Село, яке народилося у прадавніх волинських лісах тоді ж, коли, як стверджують місцеві перекази, «і Москва заснувалася», жило й живе з того, що вродить на городі та в лісі. Одним з джерел черемошнянського достатку став і колишній військовий полігон.
НАЧАЛЬНИК ПОЛІГОНУ
...Ще півгодини тому Михайло Матвійович Шворак сидів на лавочці біля лісництва, даючи поживу язикам з несподіваної своєї присутності в селі. У Черемошному звикли: якщо не їде першим автобусом, повертаючись останнім, базарувати в Ковель, то все одно вдома не застанеш. «Здимів» безслідно й цього разу. На запитання, де «начальник полігону», як звуть Шворака в окрузі, усі знизували плечима й однаково жартували: де ж йому бути, як не на полігоні!
Прізвисько «начальник полігону» Матвійович отримав не через близькість Черемошного до колишнього потужного військового об’єкта, а завдяки вродженій підприємливості та вмінню «вичавити» максимум користі з поважного сусідства.
— Особа колоритна... — задумливо каже кричевичівський сільський голова Григорій Рудюк. — Скільки його пам’ятаю, завжди на ньому солдатська спідня білизна, військовий кітель, галіфе, кашкет офіцерський... Холодної пори — в чоботях, наміняних у військових, а влітку — в постолах!
Помалу вимальовувався образ чоловіка «чудакуватого й оригінального», який:
...у такому «прикиді» «ходить ковельським ринком, а через руку «товар» перекинуто й табличка на шиї: «Лєпки для мух. Свіжі»;
...горілки не п’є взагалі (для села випадок неймовірний!);
...має збут на всі пляшки, які в окрузі водяться, збирає солдатські казанки, баняки й старовинні глечики, плете на продаж віники й постоли, знаходить застосування покрученому дротові, якого на полігоні було навалом, та чудернацькому корінню...
— І куди це все діває? — питаємо заворожено.
— Не признається, мовляв, розкажу — і вам заманеться!
Офіційним місцем роботи Матвійовича все ж був не Поворський полігон, а місцевий колгосп. Проте й за радянських часів, і при «вільній Україні» найуспішніше промишляв брухтом (оформивши, звісно, усі папери...).
Полігон по сусідству з Черемошним був ще «за Польщі», після Другої світової війни став тренувальним майданчиком, куди прилітали вправлятися в бомбуванні макетів і справжніх танків, бронетранспортерів, машин льотчики з усіх країн Варшавського Договору.
— Техніку доставляли сюди ешелонами! Після бомбувань з неї знімали акумулятори, щоб не завели місцеві Кулібіни... Коли полігон (після розвалу Союзу) прикрили, наші хазяї розібрали техніку геть усю, — визнає Григорій Рудюк.
Послухаєш, скільки бомб, не розірвавшись, вгрузли в навколишні болота й у землю на самому полігоні, за голову візьмешся. Але ні «начальнику» полігона, ні простим «старателям» діватися нікуди: заробляє місцевий люд ще й тим, що збирає, викопує на полігоні рештки бомб, які вибухнули...
Під бомбами звикли жити. Не раз хлопці в літаках помилялися, й летіла тоді багатотонна «дура» просто на курячий хлівець... Старожил Василь Макарович Білінець каже, що ходив на роботу в лісництво, петляючи інколи між вибухами, як заєць. Падали й літаки, на полігоні є могила: парканчик лежить, горбок поріс травою...
— Поховані тут вищі офіцери; до одного, майора чи підполковника, жінка з Луцька приїжджала, а то вже й не їде... — зітхають дядьки біля Черемошнянського лісництва.
ДРОВА... ДЛЯ АМЕРИКИ?
Якщо глянути на карту Волині, то Кричевичі «з компанією» розташувалися в тому її місці, яке можна назвати «серцем» області. Це прадавні волинські ліси, затоки Стоходу, недоторкана природа. Заступник лісничого Олександр Виндюк каже, що «вчора бачив чорного лелеку»... У лісах багато дичини: є борсуки, лисиці, куниці, кабани, лосі й кози, років з десять тому бачили рись... Розплодилися занесені в «Червону книгу» (як і чорні лелеки) бобри.
— Іду по Любарці (урочище. — Авт. ), бачу — соток з двадцять лісу лежить, як після суцільної рубки! Бобер осику повалив... — розказує Олександр, принагідно роз’яснивши нам, неофітам, що ця симпатична тваринка перегризає стовбури дерев, що й людині не обійняти, кладе їх у потрібному напрямку (бензопилою так не зробиш), а будує собі хатки діаметром до п’яти та висотою до двох з половиною метрів! Були випадки, коли бобер загачував прорубані дороги. На запитання, чи не надто багато шкоди завдають ці «сімейні» звірки, Виндюк категорично заперечує:
— Природа балансує, як сама знає! Ми, люди, не вирішуємо, хто у ній потрібен.
Коли після Другої світової війни в цьому благодатному краї розмістили військовий полігон, Черемошне було виселене разом з десятками інших сіл у Бессарабію. Любарка, Смоляри, Церковка — назви звучать, як пісня! — згинули з лиця землі та з карти, бо мешканці в них не повернулися. А черемошнечани жили в землянках, під бомбами — тільки б на своїй землі!
— Зловиш дядька з візком дров, а він і каже: то мій ліс, а не твій! — пояснює психологію місцевого люду лісничий Руслан Гуловський.
Сільський голова розказує, що в селах сусіднього Камінь-Каширського району, які з протилежного боку Поворського полігону, окремі «лісозаготівельники» платять по 50 гривень на день, аби лиш хтось відпас за них у чергу худобу...
— Там масштаби крадіжок лісу не можна навіть порівняти з нашими: просто допустили один-два рази «вольницю», а тепер її зупинити непросто. У нас найбільше, на чому може збагатитися дядько, це на возі дров... Але ми — завжди в лісі й такі діяння припиняємо. А то в сусідів виходить замкнуте коло: чоловік краде ліс, його штрафують на велику суму, він позичає гроші на штраф — і знов вирушає красти, щоб їх віддати...
Служба зайнятості мало не щодня присилає в лісництво по два-три десятки безробітних.
— Усі просять: напишіть довідку, що роботи нема. Як нема, коли її повно?! — обурюється Виндюк. — У лісі за день легенько можна заробити двадцять гривень. Не хочуть... Не можемо відшукати чергового на пожежну вишку! Робота не бий лежачого, через день, і 150 гривень на місяць.
Нове, створене на базі колишнього військового, черемошнянське лісництво плекає надію розбагатіти на заготівлі очерету, поставках дров, як тут кажуть, «у заграницю»... Звичайні дрова, які дядькові обходяться у 5 гривень за складометр, для «заграниці» коштуватимуть вже 18 «євриків»... Можливо, тоді місцевий люд охочіше йтиме на роботу в ліс. Бо нині Черемошне разом з Ломачанкою віддають перевагу заробіткам на грибах і ягодах. Немало сімей мають за сезон по 5-6 тисяч гривень.
У КОЖНІЙ ХАТІ — ХЛОПЦІ НЕЖОНАТІ
У цих краях щедро родяться не тільки гриби під бомбами, а й... хлопці. Коли нещодавно районна влада проводила зліт солдатських матерів, то три села Кричевичівської сільради представили аж 55 жінок, у котрих — по троє вояків! У двадцяти мам служили в армії по четверо синів, у чотирьох — більше п’яти.
Секретар сільської ради Світлана Дмитрівна Кравчук каже, що таким фактом не може похвалитися більше ніхто в районі. Якщо її послухати (а називає себе знавцем родоводу кожної родини в трьох селах — така професія!), то Кричевичі, Ломачанка і Черемошне — найбагатші на Ковельщині. Тут всього багато:
— лісу (й він за своїми характеристиками найкращий у районі);
— землі (люди обробляють по 5 гектарів, заробляючи на споконвічній годувальниці-бульбі та моркві, під якою чи не в кожного зайнято по 10 — 15 соток);
— дітей («в один день по четверо народжувалося, а є ж сільські ради, де по одній — на рік!»)...
Вулиці Кричевич, Ломачанки і Черемошного вражають... тіснявою: хати так щільно присунуті одна до одної, що, здається, й півень не протиснеться. Це місцева традиція, пов’язана зі споконвічною проблемою землі, відвойованої в природи. Населення всуціль «корінне», приїжджих мало, будувалися син біля батька, є подвір’я, де поставлено по п’ять хат! І живуть — миряться.
— На 600 дворів (а хат — 540, у деяких по два господарі) — майже 800 голів великої рогатої худоби, стільки ж — свиней (по одній-дві ніхто не тримає), майже 600 — одних корів, — хваляться сільський голова й секретар.
І лише одне наводить тінь на душу — в кожній хаті хлопці нежонаті...
— Нам би якусь фабрику для дівчат, — каже Світлана Кравчук. — Жіночок років під 40 — з чотири б десятки, аби всім роздати й кожному вистачило...
