажуть, що тоді не те що смак — відчуття після з’їденого в такий спосіб посадженого помідора чи картоплини — не зрівняти з купленим. Купують вони борошно, гречку, вівсяні пластівці — те, що поки що не можуть виростити. Це — в перспективі.
«Ми тільки починаємо», — каже Оля. В планах — для дітей, які народжуватимуться в екопоселенні, створити школу. Подружжя хоче, щоб з таких поселень пішов новий виток цивілізації, який врятує життя на планеті. У Раєвських пропозиція — людям повертатися до землі, на село. Особливо, кажуть, актуально це в час економічної кризи.
Ще вони відмовилися від годинника — щоб краще відчувати час, жити за природними біоритмами. Слова «відчувати» і «душа» — найвживаніші в їхньому лексиконі. Книги, як духовна їжа, теж бувають корисні та шкідливі: читають Раєвські, в основному, духовну літературу, а про мою «Москалицю» Марії Матіос сказали, що, можливо, вона буде для них шкідливою.
— Серед розваг — купання в озері, — каже Петро. Раєвські купаються щодня, купається і чотирирічна Улянка і 20-річний їхній гість із Сум, який живе тут вже два тижні, а кинув усе, бо не захотів жити як всі (нині він живе на горищі хатини, допомагає по господарству). Кому купання в листопадову пору — розвага, а кому — випробування. Для ще одного екопоселенця Андрія Ковалевського, який господарює в Ромашках чотири роки, купання в майже крижаній воді — вже не по душі. Стало некомфортно, але із всіх сімей (їх близько 20) кожна вибирає прийнятний собі спосіб життя.
Скоро зима і основним заняттям Андрія стане ... підземний світ. Він починається в хаті під глиняною піччю на кухні, а доведе, сподівається Андрій, до ... озера. Наразі хлопець, який по кілька днів проводить в Києві (працює маркетологом), приїжджає і прокопує хід під своєю хатою, яка стоїть на пагорбі — вже прокопав униз приблизно на 5 м і кілька в довжину (наразі там вже є світло, обабіч зберігається картопля з часником: такий собі підвал та підземний хід — два в одному).
— Під піччю було місце, і я, міщанин, подумав, що воно — не функціональне, хоча насправді там колись сушили дрова. Почав копати — захопився, — розказує Андрій.
Лопата, сокира, пилка в руках — і в нього вже змінилася фігура: молодий чоловік схуд, у нього зник живіт, з’явилися м’язи там де треба. Все добре не тільки в підземному, а й наземному світі Андрія Ковалевського — акуратно підрізані дерева в саду, на городі все зібрано, окрім капусти. Так цікаво: капуста росте по колу; видно місця, де росла картопля та помідори — теж по колу (щоб, каже, не було кутів). У його хаті є електрика, ноутбук, інтернет, до якого підключає через мобільний. Опалює приміщення теж дровами.
МІСЦЕВІ ТА ПРИЇЖДЖІ
Село Ромашки колись назвали безперспективним, його масово покидали люди. Але екопоселенці майже змінили цей статус — вільних хат вже немає. Правда, досі магазин тут відкривається раз у тиждень: приїжджає машина з продуктами і годину йде торг. Місцевий житель Василь, який показував дорогу, розповів, що діляться тут люди на місцевих та приїжджих і що приїжджих вже більше. До їхніх «дивацтв» ставляться нормально: хочуть ходити босими по снігу — нехай ходять. Навіть хату, куди привозять продукти, приїжджі відремонтували: обмазали глиною, розмалювали. А 80-річну вчительку біології пані Риму привчили до обливання холодною водою. «Виходить, і я тепер — поселенка!» — каже вона. Місцеві й поселенці допомагають один одному. Наприклад, Петро хоче освоїти ремесла — щоб і ложки вистругати собі, і драбину зробити, і глечики. Якщо не в Ромашках, то деінде знайде собі вчителя.
Багато поселенців говорять про особливу енергетику Ромашок, мовляв, не кожна людина знайде сюди шлях (одна з газет навіть акцентувала, що водій, який тут бував, довго блукав з журналістами) — «Ромашки не всіх пускають». Але, як на мене, — дуже просто. Тим більше, що знайшлися подорожні, які показали дорогу; тим більше, що, як потім з’ясувалося, в маршрутці з Києва я їхала поруч з Андрієм Ковалевським.
