Древні китайці, імператорські династії яких змінялися через століття, і уявити собі не могли, наскільки актуальним для невідомої їм тоді нашої далекої території буде постулат — не дай Боже, жити в епоху змін, — і як часто зміни ці супроводжуватимуть нас по життю.
Розмірковую зараз про речі, які стосуються переважної більшості населення країни, а не про нуворишів, які за рахунок інших влаштовуються і в житті, і в побуті. Політичні ігри і спричинені або спровоковані ними економічні колапси, засуха чи повінь, снігові замети чи нестерпна спека, не звільняють середньостатистичного громадянина від роботи, щоденного ходіння по магазинах, виховання і навчання дітей, піклування про людей похилого віку та їх здоров’я і так далі.
Хай недосконала система охорони здоров’я, що гарантує прихід, а не дзвінок по телефону, дільничного лікаря, середній рівень диспансеризації і необхідні поточні операції, розвалена і підмінена нецивілізованою страховою медициною, не завжди виправданими дорогими дослідженнями, а інколи і відвертим шарлатанством.
Ми все менше розуміємо, чого хоче, а головне, що дає нашим дітям школа. Мої друзі, які викладають у різних Вишах, дружно відзначають жахливе падіння загального рівня грамотності, не кажучи вже про знання.
Житлові контори, яким ніколи, та й ні до чого займатися прибиранням і облаштуванням територій, прибиранням під’їздів та їх елементарним освітленням, під прикриттям вищих чиновників, відважно і не безоплатно розпродають «нежитлові приміщення», дають дозволи на недозволені перебудови. І закони для них — не закони, і приналежність будівель до пам’ятників архітектури — не укажчик. При цьому з нас, справних платників податків, і просто платників, стягують плату за неіснуючі капремонти під’їздів, профілактику ліфтів, систем опалювання, водопостачання, електричних мереж тощо.
У багатоквартирних будинках роками не працюють ліфти, місяцями, без «оголошення війни» відсутня гаряча вода, з початком опалювального сезону, який, природно, настає раптово, хронічно дає збій система опалення, раптово зникають вода і світло. І, головне, домогтися нічого не можна, а запитати немає в кого. І всі власні зусилля з елементарного облаштування щоденного побуту твоєї сім’ї виявляються марними.
Ми вже забули про снігову стихію, що накрила Україну взимку, про неможливість ані проїхати, ані пройти, і про нечувану щедрість мера, який запропонував не виходити з будинку і «відпустив» додаткову порцію гіпсу і бинтів для завантажених по зав’язку роботою травмпунктів. Долаючи в’язкий тягар спеки, ми продовжуємо «бій з тінню». Ось лише один із прикладів. І я ніколи в житті б не наважилася писати лише про свої незручності, якби це не стосувалося цілої вулиці. Скільки ж планів було зірвано, скільки техніки не витримало «світлоекспериментів», скільки продуктів було викинуто на смітник?!
Повернувшись з чергового відрядження з масою матеріалів, які чекають у редакції, я, жорстко розпланувавши час, засіла вдома за комп’ютер, намітивши перерви для заготівлі продуктів до майбутнього дня народження сина. Придбавши частину їх у безчерговому вечірньому супермаркеті, забила холодильник і засіла з раннього ранку вівторка за роботу. Сподіваюся, Київенерго не звинуватить мене в шкідництві, адже я була активним користувачем комп’ютера 12 годин поспіль. Наступний день підніс сюрприз — о дев’ятій ранку зникло світло. «Аварія на лінії», — повідомив втомленим голосом диспетчер ЖЕК, заявка вже у Київенерго, доведеться потерпіти години чотири. Буває, — подумала я і поквапилась на ринок за овочами та фруктами. Не пропадати ж часу даремно. До другої години дня розжарений і мокрий холодильник запрацював, відібравши в моєї роботи неабияку частину часу — треба було рятувати продукти.
Годинник на кухонних електроприладах показував, що вночі зі світлом відбувалися чергові метаморфози, а рівно об 11.00 наступного дня екран комп’ютера знову згас — знову біда зі світлом. Далі звичний діалог, зауважте, по мобільному, адже у більшості, як і у мене, домашні телефони міцно пов’язані з наявністю напруги в будинку.
— Ви не одна, — намагалася заспокоїти мене жеківский диспетчер, — світла немає по всій вулиці Артема, починаючи з 31 номера. Чекайте!
— Скільки? — боязко запитала я.
— Дзвоніть 15—88, у Київенерго, заявка передана о 12.00.
Пройшло декілька годин. За цей час сусідка-бабуся попросила купити хліба і молока, пізніше інша — ліки. По темному, у нас лише скляний ліхтар на даху, світло через який не проходить від багаторічного неприбраного сміття, і дуже брудному під’їзду, — адже сходи і поручні прибирають лише на папері, причому, виражається це в неабиякій сумі, — кілька разів спустилася і піднялася на шостий поверх, що відповідає нинішньому дванадцятому. Світла як і раніше не було.
Приблизно з 15 годин почалося «щільне» телефонне спілкування, (звертаю вашу увагу на ключові слова), — з інформаційно-довідковою службою Київенерго. Саме так називав її автоматичний голос, що передував кожному з’єднанню (на 15—20 хвилин) з переобтяженими диспетчерами.
Далі безіменні П’ятий, Сімнадцятий, Двадцять якийсь, аж до Сорок Першого веліли чекати. Говорили, що нас, нетерплячих громадян, як і аварій, багато. Майстрів мало — «ніхто не хоче йти в електрики, всі хочуть в юристи». Багато заявок. — Скільки? — Це секретна інформація! Ви всі над міру користуєтеся кондиціонерами, буржуї! — Коли? — Коли зможуть. — Скільки бригад на лінії? — Секретна інформація. — Хто відповідає? — Не ми. Ми лише передаємо заявки диспетчерові, який розподіляє роботу. Ви що, не знаєте, що все устаткування вкрай зношене? — Але ж я регулярно плачу за його оновлення! — Звертайтеся в Центральний район Київських кабельних мереж. — До кого конкретно? Будь ласка, дайте телефон. — Секретна інформація. Записуйтесь туди на прийом — дати адресу?.. — А можна зателефонувати диспетчерові, який розподіляє роботу? — Секретна інформація.
Пізно ввечері, стомлена безславними переговорами, не лише з диспетчерами, але й з чисельними постраждалими сусідами, втихомиривши закипілий холодильник, осяяна мигтінням свічки, знову набираю відомий номер. Відповідь — та ж сама, — Чекайте. Називаю себе, свою професію і прошу з’єднати зі старшим зміни. — Інженер Десятий! Далі — повтор вищевикладеного. — Ви цікавитеся як журналіст чи як користувач? — Як журналіст-користувач. — Дзвоніть у прес-службу Київенерго. — Зараз пізній вечір! — Зробіть це завтра. Протягом ночі несправність буде усунуто. — Яка кількість заявок до нас і після було подано, і що вже зроблено? — Багато, (називають невиразні цифри), ми не контролюємо ситуацію, роботи розподіляє майстер. — Як з ним зв’язатися? — Секретна інформація. — Але ви зв’язуєтесь? — Так. — Зв’яжіться ви, я почекаю. — До вас їде бригада.
Близько одинадцятої з’явилася машина з яскравим написом «Кабельні мережі». Хлопців-сусідів попросила спуститися вниз. Вони наздогнали бригаду посередині наступного кварталу. Відкривши секретну скриньку, майстри миттєво замінили згорілий запобіжник і поїхали. Маючи доступ до «секретної скриньки», це міг зробити ще вранці будь-який електрик не найвищої кваліфікації. Хай буде світло! Ліфт запрацював лише опівдні наступного дня.
Поки не сталася наступна аварія, в мене майже риторичне питання від імені чисельних співгромадян-платників податків, осяяних не менш чисельними обов’язками перед близькими і далекими, а також — країною, але безправних перед чисельними чиновниками різних рангів, що кивають один на одного, працівників ЖЕКів, диспетчерів, яких ми утримуємо, — як захистити себе від цього побутового беззаконня? І хто конкретно відповість, не лише адміністративно, але й гривнею, за невиконану роботу, гори викинутих продуктів, погане самопочуття хворих людей, зрештою?..
P. S. Наприкінці вихідних, коли люди повертаються додому з відпочинку, й потрібно попрасувати одяг до завтрашнього дня, приготувати їжу, привести себе, зрештою, до ладу, світло знову згасло. Це було аварійне вимкнення. Щоправда, вночі його постачання відновилося.
