До компетенції церков належить виховання не лише терпимості,
а й нетерпимості до соціальних пороків Наприкінці минулого тижня в Києві
відбувся «круглий стіл» з питань церковно-державних відносин, у якому взяли
участь духівництво, науковці, політики та миряни різних християнських церков.
Вони обговорювали тему «Влада і релігія: церква в контексті побудови громадянського
суспільства в Україні». Це був черговий із серії подібних семінарів («круглих
столів»), організованих Українським центром економічних та політичних досліджень
(генеральний директор Олександр Яковечко) і представництвом Фонду Конрада
Аденауера в Україні (керівник Фонду в Україні доктор Манфред Ломанн).
З якої причини започатковані в Україні ці «круглі столи»,
чому німецький фонд витрачає кошти на організацію обговорення наших внутрішніх
справ і проблем? Причин кілька, їх нелегко коротко сформулювати. З боку
німців це, насамперед, щире бажання допомогти у розв'язанні наших болючих
церковно-суспільних проблем. Розв'язанні, яке могло б використати їхній
власний досвід. Адже після війни традиційні німецькі церкви, католицька
та лютеранська, запропонували низку важливих ідей щодо побудови та розвитку
суспільства й країни, які лежали тоді в повній руїні. Ці ідеї було практично
й вельми успішно використано. З іншого боку, зацікавлення Фонду Конрада
Аденауера віддзеркалює загальне занепокоєння Європи церковними конфліктами,
що часто ведуть до воєнних. Мартін Хонеккер, професор Боннського університету,
сформулював низку проблемних запитань, пов'язаних із суспільною позицією
українських православних церков: «Яке ставлення православних церков до
ідеї нейтралітету держави та до суспільного й релігійного плюралізму? Чи
мають православні церкви конструктивні концепції щодо завдання церкви в
державі? Чи існує небезпека того, що православна церква просто посяде місце
атеїстичної ідеології марксизму-ленінізму, яке на часі виявилося порожнім?
І, зрештою, чи можливий такий привабливий для обох сторін, але небезпечний
союз православ'я з українським націоналізмом?» Важко заперечувати, що західні
аналітики мають достатньо підстав для того неспокою, яким просякнуті наведені
запитання.
Якщо намалювати релігійну карту нашої країни, то вийшла
б строката багатокольорова картина, щось на зразок карти Німеччини після
Тридцятирічної релігійної війни ХVII століття. Адже вся територія України
поділена на ворогуючі релігійні регіони й регіончики, серед яких наша власна
держава, окремі політики (світські й духовні), а також закордонні супердержави
мають свої васальні уділи. Між деякими уділами кордони позначені пунктиром,
між іншими — нагадують Велику китайську стіну. У різних місцях нашого релігійного
простору, як на політичних картах світу, постійно спалахують «гарячі точки»,
а ті чи інші клаптики території змінюють своє забарвлення. Власне, релігійна
карта й повинна бути строкатою чи смугастою, але «гарячі точки» чи китайські
стіни — то вже занадто. Особливо, зважаючи на те, що всі гарячі точки носять
позначку «християнські». Втім, як сказав на засіданні «круглого столу»
голова Держкомітету у справах релігій Віктор Бондаренко, «на терені СНГ
релігійна ситуація в Україні виглядає не найгірше».
Серед поважних причин, які гальмують подальшу нормалізацію
церковно-державних відносин в Україні та побудову громадянського суспільства,
п. Бондаренко назвав таку, як «повне припинення законотворчого процесу
в цій сфері». Через що багато суттєвих для церков процесів, таких, як повернення
власності — залишаються неврегульованими. Ще більш небезпечним є відсутність
чітких механізмів, які б забезпечували дієвість закону про свободу совісті;
сьогодні його ефективність не більша, ніж багатьох інших наших законів.
У тому самому ключі говорив на семінарі єпископ Маркіян (Римо- католицька
церква): «Наші закони щодо церкви не деталізовано; до того ж у них не враховано
церковне право — державні закони часто суперечать церковним законам. В
інших країнах подібні суперечності регулюються конкордатами — договорами
між церквою і державою». Єпископ Маркіян ще сказав: «Попри всі декларації,
попри запрошення на всі загальнодержавні урочистості, церква досі відчуває
недовіру до себе — до священиків, до дійсно віруючих людей. А щодо побудови
громадянського суспільства, то найкраща «політика» церкви — це виховувати
для держави громадян, що були б дійсними християнами». На правові недоробки
вказав також архієпископ Ігор (УАПЦ): «Побудова громадянського суспільства
неможлива без створення правового суспільства. Належне правове забезпечення
конче необхідне також для нормального спілкування церкви та держави». П.
Матвієв (Євангельські християни баптисти) наголосив на тому, що в стосунках
держава—церква необхідна концептуальна система пріоритетів: спочатку —
Бог, потім — держава, а вже на останньому місці — конфесія. «У нас, однак,
все переплутано, і те, що має бути останнім, виходить сьогодні на перше
місце», — сказав він. Кандидат філософських наук Наталія Кочан повернула
присутніх до теми обговорення («Церква і громадянське суспільство»). Вона
вважає, базуючись на вивченні досвіду західних церков, що церкви можуть
і повинні грати активну роль у тих процесах становлення, які переживає
зараз наше суспільство. Зокрема, церква має право ініціювати широке обговорення,
конструктивну критику тих економічних реформ, які запроваджуються в країні,
або робити публічні запити до уряду з приводу тих чи інших проблем суспільства
— гальмування реформ, корумпованість влади тощо.
Загалом, однак, проблеми побудови громадянського суспільства
виявилися для одних присутніх нецікавою, а для інших — не зовсім зрозумілою
темою. Тому, попри зусилля головуючого п. Віктора Єленського (головний
редактор журналу «Людина і світ»), кожен виступаючий, як це звичайно у
нас буває, говорив про своє. Між тим, можлива участь церков у розбудові
громадянського суспільства, у покращенні моралі владних структур та у вирішенні
численних соціальних проблем не може бути недооціненою. Такої участі від
церкви очікують усі — держава й громадяни, віруючі й невіруючі. Дотепер
можна говорити тільки про один, хоча, безперечно, дуже важливий соціальний
аспект діяльності церков, — доброчинний.
З іншого боку, необхідно враховувати сьогоденний стан церков.
Зараз вони здебільшого не готові до вирішення таких проблем, як пошук шляхів
економічного розвитку, що сприяли б радикальному покращенню соціального
стану населення; як розробка механізмів забезпечення прав людини або створення
дійових механізмів християнської політики. Для цього нашим церквам бракує
ресурсів, насамперед інтелектуальних (у порівнянні, наприклад, із традиційними
церквами Німеччини).
Є, однак, царина, в якій всі наші церкви вже сьогодні можуть
грати провідну роль. Мається на увазі нормалізація релігійної ситуації
в Україні — тут все залежить виключно від доброї волі учасників міжцерковних
конфліктів. Точніше сказати — від рівня віротерпимості членів кожної церкви
та від поваги до релігійних переконань своїх співгромадян. Якими б ці переконання
не були (виключаючи, звичайно, ті, що порушують закони України). Неоціненна
роль і — не побоюсь сказати — обов'язки церков полягають саме у вихованні
такої риси, як християнська терпимість (релігійна, політична, побутова),
не тільки у своїх вірних, але також у суспільстві взагалі.
Проблема терпимості вельми актуальна для нашого сьогодення,
— і не тільки в царині міжрелігійних чи міжцерковних стосунків. Трапилося
так, що, хочемо ми того чи ні, Україна стала плюралістичною і всі ми тепер
живемо серед розмаїття переконань, партій, економічних систем, освітніх
систем, способів життя, мов, художніх напрямків, релігій, церков. Процес
збільшення різноманітності життя неможливо зупинити, він є результатом
глобалізації транспортних та інформаційних систем, результатом того, що
державні кордони стають все більш прозорими. На жаль, наше суспільство
виявилося зовсім не підготовленим до нормального сприйняття розмаїття.
Адже перехід до нього відбувся майже стрибкоподібно. І той універсальний
плюралізм, який в інших суспільствах приводить до взаємного збагачення
культур, у нас став джерелом запеклих протистоянь. Саме через відсутність
терпимості, формування якої в нашому суспільному менталітеті драматично
відстає від зміни сутнісних ознак сучасного життя.
Виховання парафіян (і кліру) в дусі терпимості до віри,
переконань та звичок ближнього могло б стати одним із головних напрямків
соціальної діяльності наших християнських церков. Виховання, однак, може
бути дійсно ефективним тільки в тому випадкові, коли церкви, духівництво
подаватимуть постійні приклади своєї власної толерантності, поступливості,
миролюбства. Замість того, щоб продовжувати середньовічні релігійні «війни»,
коли «на дворі третє тисячоліття».
Із взаємною толерантністю тісно пов'язане також розв'язання
проблеми захисту прав церков або окремих віруючих. Ідеальною була б ситуація,
коли при порушенні прав однієї церкви — хоча б Свідків Єгови — на її захист
вставали б всі інші церкви (а не раділи б розправі з інаковіруючими чи
інославними). Все це стало б значним вкладом церков у побудову громадянського
суспільства, — адже без плюралізму та без терпимості таке суспільство просто
не існує.
До компетенції церков належить виховання не лише терпимості,
а й нетерпимості до соціальних пороків. Йдеться не про риторику, а про
нетерпимість конструктивну, конкретну й публічну. Такої поки не маємо.
Через те професор Адольф Хампель (Німеччина) схильний знаходити певний
кореляційний зв'язок між корумпованістю в наших ешелонах влади та недостатньою
активністю християнських церков у сфері моралі й виховання, у створенні
атмосфери загального неприйняття гріха хабарництва.
Досі, однак, ми тільки мріємо про благотворний вплив наших
християнських церков на суспільство, зокрема, на політику. Мусимо також
визнати, що сьогодні моральний вплив політиків на клір значно більш помітний,
ніж вплив кліру на політиків. Це, очевидно, усвідомлюють і миряни, судячи
з того, як мало успіху мали на всіх минулих виборах християнські партії
та кандидати в ризах. То ж коли наші християнські архіпастирі красномовно
картають духовний стан суспільства, їхня зброя спрямована також проти власного
духівництва.
