Чули?! Макарівна заміж іде!» — від хати до хати розносилася селом новина. Поважна і порядна жінка, чудова вчителька, відвдовувавши 19 років і будучи вже п’ять рокiв пенсіонеркою, прийняла в дім не просто чоловіка, а... своє перше кохання.
ПОКОХАЛИСЯ...
Сьогодні Людмила Макарівна вже може признатися: увесь час, відколи живе на Волині, всі роки заміжжя знімок її першого кохання був з нею завжди. Але не на виду у домашніх, а схований під іншим знімком у фотоальбомі. Ще дві фотографії молодого Василя Пилиповича зберігалися в сестри в Житомирі. Інколи, коли бувало тяжко, він їй снився.
Можна було, приїхавши до родичів у Житомир, побачитися. Але вони свідомо уникали зустрічей, бо у кожного склалося власне життя.
— Ми зналися з дитинства і жили через річку: вона — у місті, а я у приміському селі Станишівка. А зійшлися в клубі на танцях. Пам’ятаю, кілька вечорів збирався з силами, щоб її запросити. Спеціально вибрав момент, коли Люсінька з дівчатами знаходилася неподалік дверей: боявся, щоб не відмовила. У випадку чого одразу в двері, й ніхто б моєї ганьби не бачив...
Але Люсінька, для зближення з якою Василь Пилипович спеціально навчився добре танцювати, не відмовила.
— Я ще вибрав один з останніх танців. Збирався ж провести додому...
Через стільки літ Василь Пилипович пам’ятає не тільки найменші деталі першого побачення, сказані слова, а й те, у якій сукні була одягнута Люсінька, яку мала зачіску. Йому йшла повістка за повісткою в армію, а тут саме любов... Вони ходили в театр, у славетний своєю красою житомирський парк, і взагалі мали, як каже Людмила Макарівна, «чисто платонічне кохання». В армію його таки забрали. І вже з дороги написав три листи: солдатський ешелон ішов на місце служби в Казахстан два тижні... Люся обіцяла чекати. Але склалося так, що поїхала працювати на Волинь, опинилася в Датині і сама не зогледілася, коли одружилася. Пам’ятає, що господар помешкання, яке наймала молода вчителька, дуже палив. На зауваження квартирантки — дим очі виїдає! — тільки попихкував: «Зачекай, ось чоловік палитиме!..» «Мій палити не буде!» — гордо відказувала Макарівна, знаючи, що Василь Пилипович цигарки в рот не бере.
РОЗЛУЧИЛИСЯ...
Вона одружилася з Василем Пилиповичем. Тільки не з Ясинським, а з Дорошуком. Перше кохання повернулося з армії й металося у Житомирі між любов’ю до Люсіньки та синівським обов’язком. Загинув трагічно брат, і мати молила сина не їхати на далеку Волинь, на глибоке Полісся, де ще донедавна «бандьори» лісами ходили. Листа, в якому писав «Єдина, прошу, благаю, не відмовляй», Люся отримала вже в Дорошуків.
Люсею її називала тільки свекруха і чоловікова тітка. Чоловік — Людою, свекор строго Людмилою, а для всіх у селі вона на довгі роки стала Макарівною. Народився син. Одружився, народив сина і Василь «житомирський». У перші роки сімейного життя, проїжджаючи чи проходячи з дружиною повз будинок, у якому жила Люся, обов’язково про це згадував. Інколи помилявся у натовпі, приймаючи за неї незнайому жінку. Дружина сердилася: «Будеш мені ще розказувати, де всі твої баришні жили?!»
— А які баришні, одна Люся й була, — зітхає Василь Пилипович. Крадькома з вікна трамвая поглядав на знайомий двір, лавочку, акацію й шовковицю — вони пам’ятали юність...
Було, звичайно, бажання її побачити. І була можливість. Сестра першої дружини доводилася хрещеною матір’ю синові Люсіної сестри. Спільні гостини, весілля... І їх минав Василь Пилипович, маючи намір зберегти свою родину, не образити дружину навіть не туди кинутим поглядом. З Катериною він прожив довге й хороше життя. Знав, що Люся через 15 років після заміжжя овдовіла.
— Кажу якось своїй Каті: як добре ми з тобою живемо, а вже ж 29 йрік разом. Вона ще сказала «Не навроч!», невдовзі й захворіла...
І чоловік Макарівни, і дружина Пилиповича померли від невиліковної хвороби. Вона вдовувала 19 років, він — три.
ЗУСТРІЛИСЯ...
Проводжаючи Василя в армію, Люся не знала, що не бачитиме його 37 років і два місяці. Зустрілися вони три роки тому на свято Водохреща в сестри. А бачилися ж тільки такими, як на фотознімках.
— Дивлюся, не можу впізнати, а впізнаю — і не можу повірити! Очі — її, рухи — такі ж, як у Люсіньки молоденької...
— У серці запекло, і радість, і сльози в обох на очах...
Василь Пилипович тяжко пережив хворобу і смерть першої дружини. Людмила Макарівна довгі роки вдовування на питання цікавих, коли одружиться, відповідала однаково:
— Вийду тільки за Василя Пилиповича! — і, показуючи рукою в напрямку сільського цвинтаря, уточнювала: — Коли встане...
Жодного разу не задумалася, що й перше кохання, й перший чоловік носили однакові імена.
...І ЗІЙШЛИСЯ ЗНОВУ!
Після першої, по багаторічній розлуці, зустрічі Василь Ясинський побував у Датині два рази. Було це відразу після стихії, яка наробила тут багато лиха. Ми бачили викорчувані ліси — цілі гектари дерев понівечив ураган. Майже знищена була школа, в якій Макарівна до виходу на пенсію працювала завучем. У село приїжджав Леонід Кучма, й завдяки йому в Датині побудовано школу, яку тепер називають «президентською». У Макарівни на хаті знесло дах, впав димар, дуже постраждав сад, а виростити дерево — непроста справа. Її в дитинстві прозивали «мічурінцем», виставлялася навіть на виставці досягнень у Москві.
— Вагітною, на колінах, прищеплювала дерева, — жаліє за втраченим.
Він хотів, щоб переїхала до нього в Житомир, а вона погодитися на таке не могла. Якийсь час минув у роздумах.
— Змиритися з втратою мені — дружини, а їй — чоловіка було нелегко. Але за своє життя знаю лише один випадок, коли подружжя померло майже день у день. Журитися за минулим було нестерпно...
І третього разу Ясинський приїхав у Датинь з... косою. Наближалася пора сінокосу й треба було заготовляти корми на зиму.
Міський, власне, чоловік, навчився косити, орати і навіть доїти корову. Ненав’язливо компанійський, інтелігентний, тепер би сказали — комунікабельний, саме Пилипович сприяв тому, що в селі дуже швидко натішилися дивиною і давно прийняли його за свого.
Як казав поет: «Какие наши годы!» Макарівна і Пилипович обдумують своє вінчання. Розписатися у сільраді для них вже не важливо.
— Ясинською ж мені вже не бути. Як ви вважаєте? — роздумує дружина, яку чоловік і досі називає щемливо-лагідно Люсінькою.
Що тут скажеш? Не кожному ж дано дві юності прожити.
