Після здобуття Україною незалежності судову систему треба було привести у відповідність до нових реалій, зробивши процес здійснення правосуддя зручним для людей і справедливим. Що потрібно робити, щоб виправити становище, в якому вона зараз перебуває? У пресі не бракує виступів знаних і титулованих авторів-правників із різними рецептами, та, ми вважаємо, читачам буде цікаво познайомитися і з думками «пересічного судді», судді з суду першої інстанції Вадима РИКОВА, який працює в Ковпаківському районі Сум.
— Пане Вадиме, на вашу думку, чого нам дійсно треба було позбавитися вже давно?
— Скасування принципу «вся влада — радам» і розподіл влади в державі на три складові гілки вимагали змін в судоустрої та в системі правосуддя з урахуванням всесвітнього досвіду цивілізаційного розвитку й водночас — звичаїв та традицій нашого народу. Вітчизняні реформатори, вивчивши системи правосуддя в передових країнах західної демократії й прагнучі якнайшвидше позбутися всього того, що було пов’язано з попередньою епохою, взяли щось у США, щось — у Німеччині й так далі. Цей «вінегрет» реалізували в сьогоднішнім правосудді...
По-перше, при радянській системі не всі спори були підвідомчі суду, не всі категорії справ ставали предметом судового розгляду. Цю проблему вирішили, записавши в Ст. 55 Конституції України, що всі спори, котрі виникають в суспільстві між громадянами, між громадянами і державою тощо — підвідомчі суду.
По-друге, в СРСР прокуратура була інстанцією понад судом, бо протестом могла здійснювати над ним наглядові функції на кшталт касаційних судів. Звичайно, маючи в особі прокуратури державного контролера з такими правами, чи можна було казати про незалежність судової влади? А залежність тодішньої судової системи від партійного впливу! І нині можна наводити безліч прикладів того, як влада намагається використати судову систему в певних інтересах, нехтуючи правом. Та де-юре всі подібні дії є незаконними.
— З якими викликами ми зіткнулися після цього?
— Через ліквідацію зон, куди старі суди не мали права втручатися, на нинішні накотився вал справ. З року в рік він зростає і лягає все більшим і більшим тягарем на рамена правосуддя, заважаючи якісному доступу до нього. З’явилося й ще одне, гадаю, мало ким очікуване джерело судових справ. Кожен орган влади або управління має обсяг повноважень, який зобов’язаний реалізовувати. Не рідко ж чиновники, щоб не брати відповідальність на себе, «відфутболюють» людей до суду. Такі справи крадуть дорогий час Феміди, заважають спокійніше приймати рішення з питань, які виключно знаходяться в судовій компетенції.
Проблему збільшення звернень до судів вирішили розв’язати через їхню спеціалізацію. Окрім судів загальної юрисдикції (трьох інстанцій), котрі займаються кримінальними та цивільними справами, постали суди адміністративні, які, зокрема, розглядають суперечки громадянина з органом влади, та суди господарські — нащадки колишнього арбітражу.
На думку тих, хто розбив предмети спорів на три потоки (точніше — на чотири, бо ще є Конституційний Суд і справи його юрисдикції, та то окрема тема), ситуація мала нормалізуватися. Та виявилося, що такій системі організації правосуддя для якісної роботи потрібен інший рівень правосвідомості населення.
Часто людина просто не розуміє куди, до якого суду прямувати, щоб правильно розв’язати спір. Людина, якій треба вирішити своє питання у суді, не мусить думати, за якими нормами судочинства її питання розв’язується, куди прямувати. Мають бути не три суди, три будинки (три фінансування!), а один — з табличкою «Суд». І вже всередині, в рамках єдиного суду першої інстанції, мусить визначатися спеціалізація — кримінальні, цивільні, адміністративні, господарські справи. І другий щабель системи судочинства — апеляційні суди — теж мають бути єдиними, єдиним судом із внутрішньою спеціалізацією, наявністю, скажімо, чотирьох колегій.
До того ж пересічна людина часто-густо не готова стати повноправним учасником процесу. Річ у тім, що процесуальний закон вибудовано, виходячи з цілком демократичного і правильного принципу безпристрасності. Суддя лише слухає, що сторони кажуть, аналізує аргументи, наведені ними. І на практиці людина, котра не вміє розумно вибудувати свою аргументацію, стає через це фактично обмеженою в повній реалізації своїх прав. Проблему могло б зняти залучення адвокатів, та через низькі статки велику частину справ люди, маючи низьку правову культуру, ведуть самотужки.
Нині особа, не згодна з рішенням суду нижчої інстанції, може звертатися до Апеляційного суду. Апеляція передбачає розгляд справи трьома суддями, та в реальності через надмірну завантаженість в 99% випадків один суддя вивчає матеріали, доповідає фабулу, готує проект рішення, а колеги просто погоджуються, бо справу не читають, не вникають в її суть. Треба ж, щоб всі троє достеменно оцінювали правильність рішення суду першої інстанції, бо нині де-факто те, що назвали апеляцією, є касацією.
Тепер про саму касацію. Раніше в Верховному Суді України було менше двадцяти суддів, а нині — близько сотні, бо інакше тут не впоратися з валом касаційних скарг. Особливо завалена ними палата з цивільних справ. У більшості випадків вона констатує відсутність підстав для перегляду, ухвалюючи судові рішення, з приводу яких подано скаргу. Впевнений: до Верховного Вищого адміністративного та Вищого господарського судів касаційні скарги мають іти лише через адвоката. Вивчивши ситуацію, він підкаже клієнту, коли варто подавати касацію, коли — ні. Тобто ніби-то, є правильна норма: вищі суди відкриті для будь-якого громадянина, та на практиці через це виникають проблеми в тих, кому дійсно можуть допомогти вищі суди. Такі люди чекають у черзі до правосуддя довгі-довгі місяці, а часом — роки. Працюватиме адвокатський «фільтр» проти безпідставних звернень — кількість касаційних скарг значно зменшиться, відмови через відсутність підстави стануть винятком, а не масовим явищем. А той адвокат, який зловживатиме довірою клієнтів, направляючи безперспективні скарги, врешті-решт, отримавши багато відмов з касаційних інстанцій, поставить під загрозу власну репутацію.
Нові реалії вимагають певних корекцій законодавства. Через це змінюються правові взаємостосунки і, як правило, виникають спори щодо практичного застосування нових норм закону. В таких ситуаціях через свої вищі органи наша судова влада мала б організувати єдине правозастосування: дати судам «внизу» певні алгоритми, які б дозволили приймати не суперечливі рішення при розгляді аналогічних правових колізій. Так робиться в усьому світі.
На жаль, Верховний Суд України свого часу відмовився від того, щоб його узагальнення через рішення Пленумів щодо однакового правозастосування по якихось нормах права чи законах носили обов’язковий, імперативний характер. Тепер ці узагальнення — лише рекомендації. Та, вважаю, ще не на часі така воля, щоб суддя на власний розсуд вирішував керуватися йому тим, до чого дійшов Верховний Суд, чи ні.
До того ж через відсутність імперативності рішень Пленумів судді вищих судів багато працюють «вхолосту», розглядаючи по кожному випадку більш-менш однакові ситуації і виправляючи помилки, що виникли при судочинстві по таких випадках. Була б обов’язковою рекомендація — вона б задала усім один «дороговказ». Звернень до судів вищої інстанції через це стало б менше.
Коли існував імператив, про який ідеться, він ще й реалізовувався через принцип законності, бо було можливо в порядку нагляду будь-яку неправомірно розв’язану справу скасувати, а як відбувається тепер? Прийнято рішення, воно вступило в силу — все, це вже, можна сказати, норма закону. Адже таке рішення має обов’язковий характер на всій території держави. При цьому воно, по суті, може бути неправомірним, незаконним, та тому, що ніхто не оскаржив — вважається законним. Раніше навіть через кілька років можна було переглянути судове рішення, якщо хтось написав скаргу чи таке рішення потрапило в поле зору того ж Верховного Суду. Судді знали: існує така система, як нагляд, і старалися, щоб їхні рішення не давали підстав для скасування. Контроль дисциплінував. Обов’язково треба повернути право хоча б тому ж Верховному Суду вносити протести на судові рішення. Потрібен механізм виправлення судових помилок. І будь-який суддя судів першої чи другої інстанції знав би: після кількох протестів на розглянуті ним справи і визнання рішень не законними, виникне питання про кваліфікацію, про професійні та моральні чесноти цього судді.
Кажучи на початку про те, чого при реформі судової системи позбавилися, не згадував про відмову від формування суддівського корпусу по суті призначеннями за рекомендацією партійних органів. Зрозуміло, то була не демократична практика, замаскована під систему виборів суддів.
— Яка ж система працює нині й чи є вона оптимальною?
— Існують регіональні кваліфікаційні комісії, які на половину складаються з діючих суддів, на половину — з таких осіб, як науковці, члени громадських організацій, представники Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, місцевих органів влади і тощо. Людина, котра хоче стати кандидатом у судді, при умові, що має юридичну освіту, необхідний стаж, подає до комісії відповідні документи.
Комісія тестує кандидата, визначає його рівень підготовки. Але, щоб предстати перед цим зібранням, треба мати подання за підписом голови Апеляційного суду. При цьому такий голова рекомендує осіб, котрі, як правило, працюватимуть у судах у межах території юрисдикції даного Апеляційного суду. Скажіть, кому сприятиме дістатися посади отой голова Апеляційного суду? Будемо відвертими: людині, котру вважає зручною, лояльною —«своєю». Це наші реалії. (На поданні ще має бути підпис начальника територіального управління судової адміністрації, але в силу свого кола обов’язків не він тут «перша скрипка»: кадрові проблеми цього начальника майже обходять).
Якщо комісія позитивно оцінила кандидата, документи на нього йдуть у Вищу раду юстиції, яка теж має відповідні повноваження щодо формування суддівського корпусу. Вища рада юстиції представляє достойників Президенту України для підписання указу. Але указ готують в Секретаріаті Президента, де працюють «живі люди» зі своїми власними інтересами і... відповідними наслідками від цього для кандидата. Отака склалася система практично — залежна, насамперед, від голів апеляційних судів. Причому останні не тільки впливають на підбір кадрів, а й потім — на здійснення ними правосуддя, бо скарги-апеляції йдуть до відповідного Апеляційного суду. Таким чином правосуддя на території стає таким собі місцевим, регіональним — Сумським, Харківським, Львівським і т. і. А воно має бути в країні стандартним, однаковим будь-де. Воно має бути державним.
— Як змінити ситуацію?
— Ідея обирати суддів, як нардепів, котра час від часу лунає, не є розумною. Бо в результаті отримаємо зрозуміло яке правосуддя і хто виявиться обраним.
У нас є Вища рада юстиції, є Академія суддів, є багато вищих навчальних закладів, які готують юридичні кадри (навіть, мабуть, забагато). Чому б не набирати в Академію суддів слухачів з усієї України відповідно з кадровими потребами в державі та вчити їх два-три роки з практикою, вчити аналогічно тому, як лікарів — в ординатурі. Стукати в двері Академії треба дати право всім, хто має юридичну освіту і бажає стати суддею, а не тільки «освяченим» головами апеляційних судів. За два роки в столиці правник-провінціал значно розширить свій кругозір, поповнить знання. Він бачитиме в роботі суддів Верховного Суду України, прокурорів високих рангів, кращих спеціалістів Мін’юсту, адвокатів, побуває на цікавих процесах. Людина отримає прекрасний багаж знань, зміниться її менталітет, зросте рівень незалежності. А нині в нас є судді, котрі з свого регіону нікуди ніколи не виїжджали, окрім двох поїздок до Києва: на Вищу раду юстиції та потім на довічне затвердження до Верховної Ради.
Ті, хто успішно складуть випускні іспити, отримають статус судді, а роботу — в залежності від наявності суддівських вакансій. І нехай за розподілом людина на п’ять років їде туди, де суддя зараз потрібен. Пропрацює — затвердження у Верховній Раді на 10 років, а не до пенсії. І через кожні 10 років та ж процедура. Це змушуватиме тримати певний рівень, бути в формі. Розподілом випускників має займатися Вища рада юстиції. Людина, котру вона призначила і направила до регіону, прийде на посаду як незалежна від місцевого правосуддя, від тамтешніх різних кіл.
А нині діючи кваліфікаційні комісії суддів, цей осколок системи радянського права, перенесений у наше законодавство, взагалі не потрібні, бо дисциплінарне провадження щодо судді має здійснювати система дисциплінарного судочинства, яку необхідно створити.
Судова влада за своєю суттю мусить бути інструментом стабільності в суспільстві, і щоб цей інструмент вправно виконував свої функції, зокрема, потрібні кроки, про які йшлося вище. Так мені, практику, здається.
