Мій рідний Новомосковськ відзначив 56-у річницю з дня визволення
від німецько-фашистських загарбників. Понад півстоліття тому відгриміли
залпи гармат 195-ї стрілецької дивізії полковника Сучкова, давно розтанули
в бунтівному небі бомбардувальники 295-ї винищувальної авіаційної дивізії
полковника Сильвестрова, які визволяли місто і згодом отримали найменування
Новомосковських. Місто, спалене й зруйноване, ожило, немов Фенікс із попелу,
відбудувалося. Воно народилося заново. Сивочолий ветеран, одягаючи цими
днями орденські планки, змахує сльозу. Бентежать душу не лише рани, але
й спогади. Саме пам'ять не дозволяє стати нам манкуртами, але вона ж зберігає
й страх перед війною, перед руйнуванням, перед тим жахом, який переніс
мій багатостраждальний народ.
Його, цей страх, закладений у генах, майстерно використовують
сьогодні ділки від політики. Перетворивши передвиборну президентську кампанію
на всеукраїнське шоу, вони вигадують собі для забави гасло, що б'є по залишках
розуму: «Тільки нині діюча влада здатна гарантувати мир». Мовляв, у іншому
випадку війна неминуча.
Що тут скажеш? Було б смішно, якби не було так сумно й
навіть страшно. Використовується досить-таки примітивний прийом, розрахований
на малограмотний, забитий, убогий і обібраний, як прийнято зараз називати
народ, електорат. Невже й справді невтямки всім цим «залякувачам», що війна
давно йде на всеукраїнських теренах. Палають наші душі, спалюються серця,
руйнуються надії, що вимальовувалися не лише в 1994-му, а ще раніше, в
1991-му, ламаються долі й летять шкереберть мрії, прагнення й бажання.
Йде війна, як то кажуть, не на життя, а на смерть. Війна
між капіталом і злиднями, між багатством й бідністю, між здоровим глуздом
і непомірною дурістю, між сміливістю й боягузтвом, що супроводжується бажанням
прислужитися, пристосуватися, підстелитися. Цей фронт, так само як і військовий,
забирає життя, калічить нас і робить інвалідами. Що з того, що переважно
моральними. Чи не жахливіші ці каліцтва від фізичних?
У моєму Новомосковську вже не перший рік тримається тенденція,
де смертність переважає над народжуваністю, де епідемія туберкульозу все
більше набуває відтінку соціального явища. Чого ще чекати від постійного
недоїдання та низькокалорійного, неякісного харчування?
Поки на діючих сучасних фронтах, на які перетворюються
зараз міста й села, будинки й вулиці, перемогу одержує сита тупість тих,
хто накрав, над інфантильністю і боягузтвом обкрадених. Слухаємо дурість
і не вміємо аргументовано, грамотно відповісти. Сприймаємо плоди чужої
фантазії, але не здатні сформувати й піднести власну розумну думку. Таким
от чином купуємося на вигадки хворого розуму, а треба б давно вже видужати.
Видужати й нарешті зрозуміти: солдати Великої Вітчизняної
не для того кидалися під танки, щоб ми, їхні нащадки, заживо прирікали
себе на муки й страждання, на нескінченні приниження й поневіряння. Вони
залишали рідні хати не заради мародерської ситості тих, яких одиниці, й
позамежного злидарського існування інших, яких мільйони.
І поки не зрозуміємо цього, не ствердимося в самоповазі,
то так і будемо повторювати, ледве животіючи: «Ну нічого. Лише б не було
війни!»
Новомосковськ
