Передвиборна президентська кампанія набирає обертів. На
тлі того, що відбувається, дедалі актуальніше звучить тема центризму в
українській політиці. Її потреба викликана напруженим очікуванням у суспільстві
змін на краще, які багато хто небезпідставно пов’язує з виборами президента.
А отже, з появою нової сильної команди політиків, здатної консолідувати
націю, запропонувати народу обгрунтовану концепцію розвитку суспільства,
що поєднує життєздатну економіку, права і свободи громадян, соціальну державу.
І головне — повести Україну курсом до європейської цивілізації.
Комуністи так встигли скомпрометувати радикалізм (поняття
ж бо яке сильне — рішучість!), що сьогодні в Україні простіше виявити тих,
хто не заявляє про свою прихильність до політичного центризму. За винятком,
зрозуміло, крайніх правих і крайніх лівих. Причому трактують це поняття
як кому зручно. Багатьом — це очевидно — їхня центристська благонаміреність
не видається помилковою. Попри те, що в реальній політичній діяльності
від неї не залишається й сліду.
У парламентських кулуарах слова «центр», «центрист» стали
мало не найуживанішими. Центристи намагаються домовлятися, мігрують, шукають
подібних до себе. У пресі повідомляють про передбачувані альянси. Часом
спростовують інформацію один одного. Альянси все-таки створюються, але
якось невпевнено, на хисткій основі. Лідери другого і третього плану з
так званих центристських партій обрушуються з різкою критикою на головне
керівництво. І так далі, і таке інше. Одне слово, інтрига очевидна.
Якщо розуміти центризм як тип політичної поведінки, що
характеризується прагматизмом і здатністю до розумних компромісів, то шанси
виявити в Україні відповідні йому політичні сили незначні. Хоча теоретично,
оцінюючи партії за критерієм програмних декларацій, прагнення до центризму
виявляє багато хто. Великим планом центристів, так би мовити, індивідуалів,
можна побачити в багатьох партіях і навіть поза ними, як, наприклад, у
парламентській фракції НДП, де переважна більшість її представників, зокрема
й автор цих рядків, не є членами самої партії.
Хоч би як ми розглядали ту частину політичного спектра,
яка зайнята центристами за визначенням, картина постає доволі блякла. З
поваги до політологів, які розташовують агентів в політичному полі України
так, що на ньому не залишається порожнього місця, і центр, природно, «накритий»,
погоджуся з прийнятим розставлянням. Але все ж дозволю собі висловитися
щодо українського центризму, по-перше, як ідейно-політичної течії, що займає
певне місце в політичному спектрі України, і, по-друге, як типу політичної
поведінки, якому властиві поміркованість і готовність до розумних компромісів,
до консенсусу. При цьому маючи на увазі, що він, узгоджуючись з багатьох
позицій з філософією центризму загалом, володіє українською специфікою.
БЕЗВIДПОВIДАЛЬНIЙ ВЛАДI ОГИДНА IДЕОЛОГIЯ ЦЕНТРИЗМУ
Думка про те, що центризм — надбання елітарної, сформованої
на ліберально-демократичних традиціях свідомості, а масова свідомість відображає
нібито прагнення до екстремізму, мені видається багато в чому вразливою.
Цей стереотип руйнує бодай уже той факт, що більш як чотири роки тому виборці
продемонстрували свій центризм, проголосувавши за президента, що висунув
програму демократичного розвитку суспільства з ринковими орієнтирами економічних
перетворень, з курсом на соціально-політичну стабілізацію. Іншими словами,
український електорат у своїх сподіваннях змін на краще віддав лівому реваншу
перевагу над центристською урівноваженістю. Отже, Україна вибрала центризм
як ідеологію здорового глузду і вистражданого історичного досвіду. (Інша
річ, чи виправдалися і чи могли за такий короткий період часу виправдатися
надії суспільства?)
Аргумент «проти», що висувається багатьма, а саме — істотна
підтримка на минулих парламентських виборах комуністичної ідеології — навряд
чи слушний. Оскільки ніхто не зможе переконливо обгрунтувати тезу про прихильність
до політики екстремізму тих, хто віддав свої голоси за комуністів. Мені
вибір електоратом комуністичної ідеології уявляється швидше реакцією на
крайнощі правлячого режиму, а, можливо, й ностальгією за втраченими можливостями
поступового, еволюційного повороту України до соціально відповідальної
державної політики. До речі, багато соціальних гарантій, що існували в
радянському суспільстві і, по суті, втрачені за роки незалежності, для
старших поколінь залишаються зразком справедливого, гуманного ставлення
держави до своїх громадян. Можна навести ще безліч прикладів, які свідчать
про те, що центристська ідеологія, якщо тлумачити її на рівні масової свідомості
як неконфронтаційний, заснований на балансі інтересів тип відносин, має
у нас доволі широку соціальну базу. Хоча, гадаю, Петру Симоненку ця думка
навряд чи буде до вподоби. Однак, оцінюючи перспективи затвердження в Україні
ідеології політичного центризму, ми маємо у своєму розпорядженні цілком
реальний шанс, який дається нам національною традицією — прагненням до
згоди, терпимості, здорового глузду.
Сьогодні в певних колах інтелігенції стало мало не правилом
доброго тону іронізувати над українським менталітетом, наділяючи його невитравним
неприйняттям «чужості», злостивістю, дріб’язковістю, конфліктністю. Анекдоти
на цю тематику не втрачають популярності. Не претендую на роль викривача
характерів, бо, ніде правду діти, сміюся разом з усіма: вміємо посміятися
над самими собою — отже ми нормальна, здорова нація. (На жаль, політиків
нерідко зраджує почуття гумору.) Упевнений, названі риси не так характеризують
нашу традицію, як є свого роду ідеологічним штампом. Адже будь-який режим,
що має вузьку соціальну базу — це стосується і більшовиків, і нинішньої
правлячої влади, — зацікавлений не в національній злагоді, а в провокуванні
розколів і протистояння, що відтак використовується з метою маніпулювання
суспільною свідомістю. Чим більше політика правлячої влади віддалена від
справжніх національних інтересів, тим небезпечніша для неї національна
єдність і злагода і тим сприятливіший клімат ідеологічної нетерпимості.
Тобто екстремізм і максималізм, як правило, спровоковані зверху. Це зовсім
не стихійна реакція знизу.
Величезною перешкодою затвердженню ідей центризму у суспільній
свідомості, звісно, є соціально-економічна криза, що з новою силою вибухнула
нинішньої осені. Результати найрізноманітніших соціологічних досліджень
свідчать про те, що відносини між громадянами і владою сьогодні стають
дедалі конфліктнішими, а зона суспільної незгоди вже охоплює глобальний
простір. Невдачі у реформуванні, на думку соціологів, спровокували появу
нової для громадської думки тенденції, відзначені в опитуваннях три місяці
тому: з 32 відсоткiв на початку року до 68 відсотків у вересні зросла кількість
тих, хто вважає, що уряд більше не може при проведенні економічних реформ
розраховувати на терпіння народу. Природно, далекий від оптимістичного
характер сьогоднішніх економічних настроїв позначився на політичних переконаннях
громадян. За абсолютної байдужості до партій половини населення лише приблизно
12 відсотків орієнтуються на партії центристського толку. Показник симптоматичний.
Він «висвічує», з одного боку, відсутність в Україні політичної традиції
центризму (та й звідки їй було взятися за майже столітнього монополізму
на ідеологію!), з іншого — аж ніяк не позитивне ставлення електорату до
нашого, м’яко кажучи, специфічного центризму.
УКРАЇНСЬКИЙ «ЦЕНТРИЗМ» — СПРОБА НЕ ЙТИ НIКУДИ
Я не належу до жодної з партій, тому що не бачу у видимому
політичному просторі організації, що відповідає моїм ідейно-політичним
уподобанням. Називаю себе безпартійним центристом. Прийшовши до Верховної
Ради як безпартійний, пройшовши через політичний активатор «спікеріади»
і виявившись втягнутим у вируючий потік політичних пристрастей на підступі
до президентської гонки, я, зізнаюся, зміцнів у своїх позиціях: моя ідеологія
— професійна законотворча робота. При цьому я готовий битися, але, на відміну
від деяких колег по парламенту, не навкулачки в сесійному залі.
Мій внутрішній ідейний конфлікт з нинішніми партійними
центристами полягає в неприйнятті тієї частини їхньої політики, яка асоціюється
у мене з інтелігентським декадансом епохи радянського застою: кухонні (читай
«кабінетні») теоретизування, прожектерство, богошукання — і, як результат,
абсолютне ідейне і політичне безпліддя. Український центризм — це спроба
не йти нікуди, ідеологія, позбавлена здатності шукати шляхи прогресу. Попри
наявність доволі сильного інтелектуального потенціалу, він уникає відповіді
на головні запитання часу.
Семирічний шлях України, суперечливий і багато в чому драматичний,
дає величезний емпіричний матеріал для аналізу економічних і політичних
трансформацій суспільства з тим, щоб запропонувати йому соціальну доктрину
майбутнього і точно вивірену стратегію подолання кризи. Здавалося б, сьогодні
всім, навіть лівим догматикам, зрозуміло, що повернення України до тоталітарного
режиму вже неможливе, що спроби загнати суспільство в стару колію означають
неминучість громадянського конфлікту. Потрібна нова концепція, вибудована
не стільки на скрупульозному балансі інтересів, скільки на балансі між
політикою статус-кво і політикою необхідних новацій. З цим завданням можуть
упоратися тільки «нові» центристи (назва умовно — С.Г.), чия філософія
здорового глузду заряджена енергією дії. Ефективність політичного центризму
в українській системі координат, безперечно, означає сильну політичну волю,
рішучість і, не побоюся цього слова, радикальність, тобто мужність розірвати
зачароване коло, в яке ми вростаємо, не знаходячи виходу.
Стан нинішнього українського центризму мені здається досить
драматичним. Не можна не бачити, що впливовість НДП, що становить ядро
однієї із численних парламентських фракцій, різко знизилася. Спроби вести
конструктивний діалог і здійснювати співробітництво з виконавчою владою
зазнали краху. І це при тому, що два роки тому новостворену партію за підтримку
курсу Президента й виконавчих структур стали називати «партією влади».
Передбачається, що принаймні з «опікуваними» структурами, представники
яких увійшли до НДП, у неї складуться партнерські відносини, від чого виграє
суспільство. Принаймні такі очікування були продиктовані логікою центристської
позиції, про яку було заявлено. Не вдалася НДП і роль консоліданта демократичних
сил. При безлічі причин подібних невдач, у тому числі й об’єктивних, безперечна
слабка вивіреність стратегічної лінії партії, що йде від неясного бачення
основних контурів майбутнього України, і нездатність до пошуку розумних
компромісів, так само, як і до вияву рішучості.
Ми є свідками того, як центризм, що загалом вважається
ефективною політичною технологією, стає носієм негативної енергії. Називаючи
себе прагматиками, риночниками, наші центристи не змогли скористатися ринковою
ідеологією: вони вітають її, але не борються за неї. При цьому активно
експлуатують стару систему економічних відносин, жалкують за втратою державних
функцій контролю за економікою. Так, будучи неспроможним приймати життєво
важливі рішення, практично не маючи стратегічної лінії поведінки, центризм
породжує не тільки недовір’я до себе, а й жорсткий, руйнівний радикалізм.
Серед українських центристів сьогодні достатньо політиків, котрі готові
аж до екстреми виявляти свою позицію. У пресі читаємо інтерв’ю центристів
— народних демократів, соціал-демократів і просто демократів, представників
Руху, чиї оцінки абсолютно не узгоджуються з позицією їхніх партій. Усередині
цих рухів зріє опозиція, відбуваються розколи. Центризм розтягують по хуторах.
ВIД ПЕРЕДВИБОРНОЇ СТРАТЕГIЇ — ДО РЕАЛЬНОЇ СИСТЕМИ БАЛАНСУ
СИЛ
Звісно, не може не вселяти надію помітне останні кілька
тижнів прагнення центристських партій до конструктивного діалогу та об’єднання.
Необхідність визначити позиції на старті президентської гонки примушує
їх діяти до деякої міри в рамках політичної поведінки центристського типу.
Чи збережеться ця тенденція, в корені якої, як ми розуміємо, далеко не
безкорисливі інтереси лідерів та окремо взятих амбіційних центристів? Чи
зможе стимульований ситуацією процес вивести партії на орбіту цивілізованого
політичного центризму? Нарешті, чи готові центристські сили без жалю розлучитися
із практикою політичної гри на кон’юнктурний виграш?
Запитань багато. Деякі з них проясняться незабаром, і ми,
гадаю, отримаємо перші результати центристського експерименту. Не виключаю,
що вони можуть бути невтішними. Судячи з того, як розгортається перша дія
передвиборного спектаклю, його сценарій, пропонований президентською командою,
вибудований на помилковій дилемі: або продовження заявленого сім років
тому курсу на демократизацію та економічне відродження, або комуністична
реставрація. Це, як у нас уже заведено, повторення пройденого російською
політикою, що привело до перемоги Єльцина на минулих виборах. Нинішня ситуація
у «старших братів» саме доводить цілковиту невдачу такої політичної технології,
яка виключає й центризм, і наявність демократичної альтернативи, пов’язаної
не з поверненням назад, а із просуванням уперед, до справді демократичної
економічної політики, соціальної політики. Хочеться сподіватися, що міцні
професіонали, котрі розробляють передвиборну стратегію Леоніда Даниловича,
зможуть уникнути корисливих крайнощів і розчистять шлях для запровадження
політично ефективних центристських технологій.
Подальша ж доля центризму в Україні як ціннісно нейтральної
політичної технології, що забезпечує одностайність різних політичних сил,
без сумніву, пов’язана з рішеннями законодавчої влади, надто важливими
для прогресу нашого суспільства. Це передусім вдосконалення тих статей
Конституції, які регулюють відношення різних гілок влади, уряду та опозиції,
Президента й парламенту, центру й регіонів, підприємницького середовища
й верств, які потребують гарантій соціальної держави. Адже зараз, на етапі
підготовки до президентської кампанії, центризм уявляється швидше вимушеною
позицією — іншого варіанту розсудливі, серйозні політики не бачать. Реальним,
заздалегідь певним політичним вибором, творчою ідеологією центризм може
стати, на мою думку, тільки за наявності справжньої системи балансу сил,
утримувань і противаг, яка сама бракує екстремізм, одноваріантність і нетерпимість.
Система ця, до речі, європейське ноу-хау, є наслідком інституційних гарантій.
Це повинен розуміти кожен відповідальний політик, котрий бере участь у
прийнятті рішень, життєво важливих для політичної стабільності в Україні.
ПЕРСПЕКТИВИ
Без чого, на моє глибоке переконання, не може відбутися
реальний центризм в Україні, — без лідерів. Наше суспільство сьогодні відчуває
гострий дефіцит особистості центристського типу, спроможної перетворювати
руйнівні імпульси на позитивні, творчі. Причому не тільки в політиці. Я
ідентифікую центриста як тип особистості з високою здатністю «екранувати»
негативну енергію, що нагромаджується в суспільно-політичній атмосфері.
Є в нас ліберали, вихідці із радянської кухонної інтелігенції
— вони представляють певну верству в соціальній базі центризму. І є центристи,
котрі розцвіли на руїнах радянської економіки, — це представники нової
національної еліти, до якої я б відніс кілька помітних на досить високому
рівні влади фігур, які прийняли європейські правила політичної гри. Вони
поєднують у собі як мінімум три найголовніші якості: високий моралізм,
заснований на християнських началах; найвищий професіоналізм, що базується
не стільки на минулому досвіді, скільки на новому досвіді освоєння цивілізації;
сильну волю та енергію рішучої дії. Вони, на жаль, не становлять легіон,
оскільки їхня основна сфера діяльності — професійна, що часто й, по-моєму,
несправедливо не поєднується із політичною сферою. Природно, не всі вони
входять до владної еліти, оскільки їхній етичній позиції огидна цинічність
нинішньої влади. Але й демонстрація відстороненості від можливості впливати
на прийняття рішень державної важливості — не в їхніх принципових настановах.
Хочеться сподіватися, що в цьому ми невдовзі зможемо пересвідчитися.
Треба з жалем визнати, що відсутність відповідного типу
лідерів на найвищих рівнях влади значно послаблює перспективи утвердження
центристської ідеології в українській політиці. Не будь я упередженим прихильником
політичного центризму, то розцінив би його реальні перспективи в Україні
досить песимістично. Я абсолютно впевнений у тому, що наше суспільство
може стабілізувати така політика, в якій старі й нові інтереси, старі й
нові групи отримають свою частку соціальних гарантій — іншими словами,
відвести Україну від провалля здатен центризм як сильна й національно відповідальна
політика. Тільки на такому шляху можна уникнути, з одного боку, розвалу,
який ми спостерігаємо сьогодні в Росії, а з іншого боку, — диктатури цинічної,
непрофесійної, безвідповідальної влади.
Чи зможе Україна на межі третього тисячоліття здійснити
поворот до цивілізованої Європи, яка вже понад століття перебуває в контексті
ідеології центризму? Стримаюся від прогнозу з тим, щоб повернутися до теми
через деякий час. Адже надворі — передвиборна президентська кампанія, яка
щогодини дає інформацію: кому — для роздумів, кому — для конкретної історично
відповідальної дії.
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
