Взятися за перо мене спонукало не бажання «засвітитись» на газетних шпальтах, а почуття, породжене від сприйняття архіважливої статті Оксани Миколюк «Цінності — традиційні» («День», № 157—158 від 3—4 вересня 2010 р.). Відразу ж мою увагу привернув її підзаголовок: «В Україні збільшується кількість родин, які хочуть взяти на виховання чужу дитину». Добра звістка з нашого сповненого страждань сучасного буття, чи не так?! Впала в око й оптимістична кінцівка публікації: «Важливо, що в останні роки в Україні змінюється ставлення до родин, які беруть під опіку чи всиновлять чужу дитину. Про це говорять самі матері, про це свідчать дані соціологічних досліджень». І цей прояв людяності саме тим і є цінним для нас сьогодні. Адже права пані Оксана, стверджуючи: «Немає нічого кращого для дитини за сім’ю. Навіть якщо це сім’я нерідна». Поза всяким сумнівом, права!
Дуже правильно вчиняє редакція, прагнучи розібратися в суті цієї хворобливою соціальної проблеми. Мені хотілося б доповнити цю цікаву статтю розповіддю про справді унікальну особистість, чия допомога дітям-сиротам є щось абсолютне нове в українському світі. Адже нам принципово важливо «персоніфікувати процес усиновлення та опіки». Бо читача нерідко більше цікавить особистість того, хто виконує такі функції, ніж сухі статистичні дані. Такий підхід — не тільки вияв шани людям, які виховують чужих дітей, це запрошення до роздумів про стан сирітства, популяризація повчальних зразків високої моралі. Тим паче що в нас є з кого брати тут приклад.
Людина, про яку надалі хотів би розповісти, різко виділяється серед інших своєю доброчинною діяльністю та лінією поведінки. Це унікальний філантроп, носій високих людських і моральних якостей Михайло Жар, 45-річний намісник Свято-Вознесенського Банченського чоловічого монастиря біля Чернівців. Хіба можна залишатися байдужими до того, що зробив він для обділених долею дітлахів? Виявлені ним турбота і любов до дітей-сиріт — то небачений для нас досі прояв активного, дієвого гуманізму.
Ще навесні 2005-го року я надіслав президенту нашої держави відкритого листа, запропонувавши присвоїти протоієрею Михайлу звання Героя України. Він цього цілком заслуговував — іншого подібного феномена в нашій країні не має. Тож не дивно, що блаженний отець з Буковини таки був удостоєний 2008 року цієї найвищої державної відзнаки. Одне слово, висота, до якої піднялася ця особистість, безперечно, має свою власну цінність.
У сім’ї цього священика та в організованому ним 15 років тому дитячому притулку знайшли домівку — тільки вдумайтеся! — 155 прийомних дітей, покинутих, хворих, бездомних, чий догляд і виховання він узяв на себе (доки вони не виростуть і не влаштуються у житті). З них 32-х малюків панотець усиновив, а над іншими 123-ма діточками здійснює офіційне опікунство. І кожен з них потребує повсякденної турботи і ніжності.
Саме завдяки піклуванню й зусиллям цього чудового альтруїста, який у ролі доброго ангела переймається їхніми долями, діти тепер мають все необхідне для свого нормального фізичного і психічного розвитку. Все це, уявіть собі, не вкладається якось у голові. Зізнаюсь, на своєму віку ніколи ще не зустрічав такої навдивовижу милосердної людини, чуйної, розумної і безкінечно доброї. Напевне, у неї всередині сховано якийсь генератор тепла. Чи це дитяча любов у відповідь надає їй сил? Більшість людей у подібній ситуації, мабуть, з глузду би з’їхала. А в отця Михайла, видно, хист, який вдалося реалізувати. Як на мене, про все це можна й так сказати: добрий приклад цього священика — то найкраща проповідь.
В основі його героїзму лежить свідоме нехтування особистими потребами в ім’я забезпечення права дітей-сиріт на життя та безпеку. Розумію, декому важко це буде збагнути, але, як на мене, це не може не зачепити найтонші й найніжніші струни людської душі. Для нас гуманізм і доброчинність — поняття родові, які заповідали наші предки. Хто ж, скажіть, не знає, що милосердя притаманне людям, здатним прийти на допомогу? Як і те, що властивість виявляти жалість, співчуття — це ознака духовної зрілості особистості? Залитися сльозами від власного болю простіше, ніж від чужого. І ці сльози співчування тим, хто зазнав багато лиха, — святі сльози. Вони означають, що людина має дуже чутливі душу і справді золоте серце.
Добродій М. Жар якраз і належить до категорії рідкісних для нашого сьогодення людей, які відкидають усі земні радощі буття в ім’я милосердя, готові допомогти бідолахам, що опинилися у скрутному становищі. Адже діти є діти. З ними й зі здоровими чимало проблем, і зі своїми власними, коли у тебе їх лише одне або два. А тут стільки знівечених дитячих доль довкола...
Звичайно, йому важко. Проте він сильний, він все витримає. Бо, по-перше, все, що веде до благодаті, є радість. По-друге, милосердя не буває надмірним. Вважаю, ми повинні уклінно подякувати блаженному отцю Михайлу за таку великодушну суспільно важливу діяльність. Виявлені ним людяність, неабияка любов до прийомних дітей, відповідальність за їхнє повсякденне життєзабезпечення неможливо оцінювати інакше, як особливі заслуги перед українським народом у царині активної допомоги дитинству. Не знати Михайла Жара — не сором, сором — не пізнавати його безпрецедентний внесок у допомогу дітям сиротам.
