«Коні — надзвичайно красиві тварини, вони окрилюють: так і хочеться встати з візка й піти назустріч їм. Кінь робить людину трошки здоровішою, сильнішою. Це тварина, яка вміє тонко відчувати людину. Із поважних причин я не можу їздити верхи, хоча дуже б цього хотіла», — розповідає 27-річна Юлія, випускниця спеціальної загальноосвітньої школи для людей із особливими потребами «Надія». Дівчина дуже любить тварин, багато читає і хоче знайти роботу, щоб забезпечувати себе самостійно. Вона — одна з 39 випускників, які приїхали на зустріч у кінноспортивний комплекс "The Royal Horse Club" у селі Лісники Київської області з нагоди 20-річчя школи «Надія».
Місце для свята навчальний заклад вибрав невипадково — випускники змогли не лише поділитися одне з одним власним життєвим досвідом, побувати на природі, не відчуваючи дискомфорту у пересуванні на візках (як це буває в закритих приміщеннях, не пристосованих для людей з особливими потребами), а й покататися на конях, погодувати та погладити тварин.
«Наша співпраця з клубом розпочалася 2005 року. Тоді Андрій Сидоров, депутат Київради, почав опікуватися нашою школою. На жаль, він трагічно загинув, і тепер його мати — Людмила Полікарпівна Сидорова — продовжила цю традицію. Із 2006 року ми традиційно привозимо сюди своїх випускників. А для тих діток, які закінчили школу раніше й не мали змоги побувати тут, організували зустріч випускників усіх років. Загалом наша школа випустила близько 200 дітей», — розповідає «Дню» директор спеціальної загальноосвітньої школи «Надія» Наталія БОНДАРЕНКО.
Школу було засновано 1992 року спеціально для дітей із комбінованими соматичними та психофізичними порушеннями. Тут працює 101 педагог, усі вони мають спеціальну освіту й досвід роботи з дітьми з особливими потребами. На сьогодні у школі індивідуально навчається 220 учнів — удома з учителями чи дистанційно. Це інваліди дитинства, хворі на дитячий церебральний параліч, м’язову дистрофію Дюшена, синдром Дауна, аутизм, шизофренію, епілепсію та інші захворювання. За словами Наталії Бондаренко, від самого заснування «Надія» здійснює адаптацію дітей до навколишнього середовища, а з 2006 року традиційною стала й робота з дітьми в цьому кінноспортивному клубі. Щорічно тут відбуваються зустрічі для випускників школи і проводяться іпотерапевтичні заняття та катання на конях.
ІПОТЕРАПІЯ НЕ ПАНАЦЕЯ, А ШАНС
«У багатьох ситуаціях допомагає саме іпотерапія. Це заняття, які проходять, по-перше, на спеціально підготовлених конях, по-друге, під наглядом спеціаліста і, по-третє, за різними методами, націленими на конкретні проблеми різних людей. Це можуть бути порушення опорно-рухової системи, проблеми застійного характеру, а також психічні розлади», — розповідає Вікторія МИШКІНА, психолог, іпотерапевт.
За її словами, іпотерапія в Україні є, але в той же час її немає, тому що офіційно іпотерапевтів в Україні не готують, і така спеціальність у державному реєстрі відсутня. «Через це часто іпотерапією займаються непрофесіонали, наприклад колишні спортсмени, і це нівелює її ефект», — пояснює спеціаліст і додає, що не можна вважати іпотерапією просто катання на коні. «Тут не ставиться завдання навчити людину їздити верхи: іпотерапевт має за мету розв’язати проблеми людини за допомогою верхової їзди. Іпотерапія — не панацея, це хороший шанс», — вважає пані Вікторія.
На зустрічі Вікторія Мишкіна знайомить випускників школи «Надія» із тваринами. Дехто боїться коней, інші — залюбки годують їх цукром, гладять і навіть пробують кататися. Але всі без винятку усміхаються, навіть якщо страшно. «Дуже складно пояснити, чому допомагає іпотерапія. Можна говорити, що кінь — унікальний тренажер, що це все флюїди й позитивні емоції. На мій погляд, відбувається одночасний момент страху й ейфорії, з організму піднімаються великі приховані резерви, і тому він перебудовується. Людина має шанс зробити щось заново», — підсумовує проблемолог.
ПРО СВЯТА Й БУДНІ
«Подивіться, які важливі такі заходи для цих людей, як добре і природно вони тут почуваються, як їм це потрібно. Вони набувають нового соціального досвіду. Важливо, щоб саме в такій невимушеній атмосфері свята і спілкування з природою випускники дізнавалися інформацію одне про одного. У нас є дівчинка, яка нещодавно вийшла заміж. Деякі випускники приїхали на зустріч зі своїми дітьми. Хтось уже здобув вищу освіту, хтось працює, незважаючи на вади, хтось виконує роботу вдома, наприклад декоративно-ужиткового напрямку. Це досвід, яким можна поділитися і який може вплинути на інших випускників», — розповідає директор школи.
«Я вже вдруге в цьому клубі. Мені тут подобається — я тут жив би. Хочеться, щоб кожен із нас розповів про своє життя після школи: чого він досяг, чим займається, де працює. Я наразі працюю вдома — вводжу дані в базу клієнтів одного магазину, а ще — вишиваю на продаж роботи. Але це мені пощастило, багато хто роками шукає роботу, проте роботодавці не хочуть брати інваліда, а держава не може забезпечити нас гарантованим місцем працевлаштування», — розповідає 23-річний Антон, випускник школи.
Одна з мам, яка просила не називати її імені, розповіла «Дню», що вдячна організаторам за такий захід і за можливість для неї та її 20-річного сина спостерігати за кіньми, бути на природі, спілкуватися з іншими випускниками й батьками. Проте всі враження від таких подій, які відбуваються один-два рази в рік, стираються буднями, в яких немає місця комфорту та задоволенню. Жінка сама виховує сина: чоловік покинув їх і відмовляється платити аліменти, держава матеріально не допомагає. Їхня маленька сім’я не має ані комп’ютера для навчання, ані автомобіля, щоб кудись виїхати, та й їхати немає куди — ні дачі, ні будинку в селі, ні грошей на відпочинок. Єдина їхня розвага — у теплу погоду сидіти біля під’їзду, дихати свіжим повітрям і дивитися на людей, які проходять повз. «Тому я просто не можу сказати, що ця подія якось змінює наше життя на краще, допомагає нам у соціалізації. Такі заходи повинні бути, вони потрібні, але насамперед необхідна державна програма, мають бути створені всі умови для того, щоб люди з особливими потребами соціалізувалися, мали звичайне життя — можливість працювати, користуватися громадським транспортом, відвідувати музеї...» — підсумовує вона. Тоді коні й відпочинок на природі приноситиме більше радості.
