Ми заїжджаємо у Світлодарськ, що в Донецькій області. Ми — це екіпаж Медичної команди швидкого реагування «Вітерець». Кілька тижнів тому громада міста Долини, що на Івано-Франківщині, передала відомій автогонщиці й успішній бізнес-леді, а нині водію реанімобіля Галині Алмазовій, київському хірургу Геннадію М’ясоєдову, водію-волонтеру Юрію Силантьєву та медику-добровольцю Ользі Кулинич два реанімобілі. Й екіпаж, який вже не перший місяць рятує життя бійців на передовій, вирушив у свою чергову поїздку на схід. Спочатку це були Піски, де, на щастя, для медиків не знайшлося особливої роботи, як це було раніше, коли йшли запеклі бої за Донецький аеропорт. Тож команда вирішила повернутися в Артемівськ, щоб допомагати пораненим із Дебальцевського напрямку, де нині розгорнулися активні бойові дії. Власне в Артемівську до команди долучився і я — як фотограф, щоб зафіксувати будні екіпажу на «дорозі життя».
Костянтинівка. 5 лютого. Ще 1 лютого співробітники МНС встановили у Костянтинівці намет для переселенців. Тут людей, що змушені були тікати від обстрілів, реєструють, годують, якщо треба, дають необхідні речі, купують квитки на поїзд. В середньому за добу через цей не дуже великий намет проходять від 100 до 150 людей.
У перший мій день разом із «Вітерцем» ми їдемо не на передову, а у Світлодарськ. Волонтерів попросили вивезти з містечка родину переселенців. Пряма відстань звідси до Дебальцевого — всього 18 кілометрів. Менше двох десятків кілометрів до місця, де поселилася смерть, страх і руїна... Останні півроку Світлодарськ був відносно спокійним містечком із населенням щось трохи більше 13 тисяч осіб. Тут працювала лікарня, куди звозили поранених українських бійців та мирних жителів, сюди виїжджали люди з Дебальцевого та околиць перечекати війну — щоб недалеко, щоб повернутися додому за першої ж можливості. Але війна докинула свої снаряди і сюди. Наприкінці січня бойовики обстріляли з «Градів» міську лікарню. Тоді загинула співробітниця медзакладу, а пацієнтів почали терміново вивозити подалі від передової. Тоді ж покидати місто почали і городяни. Тим паче, що обстріли повторювалися. Снаряди часто «лягали» на дорогу, що з’єднує Світлодарськ із Горлівкою, а два дні тому під час чергового обстрілу снаряд зруйнував магазин у центрі міста, у сусідніх будинках повилітало скло у вікнах...
СВІТЛОДАРСЬК, 5 ЛЮТОГО. ВСЕ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ НАМАГАЮТЬСЯ ПОКИНУТИ МІСТО, В ЯКЕ РЕГУЛЯРНО ЗАЛІТАЮТЬ СНАРЯДИ БОЙОВИКІВ, — ХТОСЬ МОЖЕ ЗРОБИТИ ЦЕ САМОТУЖКИ, У КОГОСЬ — ВСЯ НАДІЯ ЛИШЕ НА ВОЛОНТЕРІВ. НА ФОТО: ЖІНКА З ДОНЬКОЮ, ОБІЙНЯВШИСЬ, ДИВЛЯТЬСЯ НА СКЛАДЕНІ В МАШИНІ РЕЧІ. НІХТО НЕ ЗНАЄ, КОЛИ ЗМОЖЕ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ І ЧИ ВЦІЛІЄ ЦЕЙ ДІМ ВЗАГАЛІ...
Отже, ми у місті. Світлодарськ ніяк не асоціюється з чимось світлим. Похмуре пообіддя. Сірі, безлюдні вулиці. Чорні, наче обпалені, дерева. Десь чутно вибухи і постріли. Незатишно. Під’їжджаємо до потрібного будинку, де на нас вже чекає родина з дітьми, в руках у них — пакети. Такі, з якими у мирний час люди ходять у магазин за невеликими закупами, а у час війни в них вміщується все життя... Ні валіз, ні сумок. Тільки пакети. Поки допомагаємо родині розміститися в машині, до нас підходять ще люди, питають, чи ми ще вернемося за іншими. Ми не вернемося, в нас інша робота — вивозити поранених, а це — разова допомога. Тоді люди просять почекати, — і за п’ять хвилин із такими ж пакетами в руках уже сідають в нашу машину. П’ять хвилин, щоб покинути все, прийняти рішення їхати подалі від війни, без певності в тому, що твій дім дочекається тебе... Рушаємо. Наші пасажири просять ще заїхати за старенькою бабусею. Вона кілька днів, як переїхала у Світлодарськ з-під Дебальцевого. А тепер змушена їхати далі, бо снаряди долітають уже й сюди. Допомагаємо їй сісти в машину. Жінка стиха витирає блакитною хусткою сльози. Їдемо мовчки.
«Дитячий світ». Ці маленькі дівчата, як й інші присутні у цьому наметі люди, вже відчули, що таке війна і знають, як звучать обстріли… Взагалі, серед переселенців – чи не найбільше жінок з маленькими дітьми. З ними обов’язково працює психолог МНС. Втім, психолог намагається приділити увагу абсолютно всім, вислухати, дати відчуття безпеки…
У Костянтинівці, куди ми привозимо людей, біля залізничного вокзалу 1 лютого співробітники Державної служби України з надзвичайних ситуацій розгорнули намет для переселенців. Тут їх реєструють, годують, допомагають із квитками на потяг, речами тощо. У наметі — переважно жінки з дітьми та люди старшого віку. Дехто сидить мовчки, дехто плаче. Першою зустрічає людей, що тікають від війни, співробітниця МНС Світлана Маджиді — спеціаліст з екстремальної та кризової психології.
Ця жінка, яку екіпаж Медичної команди швидкого реагування «Вітерець» вивіз зі Світлодарська до Костянтинівки, не так давно виїхала з-під Дебальцевого, тікаючи від обстрілів. Тепер обстріли дісталися і Світлодарська…
«Дуже багато трагічних історій. У кожного своя доля, свій біль. Війна... Нещодавно була в нас одна родина. Жінка та її багатодітна донька. Їх привезли до нас із Вуглегірська. За день до приїзду ця жінка поховала наймолодшого онука — 2,5 роки, зятя і молодшу доньку. А інша донька, матір тепер вже п’яти діток, отримала поранення. Це дуже благополучна, інтелігентна родина... Тікали в чому були, голодні... Тяжко, боляче було чути їхню історію... Серед переселенців багато старих людей, яким немає куди йти, немає кому забрати їх. Найстаршою в нас була 87-річня бабуся, — розповідає Світлана. — Я — психолог. Я перша спілкуюся з людьми. Увагу треба приділити всім. Людям треба виговоритися, розповісти про свій біль, свої трагедії. Треба кожного вислухати, підтримати, дати відчути людині, що вона в безпеці, що те, що вона лишилася цілою й живою, — найголовніше. Що треба вірити в краще...»
Співробітники МНС розповідають, що часто переселенцям старшого віку просто немає куди і до кого їхати. Ці люди почуваються розгубленими, самотніми та потребують особливої уваги – психологів, волонтерів, суспільства…
У наметі працюють четверо співробітників МНС, ще п’ятеро-шестеро допомагають на вокзалі. Останні дні через намет проходять 100 — 150 людей за добу.
Світлодарськ. 5 лютого. Дівчинка сидить у реанімобілі команди «Вітерця». Не так давно дві «швидкі» волонтерам подарувала громада міста Долина, що на Івано-Франківщині. Тепер цей подарунок щодня допомагає медикам-волонтерам рятувати життя мирним мешканцям та українським бійцям.
«Наш намет — невеликий. Комфортно у ньому можуть одночасно розміститися приблизно 20 людей, але по факту ми приймаємо близько 50—60 одночасно. Коли великий ажіотаж, люди все рівно заходять, ми їх тут годуємо, даємо гарячий чай, надаємо гуманітарну допомогу. Нам сюди волонтери, громадські організації і просто небайдужі люди приносять їжу, одяг, ковдри, хто що може. Ми роздаємо це, даємо щось із собою в поїзд. Організовуємо переселенцям безкоштовний проїзд до Києва, Одеси, Харкова. Це якщо є до кого їхати — до родичів чи друзів. Якщо немає куди їхати, ми направляємо до Києва, де їх зустрічають співробітники МНС, компонують групами — хто в яку область хоче — і вже розселяють. Звертаються до нас і люди, яким немає куди йти або треба переночувати, їм ми допомагаємо також. До нас приходять місцеві жителі й залишають свої контакти — хтось може прийняти сім’ю, хтось — маму з дитиною, хтось може прихистити на кілька днів... Допомагає й керівництво залізничного вокзалу — вони віддають свої кабінети, де люди можуть переночувати, відпочити. Ще в нас є притулок для бездомних, там теж приймають переселенців, годують, дають тимчасове житло. Стелять матраци, коли немає вже місць, — пояснює Світлана.
Люди не чекають іншої можливості, і намагаються виїхати з міста щонайшвидше. Тому майже всі з них – без речей…
ДОРОГОЮ В АРТЕМІВСЬК. 5 ЛЮТОГО. ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВТІКАЮТЬ ВІД ВІЙНИ, ПЕРШИМИ ЗУСТРІЧАЮТЬ ПРАЦІВНИКИ МНС
Коли приїжджає поїзд, співробітники МНС допомагають переселенцям донести до вагона речі, довести дітей. Втім, зауважує Світлана, не так багато людей мають із собою валізи чи сумки. Найчастіше — лише пакети. Це те, що помітили і ми у Світлодарську. «Людей вивозять в чому є... Буває, люди лежать під обвалами чи біжать подалі від обстрілів — хто в чому був. У декого взагалі дому немає — зруйновано все. Є люди, які вибігають із тим, що встигли схопити. Були й такі, хто приходив до нас у домашніх капцях... Як вибігли, так і лишилися...»
Жінки реєструються у наметі МНС в Костянтинівці. Ніхто з переселенців не знає, коли знову побачить свій рідний дім і чи побачить…
Вже коли ми їхали ввечері в Артемівськ, я думав про цих людей і про ці пакети. Я думав над тим, що б я взяв у свій пакет. Думав, що навіть у цю поїздку на тиждень на схід я взяв досить великий рюкзак із потрібними мені речами. Думав, що на мене чекає дім, родина, якісь побутові дрібнички, улюблені речі. А на цих людей чекає невідомість, тривога, часто — життя з нуля на новому місці. Це страшно. І це саме той момент, коли хочеться просто взяти ковдру чи светр, чи щось смачне і дати тим, хто змушений тікати від війни і кидати напризволяще свій дім...
