Запізно любити людину, яка колись любила тебе, а сьогодні вже звикла до когось іншого й «завдяки» саме тобі зовсім у цьому житті розучилася любити... навіть тебе...
Запізно розуміти рідну матір, бо її вже просто на цьому світі немає...
Запізно схотіти піти разом із батьком на футбол або на риболовлю, бо він, твій батько, так довго від тебе цього чекав, що тепер просто не в змозі повірити в твою щирість і сам уже нічого від тебе не хоче...
Так, у кожного з нас є своє це ненависне «запізно», яке кліщами стискає того, хто кається, за горло в хвилини його самотності й каяття...
Іноді, як на сповіді, ми ділимося цим своїм особистим «запізно» з незнайомими нам людьми, випадковими в цьому житті попутниками, але нічого не допомагає, й ми продовжуємо жити далі з тим, що могло б з нами й не трапитися, якби ми заздалегідь могли передбачувати результати своїх помилок...
У потязі до Санкт-Петербурга я познайомився з колишнім вояком російської армії, який брав Грозний. Мовчазний сусід по купе, після нашого чоловічого застілля, раптом став відверто виливати мені свій біль:
— Підвал ми закидали гранатами, але серед мертвих не було жодного бойовика, взагалі жодного чеченця — самі росіяни... Старі й діти... Чеченці знали про штурм федералів і всіх своїх заздалегідь з міста евакуювали... А наші танкісти, наступаючи на місто, впритул розстрілювали його житлові будинки, щоб піхота зазнавала менших втрат. А ми, піхотинці, не входили до цих руїн, поки не закидали їхні підвали гранатами... Я ніколи не забуду мертвих облич тих російських грозненців, яких я вбив, але, на жаль, нічого вже змінити не можна, запізно тепер каятися, запізно...
Так, за помилками приватного плану стоять приватні долі, але є ще й трагедії цілих народів, за гріхи яких відповідають не лише їхні політики, а й сам народ. Бо ввести в оману можна лише того, хто згоден бути обдуреним...
Як часто ми, не дослухаючись до здорового глузду, вливаємося, на тому чи іншому «майдані», на хвилі помсти або патріотизму в переповнений емоціями потік горезвісної більшості, а потім уже каємося у своєму виборі...
Правило внутрішнього користування окупанта «Розділяй і володарюй!» відоме кожній антинародній владі або негідникам, які рвуться до влади. Чи нам цього не знати? 1917-го наш народ розділяли на класи, а сьогодні — на мови... І поки завтра не пролунав грім барабанів нової виборчої кампанії, що заглушає навколо себе все живе, — давайте вже сьогодні ще раз скажемо тим, хто розриває нас на україномовних і російськомовних, що ми, українці, є єдиним і неподільним народом, що російськомовний українець любить свою Батьківщину не менше, ніж його україномовний співвітчизник, — і на підтвердження цього хочу розказати читачам нашої газети історію, що трапилася зі мною і з такими ж, як я, українцями за тих часів, коли любити Україну можна було лише по-радянському...
Служив я в Радянській армії. Після «учебки» в Острі (Чернігівська область) я потрапив до випробувального танкового батальйону, сформованого в штабі армії Дніпропетровська з найкращих молодих танкістів усіх танкових полків, що базуються в Україні.
Тоді кожний військовий підрозділ формувався на максимально інтернаціональній основі. Як так сталося, що весь наш батальйон складався, крім двох грузинів, з самих українців, — не знаю.
Потягом «Дніпропетровськ — Барнаул» нас відправили в Тоцькі табори Оренбурзької області, де 54-го проводився перший у Радянському Союзі наземний атомний вибух...
У день нашого прибуття на місце служби до відведеного для нас, випробувачів, розташування прийшли «діди» з інших танкових батальйонів, щоб обібрати, побити й відновити свою владу над прибулою з «Хохландії» молоддю. Але 120 «молодих» українців так обробили «дідусів», що ті навіть не могли самостійно потім підвестися й забратися геть...
Після цього випадку не лише в нашому полку, а й у всій Тоцькій дивізії ми, «хохли», стали, до самого закінчення своєї служби, не просто недоторканними, а тими, кого боялася вся місцева «дідівщина», й завдяки нам потім тут уже ніхто не наважувався образити будь-якого молодого солдата-українця. Тобто ми стали практично тими ж запорожцями, тільки вже в степах Оренбуржя, до яких завжди по допомогу й захист могли звернутися їхні земляки, покликані служити в цю Богом забуту глибинку Росії.
У розташуванні нашого батальйону був телевізор. Коли він показував що-небудь, що стосувалося України, — всі випробувачі вмить зліталися до його блакитного екрана, і їхній радості не було меж. Жадібно дивилися навіть те, до чого вдома навіть силоміць за вуха не притягли б. Ось де хор імені Верьовки з його «Реве та стогне Дніпр широкий» став для мене дорожчим за улюблених бітлів...
Будучи «на гражданці» музикантом, я й тут організував ансамбль, і коли постало питання про репертуар — усі ми, хто ніколи раніше не говорив українською на Батьківщині, на чужині почали згадувати, передусім, українські пісні. Але виявилося, що від початку й до кінця ніхто з нас, «східняків», не знав жодної пісні рідною мовою...
Із цієї ситуації вийшли так: хтось знав той чи інший куплет, хтось знав приспів. Писали додому листи з проханням до друзів і близьких надіслати нам тексти, й нарешті в програмі виступу нашого ансамблю зазвучали практично всі популярні в ті роки українські пісні.
У вільний від маршів і стрільб час (а головним завданням випробувача завжди є «техніка на знос»), наш солдатський ВІА концертував всім Поволжям.
Одного разу, зі значним запізненням, нас привезли до якогось населеного пункту й встановлювати апаратуру довелося вже при глядачах, які геть заповнили концертний зал.
Через службовий хід першими, як завжди, ми притягли на сцену барабани. Чуємо, а за лаштунками глядачі гомонять українською! Спочатку подумали, що це нам здалося. Підійшли до лаштунків, що закривали сцену, прислухалися.
— Українською!
— Хлопці! Їй-Богу! Українською!
Як? Чому? У глибині Росії, в серці Оренбурзьких степів було чути український гомін!
І раптом виявилося, що нас, українських, але російськомовних хлопців, які сумують на чужині за рідним домом, солдатів-музикантів з Дніпропетровська, Донецька, Харкова й Луганська — тут, у Росії, раптом охопив справжній мандраж від того, що ми маємо співати не перед екстазуючими від нашої «Ти ж мене підманула» росіянами, а перед своїми земляками-українцями, що невідомо з яких причин раптом опинилися в цьому бісовому оренбурзькому степу...
Концерт проходив, здавалося б, як завжди: артисти, глядачі, оплески. І все ж щось було не так! З кожною українською піснею зал ставав якимось важчим. Ні! Це була вдячна нам аудиторія, можливо навіть найвдячніша, але це був зовсім не той глядач, до якого ми знали раніше. Тут усе було якось не так! Не було сміху, не було реплік з місць, ніхто не розмовляв один з одним — ні під час нашого виступу, ні в паузах між піснями, що зазвичай буває на будь-якому концерті. Тут було щось, що протвережувало нас до невідомого нам раніше почуття, протвережувало настільки, що через цю тверезість ставало якось ніяково...
Наприкінці кожного з наших виступів ми всюди й завжди співали пісню невідомого мені автора 70-х, в якій були такі слова:
Коли на чужині душа з суму мліє,
Я згадую Край свій, де друзі, сім’я.
Моя Україно, ти матінко рідна,
Любов незгасима, веселко моя.
Від Чорного моря до сивих Карпатів
Лунає повсюду ця пісня моя.
Моя Україно, ти матінко рідна,
Любов незгасима, веселко моя.
І цього разу пісня невідомого нам автора про Веселку-Україну полилася з наших вуст до нашого такого неочікуваного в цих місцях глядача.
Гробову тишу концертного залу один за одним почали розривати надлюдські крики людських душ! Здебільшого це були бабусі, які, одна за одною, почали втрачали над собою контроль і, ридаючи, вже не соромилися нікого. Їхні чоловіки-діди плакали мовчки. Їхні діти, діти їхніх дітей, які не знали своєї Батьківщини, а тільки чули про неї з розповідей, замислено мовчали.
І раптом одна зі стареньких підвелася зі свого місця й почала пробиратися до сцени й кричати нам лише одне:
— Синочки! Я з Херсонщини!
В унісон їй, намагаючись докричатися чи то до нас, чи то до самої України, випліскуючи зі своїх поранених сердець і душ страшний біль, кожна з жінок також почала кричати нам про свою малу Батьківщину:
— А я з Полтавщини!
— Я зі Львівщини!
— Я із Сум!
Усі вони, обступивши сцену, тягнулися своїми висохлими від важкої праці руками до наших солдатських чобіт, щоб обійняти їх, як найрідніше й найбажаніше, втрачене колись і раптом випадково знайдене...
Стільки років минуло, а я досі не можу спокійно пригадувати той свій концерт для тих, кого колись більшовики вивезли з України й викинули посеред Оренбуржя, залишивши виживати просто неба...
Долі героїв цієї розповіді були б цілковито іншими, якби українські політики тієї, післяцарської України — і Грушевський, і Петлюра, і Махно, і бозна-хто ще — були б єдиними заради своєї країни, але цього не сталося.
Сьогодні ми з вами живемо в Україні, яку політики знову між собою ділять, аби володарювати, якщо не над її заходом, то над її сходом і півднем. Ці люди забувають, що історія має звичку повторюватися й жорстоко карати своїх двієчників. Тому, поки не запізно, треба припинити практику розподілу будь-ким українців на східних і західних, щоб потім знову «сибір» усіх їх не вчив збирати своїх пісень...
