У житті 45-річного підприємця, кандидата технічних наук, генерального директора фірми «Явсон» успішні бізнесові проекти переплелися з дивовижними метафорами долі, які стали для нього знаковими.
Одного чудового дня Олександр Яворський відчув усіма фібрами душі потребу озирнути світ і себе в ньому з висоти польоту. І почав учитися літати. У небі все сприймається інакше: щось виглядає прозорішим, масштабнішим, дрібниці зникають із поля зору. У високості легше думаєш і легше прощаєш, а отже, змінюється філософія буття. Коли він упевнено сів за штурвал спортивного літака ЯК-52, відчув себе окриленим. Це відчуття не полишає його і на землі. А все, що передувало польотам, — то відтинки довгої злітної смуги: навчання в Одеському політехнічному інституті, в аспірантурі, наукова і виробнича діяльність, приватний бізнес. Первинний капітал заробив свого часу на промисловому використанні газового конденсату як пального. Нинішня діяльність фірми «Явсон» багатогранна. У різних областях України збудовано десятки кілометрів першокласних доріг із використанням найсучаснішої німецької техніки. У його тепличному комбінаті, що в селищі Яблунів Косівського району, вирощують щороку близько тисячі тонн овочів. «Явсон» — це і виробництво бітуму, меблів, це і збережений від перетворення на базар Косівський аеродром, це і власні конеферми та аероклуб. «Явсон» — це назва театру-студії, котрим керує відомий композитор Остап Гавриш, який живе в Косові, це багато меценатських і доброчинних програм.
1994 року Олександр Яворський задумав придбати хатинку в горах. А йому запропонували велетенський тепличний комбінат, який на той час майже розвалився. Він відновив його діяльність і через три роки переїхав з Одеси в село. Точніше, повернувся разом із сім’єю в рідний край, адже його коріння завжди було тут.
Знаковою усмішкою долі подружжя Яворських вважає історію своїх взаємин. Люба й Олександр народилися одного дня — 17 жовтня, в одному пологовому будинку. Навчалися в одному класі сільської школи. До спільного 45-ліття Любов Яворська видала книжку поезій «Вересневі барви». Її поетичні рядки, сповнені любов’ю, присвячені чоловікові, донькам, рідним Карпатам:
Мій рідний дім
— найкращий на землі,
Мій оберіг, моя свята
колиско...
Власне, у цих рядках — відповідь на запитання, чому успішний підприємець, який безпосередньо працює з великими фірмами Німеччини, Франції, Голландії, розташував свій офіс серед гір, у глибинці. * * *
— Олександре Павловичу, ви, очевидно, помічаєте, що наше суспільство зазвичай сприймає великий бізнес не без підозри: звідки взявся капітал? Під чиїм «дахом» тримається тощо? І мало хто цікавиться, для чого і для кого підприємець робить свою справу. Пропоную повести мову про філософію бізнесу, якої ви дотримуєтеся. Поки чекала на вас, нарахувала в кабінеті тринадцять зображень коней: у живописі й на гобелені, у дереві й металі.
— Це — подарунки друзів до дня народження. Володимир Висоцький казав, що любити коней — то не почуття, а талант. Бо кінь — то не тварина, а святе творіння природи, символ. Маю 38 елітних коней, але вони для мене не бізнес, а захоплення, відпочинок, стан душі. Своїх коней мають дружина і мої доньки — студентка-першокурсниця Марина і третьокласниця Надійка. Усі ми падали з коней і навіть ламали ребра. І знову сідали в сідло.
— Здогадуюся, що кінь для вашої родини, — знакова фігура: ви — на коні, чи не так? Розповідають, що ваша Надійка вперше не пішла, а поїхала до школи разом з іншими дітьми — у білій кареті, в котру запрягли білого коня. Це також метафора. Утім, до коней — реальних і символічних — ми ще повернемося, а поки що — про будні. Назва вашої фірми нагадує ім’я античного героя...
— 1974 року, коли я ще був студентом, мені приснився сон: начебто я маю свої власні майстерні. Прокинувшись, я зробив креслення майстерень, поклав той папірець серед документів і забув про нього. А через 25 років, коли зареєстрував у Німеччині спільне підприємство і мав дати якусь назву фірмі, той папірець потрапив мені на очі і я згадав про свій сон. Отже, Явсон — це сон Яворського або поєднання сну і явлення. Нині «Явсон» забезпечує шістсот робочих місць. У Косівському районі наш теплично-овочевий комбінат — єдине промислове працююче підприємство.
— Чимало тепличних господарств нині занепадають, бо газ дорогий, невигідно.
— Нам вигідно. Тепличне господарство розбудоване за європейськими стандартами. Місцеві жителі дістали роботу, своєчасну зарплату, соціальний захист. Я відремонтував церкву поруч із комбінатом. Мої працівники молилися там, а потім приходили на роботу і... крали помідори та огірки, ховаючи їх під одягом. Я провів найкоротші у своєму житті збори, які тривали кілька хвилин, і сказав людям: або — або...
— У цих краях панує культ Олекси Довбуша. Його досі шанують за те, що вмів відбирати добро в багатих. А культу господаря ми ще не придумали. Чи маєте якийсь захист від послідовників Довбуша? Наприклад, внутрішню службу безпеки, особисту охорону...
— Не маю. Їду машиною сам і вдень, і вночі. Зі страхом треба боротися. Яким чином? У мене своя система захисту — філософська: нікому нічого не бути винним: ані Богові, ані людям, ані державі. Усі рішення завжди приймав сам, усі домовленості виконував, ніколи не брав кредити. Якщо ти винен, то накопичується негативізм і може статися вибух у будь-якій формі. Намагаюся діяти так, щоб у людей, з якими я маю справи, не виникало відчуття, ніби я комусь перейшов дорогу. Бо якщо зроблю зло для людини, яка не може постояти за себе, це буде великий гріх перед Богом. Якщо зроблю зло сильному, той протидіятиме — це ж зрозуміло. Мої принципи дають мені внутрішню силу.
— Підприємці стверджують, що за нинішнього оподаткування неможливо вести з державою чесну гру. Чи стикалися ви із так званим державним рекетом?
— Коли я приїхав сюди, мене почали посилено перевіряти і правоохоронні, і контрольні органи. Навіть із Києва приїжджали по вісім-десять чоловік. Уже пізніше я дізнався, що тут прозвучала команда «фас», але нікому не вдалося її виконати. Я не терплю насильства над собою, приниження. І сам не можу принизити будь-кого. Цивілізований світ уже пройшов через революцію, чи еволюцію свідомості: люди, які заробили гроші, змогли створити таку владу, яка забезпечує нормальні умови життя із виваженими нормами спілкування різних соціальних груп. Контрольний орган не повинен виконувати свій «план» за мій рахунок. А робітник, якого я забезпечив працею і зарплатою, не повинен зазирати в мою кишеню з образою: «Я заробив 300 гривень, а він — півтора мільйони». Так, заробив. Але ці гроші потрібні не для того, щоб набити собі кишеню. Я не можу з’їсти водночас десять кілограмів м’яса і носити сто костюмів. Я вкладаю гроші у розвиток, у реконструкцію цього ж комбінату, в соціальні програми. Як сільськогосподарський виробник, я звільнений від сплати ПДВ, отож немає сенсу порушувати законодавче поле або якісь нормативні приписи. Коли я знаю, що нікому нічого не винен, а на мене намагаються тиснути незаконно податківці, санепідемстанція або пожежники, — я всі їхні претензії відкидаю і прошу більше не приходити. Якщо тиснутимуть надалі, то вижену, і нехай звертаються до суду. Мій захист — це мої переконання, внутрішня сила.
— А гроші?
— Вони не самоціль. Я втратив кількох друзів, які «захворіли» на доларову лихоманку. Я вільний від грошей.
— Ви маєте імунітет проти цієї «хвороби»?
— Так, я виробив цей імунітет, вкладаючи гроші в розвиток і в задоволення — для своєї сім’ї, друзів і ще багатьох людей. Добре пам’ятаю ті часи, коли я приходив в одеську комуналку і падав од утоми. Тепер я можу дозволити собі вільний режим дня. Я «сова», люблю читати вночі. Уранці ж не поспішаю в офіс, відсипаюся, налаштовую себе на новий день. Я тішуся тим, що дороги від «Явсона» збудовані якісно і вони служитимуть щонайменше десять років. Я радію, що наші помідори й огірки конкурентоспроможні в Європі, мають сертифікати екологічно та біологічно чистих продуктів. Цього року ми мали найвищий в Україні врожай огірків. А найбільшою винагородою для душі є мої коні, скакові та бігові. У мене є орловські рисаки, українська верхова і найдорожча — чистокровна англійська верхова порода. Частина їх в Одесі, частина тут. Вони перемагають в українських і міжнародних змаганнях. Один із коней внесений у каталог Європи — за чистокровністю та репродуктивністю. Коли його виводять на прогулянку або тренування, весь іподром сходиться подивитися. Коли буваю в Одесі, приїжджаю на іподром по два-три рази на день, щоб помилуватися своїм улюбленцем: він знімає стреси.
— Серед тих, кого називають новими українцями, ви постать нетипова. Живете в селі, навчаєте свою дитину в сільській школі, а не за кордоном, і відпочиваєте не на Канарських островах, а в тому ж селі — верхи на коні. А дружина не має хатньої робітниці, сама порається...
— Не люблю слів «новий українець», «спонсор». Ми всі добре себе почуваємо серед гір, у природному середовищі. Сільська школа з її здоровим духом, сильним і відповідальним педагогічним колективом, який працює за покликанням, за ідеєю, дасть моїй доньці — третьокласниці Надійці — більше, аніж закордонний ліцей або міська школа, яку, на жаль, уже зачепила купівля-продаж. А щоб моя донька та її друзі почували себе комфортно, я зробив у школі експериментальний європейський клас — із гарними меблями, сантехнікою, німецькою дошкою. Надійка була моїм дизайнером-порадником. Дітей і дорослих також треба виховувати красою. Минуло понад два роки, але ніхто нічого тут не понищив. Через півроку моя Надійка переходить на кабінетну систему навчання — подбаю і про кабінети для всіх дітей, про гарні туалетні кімнати з теплою та холодною, з питною водою. Нову школу поки що не можу збудувати. Хочу створити на базі колишнього комбінату «Гуцульщина», який давно не працює і перетворюється на руїну, дитячий будинок для круглих сиріт. Це буде мій дитячий будинок, із моїми працівниками, а всі його вихованці — то мої діти. Для своїх дітей я забезпечу найкращі умови — гарні кімнати, гарне харчування, басейн, коней, літаки, базу відпочинку на Чорному морі, екскурсії, мандрівки. Їхні вихователі матимуть гарні зарплати, і крий Боже, якщо хтось скривдить моїх дітей. Згодом я допоможу їм здобути освіту, забезпечу роботою. Робитиму це не для слави. Сподіваюся, що люди, які мають гроші, підтримають мій приклад. Моя мама, дружина — вчителі. Мені поталанило на педагогів і в школі, і в інституті. Я переконаний, що майбутнє держави саме за освітою. Якщо виховаємо відповідним чином нове покоління, то матимемо багату Україну.
— Ваш «Явсон» — це маленька модель такої України?
— Так. Я будую свою часточку держави, хтось іще — свою, і, врешті, матимемо заможну Україну.
* * *
Насамкінець Олександр Яворський запросив мене послухати пісні у виконанні Миколи Граба. 24-річний Микола — скляр, а пісні він пише для душі на власні слова, на поезії Любові Яворської. У тих піснях жебоніли струмки, літали метелики. Олександр Павлович дивився на «свою дитину» з теплотою і захопленням. Бо цей хлопець із його підтримкою вийшов на свою «злітну смугу». І це найважливіше...
