Отже, жовтень 1962 року, аеропорт Жуляни. Диспетчерка подивилася у мою супровідну цидулку від Міністерства охорони здоров’я, у свої папери і сказала: «Полетите на «зелененьком» с Чойбалсаном, он где-то тут крутится». Що «зелененький» — це літак, я здогадався (Як-12, а був ще й «синенький», Як 12 А,трохи комфортніший). Але пілота, який мав би подібність до вождя монгольського народу, ніде не було. Я підійшов до гурту пілотів, які обговорювали, хто у цьому місяці скільки годин налітав і скільки заробив, і запитав невисокого білявого хлопчину — в окулярах! — де мені знайти Чойбалсана. Пілоти зареготали, а той, до кого я звернувся, спокійно відповів: «Я Чойбалсан. А вы доктор?» Прізвища не пам’ятаю, звали його Борис, а носити окуляри його змусила медична комісія, дозволивши літати до заочного закінчення якогось навчального закладу, де навчалися майбутні авіаційні «організатори» (по-теперішньому менеджери). Прізвисько своє Борис одержав тому, що — маючи бажання сказати щось осудливе — говорив людині: «Ну, ты и Чойбалсан!», і навіть про себе міг сказати: «Ну, я и Чойбалсан!», шукаючи сигарети, які поклав не в ту кишеню. Полетіли ми у Новоград-Волинський. Молоденька лікарка; дитинча, виснажене хронічною дизентерією (тоді її було багато). Скелетик з великими, як у прибульця з іншої планети, очима. Стан критичний. Вени не те що рвуться, а розповзаються. Вливаю глюкозу і фізіологічний розчин у п’яту — кісточка там тоненька, легко пропускає звичайну голку для ін’єкцій. Цієї процедури треба, по можливості, уникати, бо у деяких випадках може спричинитися до порушення росту кістки — якщо дитині судилося вижити й рости. Але не маю вибору. Навчився таке переливання робити у Казахстані, там скелетиків з великими очима не бракує. Через кілька годин щастить у вену над вухом влити 20 мл плазми. Розписую дієту, роблю її ліберальнішою, бо при таких хронічних розладах ті обмежування, до яких вдаються лікарі у гострому періоді, не мають сенсу і лишають дитину голодною. Заміна синтоміцину на еритроміцин, телефон (щоб дізнатися, як підуть справи), обід у лікарняній кухні — і додому, в Київ. А жовтень із літака — диво ще більше, ніж бачиться на землі; радісний і водночас сумний щем від повноти життя. Прошу у Чойбалсана польотну карту, показую на ній Черняхів, де живуть батьки, і питаю, чи можемо над ним пролетіти. «Запросто! — каже Чойбалсан. — Это километров пятнадцать от штурманского маршрута». Ось і Черняхів; прошу зробити коло і орієнтуюся. Є! Пожежна «каланча», з якої ми з хлопцями колись на саморобному парашуті десантували кота, — не від великого, звичайно, розуму. Втім, кіт приземлився нормально і разом із парашутом утік у бур’яни. Наша хата. Мама стоїть біля хвіртки, з кимсь розмовляє, а батько в садку. Кажу Чойбалсанові: «Давай сядем! Отдохнем, пообедаем, наберем яблок и груш». Він усміхається і показує за спину: «Нельзя, там шпион стоит». Шпигун — це барограф, який на стрічці малює усі зльоти і посадки, бо, виявляється, бажання десь приземлитися й щось таке зробити спадає на думку й пілотам.
З Чойбалсаном я літав разів 8—10 (не лише замість Берти, а й замість всіх інших). Борис навіть давав мені потримати штурвал (місце лікаря поруч із пілотом, а позаду ноші для хворого у випадках термінової госпіталізації). В моїх руках — хоч я, здається, нічого не робив, а намагався просто триматися за штурвал — літак починав смикатися праворуч-ліворуч, угору-вниз... («Ну, ты и Чойбалсан! Держи ровненько».) Дізнавшись, що Борис грає на гітарі, я написав вірш (у стилі танго) «После полета», але до мелодії справа так і не дійшла.
У грудні 1963 р. ми мали летіти у Чернігів. Я позичив у тестя гарні биті валянки, бо в тому «зелененькому» ніякого опалення не було. Цілий день мело, я сидів і нудився, Борис спав у кімнаті для відпочинку пілотів. Виліт перенесли, а Борис сказав: «Ты завтра эти валенки не бери, я тебе дам запасные унты». А наступного дня диспетчерка сказала, що «Чойбалсан рано утром пошел на Винницу, начальство приказало», і я полетів «на Чернігів» у своїх туфлях і мало не відморозив пальці — але не відморозив. Так склалося, що потому я літав на вертольоті, і з Чойбалсаном ми не зустрічалися. А танго «После полета» звучало так: «Ночь пьяна. Затихают моторы.// Спит самолет на усталой осенней траве.// Я люблю. Ты не прячь свои взоры...» I так далі. Я написав і захистив дисертацію, став асистентом, проводив практичні заняття і читав лекції студентам, але у спогадах про ті роки польоти з Чойбалсаном не на останньому місці. Якщо не на першому.
ДIДИ
Кожен дід сам по собі є музей старожитностей. А найцікавіше не те, що він згадує, чи виймає з коробки для фотографій, чи зi скрині, чи з шафи, а те, як він поводить себе в обставинах теперішнього життя. В цьому концентрується увесь колишній досвід.
Дід Мельник (той самий, за ініціативою якого я супроводжував безвинного дядька за карасіном до Мотрі Краснючки; див. «Сцени з життя переможців») ще до війни зробив собі надгробок із славетного головинського граніту. Все там було написане — крім того, звичайно, коли помер. Кам’яна плита лежала біля стежки в садок, а на ній стояв цебрик, в якому баба Мельничка мила картоплю та іншу городину. Якось я запитав, чому вона й собі не замовить надгробка, а баба образилася і сказала, щоб Вітька (її внук, а мій приятель) більше мене не приводив. А дід, почувши нашу розмову, тихенько пояснив, що баба начебто набожна і робити пам’ятника наперед їй заборонив піп, а насправді вона хитрує, бо грошей чортма, а як умре, то діти знайдуть, щоб від людей не було соромно. Сам дід любив надвечір вийти за ворота, сісти на лавку і — так, щоб бачили люди — читати газету «Колгоспник Черняхівщини». Через вулицю (ми жили навпроти) я питав: «Діду, що там пишеться?» — «Сильні бої йдуть», — відповідав старий Мельник, і знову заглиблювався у читання (тоді якраз почалася війна з Японією). Через якийсь час я повторював запитання і одержував таку саму відповідь. А річ у тім, що дід був неписьменний, і часом тримав газету як треба, а часом — «догори ногами». Якщо на лавку сідав хтось із шанованих Мельником людей, він увосьмеро складав газету, ховав у кишеню і детально переповідав усі новини, які чув по радіо.
Натомість дід Павлюк добре знав грамоту. У якихось своїх справах із батькового села приїздив у район і, траплялося, у нас ночував. У одній кишені гімнастерки (тоді майже всі чоловіки ходили в цій одежині) тримав окуляри, з другої стирчав гарно заструганий олівець (і грифель завжди був цілий, а у моїх олівців завжди поламаний). Увечері мовчки сидів у кутку і — якщо того дня наша електростанція якраз не стояла на ремонті — читав усі, які в хаті були, газети, не звертаючи уваги на дати їхнього виходу. Читав — і підкреслював. Мене смішило, що дід Павлюк ворушить губами, але батько пояснив, що той ніколи не ходив до школи, а грамоту якось примудрився опанувати сам.
Як людинi освіченiй і стараннiй, дідові Павлюку односельці зібрали гроші на відрядження до Києва у якихось судових справах. Переночував у нас, а вранці подався на Житомир і Київ. Повернувся днів через п’ять, з невеликим, але дуже смердючим мішечком. Було так: у Житомирі здибав у продажу тюльку, купив — на всіх — 12 кг (!), їздив із нею до столиці, а тепер віз у село. Мішечок поставив на ґанку, коли ж полягали спати, густий аромат цього делікатесу почав уїдатися навіть у подушки. Батько не витримав: «Слухай, Павлюк, постав свою тюльку в канаву, бо інакше мені доведеться спалити хату і поставити нову». Дід виніс мішечок у садок, і ще днів зо три потому під вишнею пахло океаном. Ця історія, зрозуміло, не вплинула на дружні стосунки нашої сім’ї з цією симпатичною людиною.
По-іншому складалося з дідом Собиржанцем. Насправді мав прізвище Войтенко (у батьковому селі людей з нашим прізвищем половина), але давно, десь з тридцятих років, мешкав у Азербайджані, а моя бабуся охрестила його саме так. Приїхав із південної республіки, щоб замовити більше десятка гранітних плит на кладовища. Мав купу грошей і ставився до нас зверхньо (що не завадило Собиржанцеві прожити у нас майже місяць), їздив у Головин, домовлявся із залізницею, давав хабарі — і дуже цим пишався. Був сивий і фарбував волосся (відтоді я не маю респекту до фарбованих чоловіків). Зрештою, його волосся нікого не турбувало. Але спочатку здивували, а згодом почали дратувати кулінарні забаганки Собиржанця. Ходив на базар, купував найкраще, детально пояснював бабусі, що і як вона має варити, пекти і смажити, але все це для нього (а нашими щоденними харчами гребував). Не думаю, що так роблять у Азербайджані, а в Україні і поготів: бути гостем і харчуватися окремо від господарів... До того ж називав себе комерсантом і щовечора виголошував довжелезні промови про те, як треба жити, не даючи нікому розкрити рота. Батько за своїм характером швидко угамував би прибульця, але той доводився якимось родичем покійної баби Сарахвини, батькової мами, то ж мав, сказати б, дипломатичний імунітет. Зрештою коханий наш гість спакував валізу. Після уроків я застав удома справжню птахоферму... Купив по шестеро гарних курчат і гусенят. Піднявши до гори вказівного пальця лівої руки, оповідав бабусі, як вона має усіх їх зарізати, обскубати, випатрати і присолити, а він усе це птаство повезе на гостинці. Бабуся — звична до будь-якої роботи — не витерпіла і, утерши хвартуком губи, сказала: «Собиржанець, що я тобі скажу: хай вони повиздихають разом із тобою. Сідай і скуби, якщо хочеш». А далі найцікавіше: схопив птицю (курчата й гусенята, зв’язані за ноги, лежали, як два букети, на підлозі), виніс на вулицю, розв’язав — і розігнав на всі боки, а сам побіг на вокзал. Ми з Вітьком Мельником таки зловили одне гусеня, але бабуся сказала: «На хворобу воно нам? Занесіть тому гаспиду». А що? Ми побігли на вокзал, потерпаючи, що Собиржанець уже поїхав, але той сидів у станційному буфеті і їв хліб із безкоштовною гірчицею на столах! І тут — увага! — Вітька тицьнув гусеня йому на коліна, а воно з переляку щедро, по-гусячи, нагидило комерсантові на штани. Ми були щасливі.
