Нещодавно Федерація профспілок України проводила в столиці Всеукраїнську акцію протесту проти бідності. У той же час у приміщенні університету «Україна» без зайвого шуму й ажіотажу, без уваги преси й чиновництва проходив другий день конференції «Актуальні проблеми працевлаштування і трудової реабілітації інвалідів». І якщо для демонстрантів на Майдані важливим було висловитися проти бідності в Україні, то учасники конференції говорили, що бідність і інвалідність в нашій країні — речі взаємопов’язані, а працевлаштування людини з обмеженими фізичними можливостями є для неї не лише способом заробити гроші, а й можливістю інтегруватися в суспільство, відчути себе таким, як усі.
Попри гучні гасла й міжнародні зобов’язання наше суспільство не виявляє особливого бажання повернутися обличчям до інвалідів. Цю невтішну думку підтвердив благодійно-просвітницький аукціон, що проходив у рамках конференції. У програмках-запрошеннях організатори наголосили, що в акції візьмуть участь політики, депутати, духовенство, спортсмени, видатні люди України — словом, ті, хто «поставив собі за мету, щоб наші діти й онуки мали можливість жити в цивілізованій, правовій країні з високим рівнем культури та духовності». Виставлені на продаж мистецькі вироби (картини, графіка, вишивка, жіночі прикраси та сувеніри з бісеру) збиралися з усіх куточків України. Навіть не вірилося, що усе це виготовлено людьми, які мають проблеми зі здоров’ям. Особливо вразило дерево з намистин, зроблене паралізованою дівчиною за допомогою однієї руки й губ.
— На Андріївському узвозі продають багато речей, які роблять здорові люди. Та це — ширвжиток на продаж. Мистецтво кудись поділося з тих виробів. У речі, виставлені у нас, було вкладено стільки праці й серця, що, за великим рахунком, їх можна було б продавати на престижних міжнародних аукціонах, — наголошує Володимир Петровський, голова Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів.
Кошти, виручені від продажу, планувалося спрямувати на допомогу 25-річній дівчині-інваліду Оксані Шаленко, яка потребувала негайної операції. Та торги не відбулися, оскільки запрошені гості не прийшли. Проте один лот — лялька-мотанка — все ж був проданий. Придбав його за 300 гривень незрячий інвалід Микола Мацько. «Я не можу піти з аукціону, знаючи, що нічого не продано», — сказав він.
Такий результат акції пан Петровський пояснює тим, що наше суспільство ще не готове сприймати проблеми інвалідів, як свої власні. Але ці проблеми не такі вже й чужі. Якщо розмови про громадянське суспільство здаються комусь утопією, то переконати байдужих має хоча б той факт, що від інвалідності не застрахований ніхто. «Я нікому не бажаю зла, але хочу сказати, що народилася зрячою, а осліпла в результаті невдалого щеплення проти віспи. Та навіть якщо людина є інвалідом з народження — хіба це про щось говорить? Ми такі ж люди, як і всі», — говорить киянка Валентина.
— Я не люблю слова «толерантність», що значить байдужість. Не хочу толерантності до інвалідів. Треба, щоб суспільство дізналося про них, не боялося їх і співчувало їм, — каже Ганна Грабко, керівник Кримської профспілки інвалідів. — Теоретично люди з обмеженими фізичними можливостями мають усі права, закріплені міжнародними та українськими законодавчими актами. На їхню користь працює безліч соціальних програм. Та в реальному житті все відбувається інакше. Крім спільних для всього суспільства труднощів виживання в умовах економічної кризи, інваліди змушені боротися і зі своїми власними, але так само життєво важливими проблемами.
Найголовніша — можливість вийти з дому й дістатися до місця роботи чи навчання. Нібито держава потурбувалася про це, та пандуси побудовані з порушенням прийнятих норм, і користуватися ними неможливо, низькопільний транспорт зупиняється за метр від бровки тротуару, а не за 30 см, як це передбачено нормативами, тому спуститися з нього хворому чи виїхати на візку неможливо. На різних «озвучених» світлофорах при переключенні світла грає різна мелодія, отже, інвалід, переходячи дорогу, не може бути впевненим, що чує саме сигнал світлофору, а не музику з чийогось плеєра чи телефону.
Друга проблема — навчання та реалізація своїх здібностей і талантів. У країні існує лише один університет безбар’єрного типу, де створені умови для навчання інвалідів — недержавний університет «Україна». Згідно з програмою «Турбота», за навчання інвалідів у ньому сплачувала столична влада з бюджету міста. Та, за словами Катерини Кольчиної — проректору університету, сьогодні ситуація змінилася: «Турбота» — дуже гуманний приклад того, як міська влада повинна піклуватися про своїх громадян. Та наш мер з минулого року відмінив дію програми через відсутність коштів. Борг мерії перед університетом — понад 16 млн. гривень. З вересня ми попередили студентів-інвалідів, що через брак коштів надалі не можемо їх навчати. Це державний злочин перед Києвом, перед його мешканцями, а перед інвалідами — гріх».
Ще один аспект — працевлаштування. «Роботодавці бояться слова «інвалід», вони не знають, як плідно може працювати така людина, як вона цінує свою роботу і тримається за неї», — вважає Ганна Грабко. Штраф за невиконання 4% квоти (саме стільки інвалідів повинна влаштувати на роботу організація або сплатити такий внесок до Фонду соціального захисту інвалідів) настільки мізерний, що вигідніше сплатити його, ніж взяти на роботу інваліда. Реформаторські ідеї уряду щодо змін в пенсійній реформі й наданні пільг не просто турбують, а лякають людей з обмеженими фізичними можливостями. Отримуючи низьку зарплатню (200—300 гривень на місяць), ці люди ніколи не зможуть заробити собі пристойну пенсію. Не викликає оптимізму й ініціатива уряду замінити пільги для людей з інвалідністю адресною соціальною допомогою, тобто незначним збільшенням пенсії.
Доки готувався цей матеріал, Оксана Шаленко померла, так і не дочекавшись рятівної операції. Сталося це якраз у ті дні, коли кандидати в президенти отримували посвідчення й обіцяли піклуватися про народ. Їхні передвиборні кампанії коштуватимуть мільярди. А дівчина не змогла зібрати кілька тисяч.
