Мені було обіцяно:
1. Труднощi й нестатки.
2. Безліч подорожніх вражень.
3. Небачену гірську красу.
У принципі, не заперечуючи проти вражень і краси, я доволі
насторожено поставився до труднощiв і нестатків. І після того, як насилу
дотяг свій рюкзак від станції метро «Вокзальна» до перону, я вирішив, що
труднощiв і нестатків уже цілком досить і запропонував вважати похід успішно
завершеним. Однак, на мій подив, ніхто з домочадців цієї вельми слушної
пропозиції не підтримав. Маленький відступ: якщо моя дружина й дочка —
доволі досвідчені й бувалі туристи, я — типовий чайник. Тому я тишком-нишком
підозрював, що мене взяли в похід або як шерпа, або з почуття марнославства
— щоб я потiм описував усі наші пригоди.
Так чи iнакше, але я виявився в купе 42-го поїзда «Київ
— Москва», й подорож розпочалася.
Відправна точка походу, в якій ми мали зустрітися з нашими
друзями, котрі мешкають в Амурській області іноземної держави Росії, знаходилася
на березі озера Байкал у селищі Слюдянка. Зважаючи на це, й було визначено
наш маршрут до точки зустрічі: Київ–Москва (потяг), Москва–Іркутськ (літак),
Іркутськ–Слюдянка (електричка). У принципі, можна було відразу летіти до
Іркутська з Києва, але ціна на квиток рідних українських авіаліній практично
дорівнює вартості польоту Москва–Іркутськ туди й назад. Воно й зрозуміло:
нафта, з якої, згідно з підручником із хімії для 8- го класу, виготовляють
авіаційне паливо, для Росії те ж саме, що для нас цукровий буряк.
Нашим попутником до Москви виявився симпатичний лікар Ігор
із Владивостока, й тут-таки в купе я (як і було обіцяно) отримав безліч
вражень про життя мешканців Владивостока. Головне враження: ленінське визначення:
Далекий Схід — далеко, але край це нашенський! (тобто «їхній», тобто російський),
правильне тільки частково. Тобто він, як і раніше, далеко, але схоже, що
Японія в житті мешканців Далекого Сходу має вже набагато вагоміше значення,
ніж Москва. Починаючи з автомобілів, за якими мешканці Владивостока їздять
до Японії, як ми за картоплею на ринок. І закінчуючи ажіотажем навколо
прописки на Курилах. Місцеві жителі переконані, що рано чи пізно острови
передадуть Японії, й тоді почнеться казкове життя. Й перепусткою в це капіталістичне
життя, на їхню думку, буде саме кондовий радянський штамп у паспорті про
курильську прописку.
МОСКВА: МІЖ КИЇВСЬКИМ ВОКЗАЛОМ ТА АЕРОПОРТОМ «ДОМОДЄДОВО»
До Москви ми прибули рано вранці, як і годиться всім киянам,
на Київський вокзал столиці. Й як більшість приїжджих, попрямували до Красної
площі, яку давно й по праву називають серцем Росії. Щоправда, коли дивишся
на вежі Кремля, одні з яких прикрашені червоними зірками, а інші — двоголовими
орлами, складається враження, що на цьому серці провели операцію шунтійного
коронування.
Певний час ми постояли біля воріт Спаської вежі, чекаючи,
чи не вийде звідти Борис Єльцин, або, щонайменше, який-небудь олігарх на
зразок Бориса Березовського, але так нікого й не дочекавшись, рушили вздовж
Кремлівської стіни. Утім, нашій спробі наблизитися до Мавзолею було покладено
край загорожею з переносних бар'єрів і міліцією. Виявилося, що біля склепу
вождя світового пролетаріату проводить свій мітинг «Трудовая Россия». Оскільки
з дитинства доволі добре пам'ятаю демонстрації на Красній площі, я з неабиякою
цікавістю став очікувати на багатотисячну маніфестацію трудящих.
І ось у зону, що охоронялася міліцією, ввійшло 20 чоловік
із червоними стягами й плакатами: «Руки геть від Леніна!». Із них 16 стареньких
бабусь і троє п'яних пролетарів, котрі надлюдськими зусиллями допомагали
один одному триматися на ногах. Очолював демонстрацію молодик, котрий звичками
вельми нагадував актора Романа Карцева в ролі Швондера (див. фільм «Собаче
серце»). Молодик викрикнув у мегафон декілька нерозбірливих закликів, потім
пригрозив кулаком у бік Кремля й подав старенькій якийсь таємний революційний
знак. Підкоряючись цьому знакові, старенька ввімкнула портативний магнітофон
«Самсунг» і над Красною площею пролунала пісня «Дорогая моя столица»! Під
ці звуки процесія зробила два кола всередині загорожі. При цьому глядачі
билися об заклад: «Упадуть пролетарі чи дійдуть, до кінця виконавши свою
історичну місію»? Не впали... Демонстранти віддалились, загорожу було прибрано.
Отака демократія по-російськи. Бажаючих відвідати сам Мавзолей не було
зовсім.
Значно жвавіше на Красній площі проходить урочиста здача
жінок в експлуатацію (весільні кортежі прибувають один за одним, неначе
на зразок живої черги за сімейним щастям). Однак найдивовижніше відкриття
чекало на нас попереду. Оглядаючи храм Василя Блаженного, я виявив дивну
машину зі скляними стінками. Всередині машини видно безліч загадкових коліщаток
і шестерень. У ній також були дві щілини для монет: одна — більша, друга
— менша, а збоку прироблено ручку, як у колодязя. Оскільки машина знаходиться
в храмі, у мене не було жодного сумніву, що саме через колодязну ручку
в машині якимось незбагненним чином сполучається божий промисел і тлінне
людське існування. Тому, коли я кинув 5-ти рубльову монету у велику щілину,
а в маленьку — 5-ти копійчану й почав обертати ручку, я внутрішньо був
готовий до всього. Наприклад, до того, що з неба спустяться янголи й заберуть
мене на екскурсію по райських кущах. Або до того, що після третього оберту
ручки для мене персонально почнеться судний день. Загалом же я був готовий
до всього, крім того, що трапилось. А саме: з отвору випав розплющений
п'ятачок, на якому було зображено ажурний контур храму. Богу дякувати,
що за таке власноручне виготовлення медальйонів у нашу поінформовану епоху
не позбавляють зору, подібно до того як чинили з майстрами, котрі спорудили
сам відомий храм Василя Блаженного.
Згодом, щоправда, мені було невимовно шкода з приводу скасування
цього варварського звичаю, дивлячись на безсмертні витвори скульптора Церетелі,
густо розкидані навколо нового підземного торгового комплексу в самісінькому
центрі Москви на Манежній площі. Серед цих бронзових скульптур, встановлених
у річці Неглинці, здіймаються монументальні залізні таблички на таких само
залізних прутах із написом: «Купатися заборонено!». Якщо чимось і можна
було зіпсувати вигляд витворів Церетелі, то москвичам це цілком вдалося
саме за допомогою цих залізних пам'ятників радянської лексики.
НА ЛІТАКУ ПО СЛІДАХ ЄРМАКА
Нарешті ми в літаку Ту – 154 «Челябінських авіаліній»,
який у повній відповідності до назви авіакомпанії бере курс із «Домодєдово»
на Челябінськ, де на нас чекає проміжна посадка, а на наш літак — дозаправка
паливом. Приземлившись через дві години в промисловій столиці Уралу, пасажири
спустилися трапом й вибухнули бурхливими оплесками. Щоправда, майстерність
пілотів тут ні до чого, ми дружно ляскали себе по обличчю, намагаючись
відігнати величезну кiлькiсть комарів, які накидалися на нас, немов середньовічні
людожери на європейських колонізаторів. Складалося враження, що в аеропорт
на московську вечерю зібралися комарі зi всього Уралу. Чи варто говорити
про те, що ми залишали гостинне місто Челябінськ без будь-якого жалю?
Ще через 3 години 40 хвилин моя нога вперше ступила на
сибірську землю. По праву першовідкривача я вже було зібрався дати цій
землі ім'я, але вчасно помітив напис «Іркутськ» на будівлі аеровокзалу,
що з усією очевидністю доводить сумну істину: до мене тут уже побували
першопрохідці. Отож, на жаль, від слави першовідкривача Іркутська мені
як чесному й об'єктивному мандрівникові доводиться відмовитися.
У день нашого приїзду в місті відбулося врочисте відкриття
медичного центру, збудованого й обладнаного японцями. З нагоди його відкриття
в Іркутськ прилітала віце-прем'єр російського уряду Валентина Матвієнко.
Й першому, й другому городяни вельми раді. У центрі можна лікуватися, використовуючи
суперсучасне медичне обладнання, а до приїзду пані Матвієнко, за старою
російською традицією, підремонтували міські дороги.
Іркутськ справляє враження міста, що забудовується абсолютно
хаотично, й у цьому плані є отаким антиподом Вашингтона. У центрі міста
я виявив кілька ринків і безліч торгових кіосків. Більшість товарів китайського
виробництва, оскільки Китай ближче до Сибіру, ніж Туреччина (будь-який
бажаючий може в цьому пересвідчитись, якщо не полінується відкрити географічний
атлас).
Виступаючи під виглядом покупця, я став вести невимушені
розмови з продавцями, щоб з'ясувати настрої городян. Усі мої співрозмовники
скаржилися на цілковитий занепад виробництва й зубожіння населення, особливо
після 17 серпня минулого року.
Слід сказати, що цього року 17 серпня росіяни широко відзначали
вже річницю початку економічної кризи, однак я так і не побачив на вулицях
натовпів голодуючих або убогих. Утім, продавці в один голос стверджували:
«Усі змушені йти в торгівлю, тому що заводи закрили й працювати ніде! Грошей
у народу немає зовсім!». Торгівля тим часом йшла досить жваво, й моє, здавалося
б, цілком логічне запитання: «А хто ж тоді купує всі ваші товари, якщо
у народу зовсім немає грошей?» дуже здивувало продавцiв. Порадивши цим
провідникам капіталізму, вихованим в істинно пролетарському дусі ненависті
до торгівлі, читати книги Хайєка про шкідливість соціалізму, я подався
знайомитися безпосередньо з господарем торгової точки.
Хазяїн виявився моїм однолітком, колишнім інженером-хіміком,
а нині приватним підприємцем (тобто в одній особі власником, начальником
збуту й постачання, торговим і рекламним менеджером і т.iн. і т.п. п'яти
точок, в яких торгують різноманітною галантереєю). Він відрекомендувався
мені як Олександр Заводов і привітно запропонував влаштовуватися.
— Як йде торгівля? — почав я поважну розмову в дусі (як
я її собі уявляв із п'єс Островського) російських купців.
— Ну, так-сяк йде, — так само поважно відповідав Олександр.
— Виробництво зовсім, напевно, занепало? — блиснув я знанням
місцевої специфіки економічної обстановки.
— Цілком у занепаді, — щиросердо підтвердив він.
— Усі пішли в торгівлю? — продовжував я.
— Абсолютно всі, — зажурено відповів пан Заводов.
— Ну, а взагалі, як життя?
Олександр добросовісно задумався, а потім несподівано запитав:
— Ти взагалі вперше в Іркутську?
— Уперше, — зізнався я і тільки тут усвідомив, що європейська
частина нашої подорожі закінчилася, і починаються власне сибірські пригоди.
Тому те, що я побачив в Іркутську, яким чином опинився
в мисливському чумі і чому в Тункінській долині не потрібен модний препарат
Віагра — це окрема історія, яку ви зможете прочитати в одному із наступних
п'ятничних чисел «Дня».
(Далі буде)
