У цьому невеличкому райцентрі закінчується Територія Миру. За ним — а насправді біля нього — починається територія Війни. Ізюм перетворився на Місто-Порт. От тільки замість моря — Війна, яку ми всі, дещо сором’язливо, приховуємо під евфемізмом з трьох літер. Мається на увазі АТО....
ВІЙНА
Вона починається вже на київських вокзалах — і на автовокзалах, і на залізничному вокзалі. Автобуси до Ізюму, буцімто, ходять але ані водії цих автобусів, ані ті жінки, що продають квитки на ці автобуси не гарантують, що автобус дійде власне до цього містечка, а не зупиниться на півдороги. На поїзди квитки не продають взагалі.
З рештою, можна дістатися до Харкова. Хай там як — звідти до Ізюму значно ближче. Їду поїздом Київ-Луганськ, який прибуває до слобідської столиці опівночі. Поїзд проходить не всі станції слідування, які вказано у маршруті.
«Ми там не зупиняємося» — кажуть провідниці ошелешеним пасажирам, які придбали квітки до тих місцин, де впродовж доби стало криваво та спекотно. Там — Війна.
Поки що ходять поїзди до Донецька. Коли очікую на луганський поїзд, то молодий араб, який сидить поруч і який має бізнес у Донецьку, починає розповідати про те, що робиться у шахтарському місті. Він родом з Іраку. Він думав, що втік від Війни, але Війна знайшла його. Він переляканий і йому страшенно хочеться виплеснути душу. Кому — байдуже...
ХАРКІВ
Перша столиця спить неспокійним сном. Здається, що уві сні її душать жахіття. До першої столиці уві снах приходять кривавища холодної весни-2014, яка так і не стала для цього міста власне путинсько-російською весною.
Вокзал посилено патрулюють не лише міліціонери, але й бійці Внутрішніх військ. Запитую в них, як дістатися до Ізюму. Вони кажуть про те, що до Ізюму щось ходить з автовокзалу. Їду на автовокзал шукати це майже містичне щось і на моє щастя знаходжу.
ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР
Автобуси ходять, хоч і не до самого Ізюму, але принаймні йдуть у його бік, чим я і користуюсь. Водій висаджує мене на трасі і каже, що до Ізюму від цього повороту кілометрів 15-20. Я чемно дякую та йду в бік цього загадкового та такого важко доступного райцентру.
Небо потроху світлішає — зорі згасають, земля наближається до сонця. Траса є настільки порожньою, що нагадує продовження того сну, який наснився в автобусі. Від Ізюму у бік слобідської столиці йде декілька вантажівок, у бік Ізюму не рухається жодної живої душі, окрім автора цих рядків і тому стає якось сумно.
Близько п’ятої ранку мене наздоганяє мікроавтобус із київськими номерами — я голосую, мікроавтобус зупиняється. Неговіркі люди у цивільному, але зі слідами військової виправки милостиво беруть мене на борт. Намагаюся розговорити їх, але — марно. З ними достаюся до Ізюму. Висаджують на центральній площі. Грошей не беруть.
ІЗЮМ
«Насолоджуйтеся Війною, Мир був жахливим» — побачивши Ізюм хочеться саме так перетулмачити классика. Це — довершена українська провінція, колишня полкова столиця, повіт, райцентр, суцвіття хуторів, той великий сон, той історичний анабіоз, до якого Україна занурилася дуже і дуже давно, попри бурхливо-костоломні події минулого століття, тривав тут аж до квітня 2014 року.
Принаймні такі геніальні пащекуни як-от Гоголь та Квітка-Основ»яненко навіть зараз можуть бути частиною реальності у цьому місті. На околиці геть не складно побачити свійських тварин та свійських птахів, які пасуться просто на вулицях.
Попри декілька, вочевидь ще, староімперських будівель повітового крою та багатоповерхівок пізньосовітського часу, тут переважає одноповерхова лівобережна забудова, уякій можна упізнати архітектурну спадщину заможного слобідського козацтва.
Війна та близькість Війни ушляхетнюють. Повільне провінційне життя набуло якихось майже сакральних рис відтоді як почалося АТО. Багатьом людям попереднє буття видавалося прісним. Наразі воно видається суцільним щастям. Оптика існування у прифронтовій смузі може бути оманливою, але невідпорною.
До того ж, Ізюм важко назвати тилом. Тим більше саме зараз. На відміну від Києва, Ізюм не посміхається.
Збираючись до цього міста, заходив на ізюмський міський сайт — місцеві патріоти зняли про місто чудовий кліп, який є приступним ось тут -http://www.youtube.com/ watch?v=YnqeKtewbTI
На ньому Ізюм, якого вже не має. Принаймні, не має психологічно.
Веселе та відносно багатолюдне містечко — як на райцентр — спорожніло та посуворішало. Особливо після бою на горі Кремянець.
ГОРА КРЕМЯНЕЦЬ
Ця гора є не лише найвищою точкою у містечку, з якої видно не лише сам Ізюм, але й Святогорську Лавру, що на сусідній Донеччині — принаймні так кажуть місцеві мешканці.
ГОРА КРЕМЯНЕЦЬ
Ця гора сама по собі є історичною пам’яткою — на ній розташовано меморіал загиблим у Великій Вітчизняній Війн, меморіал жертвам громадянської війни та саме на цій горі є, також, і непогана колекція так званих половецьких баб, суворий хрест та статуя Діви Марії, не кажучи вже про якусь загадкову радіовежу.
18 травня 2014 року поблизу цієї гори, точніше поблизу блокпостів українських силовиків довкола цієї гори стався запеклий бій — диверсанти проривалися від Слов’янська у бік російського кордону.
Бій був жорстоким та злим — у місті було чутно автоматні черги.
Після цього місто стало мовчазнішим — воно не стало не привітним та не гостинним.
Ні, в жодному разі — просто Ізюм зрозумів, що говорити можна не з усіма та не про все.
Ходячи містом, я намагався поговорити з його мешканцями — люди відповідали на мої запитання, але вперто не хотіли того аби їхні імена згадувалися у пресі. З рештою, їх можна зрозуміти.
Про Війну тут говорять без переляку, але й без того джингоїстського запалу, який відчувається у Києві. Коли гламурна авдиторія гламурного політичного ток-шоу на не менш гламурному телеканалі вибухає оплесками, коли чує про кількість сепаратистів та найманців, знищених українською армією, то Ізюм хіба що знизує плечима.
Не через симпатію до терористів, боронь Боже
Просто до Війни, а отже і до смерті, тут можна доторкнутися рукою...
ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР
Від тих часів, коли Ізюм був козацькою фортецею та полковою столицею, зберігся полковий храм. Його збудували у 1684 році. Довершений та фактично неушкоджений зразок козацького барока. Нагадування про впертий та відверто український характер цього міста. На жаль, мені так і не вдалося переговорити із священиком цього храму та подивитися його іконостас про який ходять легенди — сподіваюсь, це не остання моя подорож до Ізюму...
