Коротке перебування в якійсь країні не дає можливості робити серйозні аналізи чи порівняння, доходити якихось висновків. Це тільки враження, подібні тим, які отримуєш від виставки художників-імпресіоністів — обличчя, що на момент виринають із безликого натовпу, невиразні незакінчені контури, блакитне сонце і червоні газони, на яких граються фантастичні істоти.
ЗУСТРІЧІ З ПРАВОСЛАВНИМИ
Польща — традиційно й переважно католицька країна, хоча був в її історії такий період (ХVI ст.), коли шляхта почала інтенсивно навертатися до протестантизму. То минуло майже безслідно. Сьогодні вкраплення інших релігій тут незначні, мало впливають на громадське життя. Серед інших релігійних «меншин» — Польська православна церква (ППЦ). До Першої світової війни, коли значна частина Речі Посполитої знаходилася у складі Російської імперії, церква була частиною РПЦ. 1924 року, після відділення Польщі від Росії, ППЦ отримала Томос Константинопольського патріарха, який надавав їй статус автокефальної (незалежної). Варто відзначити, що Російська церква визнала незалежність польського православ’я тільки 1948 року.
Православні храми Польщі сьогодні мають певні відмінності від українських. Так, в церквах (в тих, де я була) можна бачити стільці для парафіян. Прикладом стали не тільки католицькі храми — так само устатковані церкви у православній Греції. Богослужіння у храмах ППЦ ведеться, принаймні у Варшаві й Кракові, церковно-слов’янською мовою, казання — польською. З духовними особами, особливо старшого віку, можна спілкуватися російською — багато хто з них отримав освіту в російських семінаріях і академіях. У храмі Пресвятої Богородиці Кракова приємно здивував вивішений на дошці оголошень розклад екуменічних зібрань — молитовних зустрічей католиків та православних. Вони відбуваються не тільки в костьолах, але й у православному храмі.
Сьогодні ППЦ має понад 200 храмів; більшість її парафіян — українці та польськомовні нащадки російських емігрантів 20-х років минулого століття. Траплялися у православних церквах дивні розмови. Так, запитую в однієї пані, яка розмовляє тільки польською: «Ви полячка?». У відповідь чую дещо роздратоване: «Не полячка, а православна!» Далі з’ясовується, що дід та бабуся тієї жінки емігрували з революційної Росії, осіли у Варшаві; їхні нащадки повністю натуралізувалися, польська мова є для них рідною, а російської не знають зовсім. Попри це, не бажають самоідентифікувати себе як поляків. Тому стали «православними за національністю».
Є серед православних парафіян також поляки. І диво-дивне — православні поляки не мають найменшої національної гордості з приводу того, що така видатна постать, як папа Іван Павло II, є сином Польщі. А один пан пошепки пояснив: «Той папєж (польське «папа») хоче запродати Польщу Заходу і знищити православ’я!» Знайомий почерк!
Кафедральний собор ППЦ — то храм Св. Магдалени у районі Варшави, який називається Прагою. Мені, на превеликий жаль, не пощастило зустрітися з Главою ППЦ митрополитом Саввою. Але настоятель храма отець Іоан люб’язно погодився відповісти на кілька запитань «Дня». Зокрема, розповів про те, що під час останнього візиту до Польщі відбулася зустріч Івана Павла II з православним духовенством. «Була ця зустріч чисто протокольною, куртуазною; ніякі серйозні питання, догматичні чи церковно- політичні, не обговорювалися.» Дуже важливо було довідатися від о. Іоана, що суспільне становище ППЦ та чисельність польських православних аж ніяк не змінилися під впливом кількох візитів Папи до Польщі. А на моє запитання: «Чи не погіршиться стан УПЦ Московського патріархату в результатi передбачуваного візиту Івана Павла II до України?» отець Іоан впевнено відповів: «Не думаю — Бог того не допустить! Православ’я як стояло, так і стояти буде!» Нашим би православним таку спокійну впевненість!
УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЧКА
На вулиці Маршалківській я випадково зустрілася із знайомою — молодою дівчиною з Києва, яка, згідно з якоюсь програмою обміну студентами, навчалася тут в університеті. Разом погуляли, поговорили. Виявилося, що за конфесією вона є переконаною католичкою, належить до Римо-Католицької церкви (РКЦ) в Україні. За своїм власним вибором, бо її батьки — православні. Як всі щирі вірні, дівчина вважає Римо-Католицьку церкву найвищим і правдивим втіленням духу і літери Християнства, непогано обізнана в теології і вельми поважає папу Івана Павла II. Засмучує дівчину одне — те, що, за її переконанням, сьогодні не існує такої церкви, як Українська католицька. Яка була б рівноправною складовою світової католицької спільноти і обов’язково сполучала б у собі вселенське і національне. Зараз, каже дівчина, ми маємо в Україні польську Католицьку церкву, тобто церкву, духовне життя якої визначається місіонерами з Польщі — єпископами, ксьондзами, викладачами семінарій, членами таких поважних орденів, як домініканці чи єзуїти. «А я хочу, щоб в Україні був український католицизм! Щоб у всіх католицьких церквах говорили, молилися й співали тільки українською. Адже є, наприклад, французький чи німецький католицизм!»
Я нагадала їй, що сьогодні число семінаристів-українців чи ченців-українців поступово але неухильно збільшується. Вже є й українські єпископи та середнє духівництво. Для мене, однак, тут є ще одна проблема. Чи зможуть українці-католики утримати в Україні стан духовності, церковної соціальної активності, видавничої та освітянської справи на тому ж рівні, який сьогодні тримають у нашій країні польські чи німецькі, чи якісь інші католики?
КУЛЬТ ПАПИ
Важко собі навіть уявити, як пишаються Іваном Павлом II поляки! Воно й не дивно — не кожен народ має такого відомого, загальношанованого і впливового у світі сина. Виявилося, однак, що не всі однаково ставляться до «папєжа». Розговорилась я якось в електричці з попутником — немолодим паном- інтелектуалом. Він розповів, що кожного разу, коли мова заходить про Карола Войтила (папу Івана Павла II), його наче переносить до ненависних соціалістичних часів із безпардонною пропагандою, з язичницьким культом обожнювання. І не тільки особистості, але й всього, з нею пов’язаного. «Подумайте тільки, — патетично каже пан Інтелектуал, — сьогодні папі Івану Павлу II у різних точках планети поставлено 44 пам’ятники! Живій людині! Хочеш- не-хочеш, а згадуєш наших незабутніх комуністичних вождів, а особливо ваших! Кепська це штука — культ. Я вельми поважаю Карола Войтилу — це бездоганна людина. Але бачити його ім’я або навіть зображення на пакетах, майках, тарілках, сувенірах, тортах та інше — з мене досить, то не до знесіння! Через те можна зварювати або зневіритися у найпристойнішій людині.» Чи мав певну рацію той роздратований культом Папи пан?
ДУМКИ ІНОЗЕМЦЯ
Певною відповіддю на те запитання можуть бути роздуми іншої людини, з якою я познайомилася після богослужіння у краківській церкві Св. Богородиці. Українець, вже три роки напівлегально живе у Кракові, де має якийсь бізнес (про це не розповів). Інтелігентний красномовний чоловік, добре обізнаний із ситуацією в Україні, яку постійно порівнює з польською, намагаючись докопатися до «причин-наслідків». Бо більш за все хотів би працювати у себе вдома.
Поговорили й про феномен «польського папи», про культ, який поляки створили навколо його особи. «Я заздрю полякам, які в ці перехідні часи, в часи ідеологічного вакууму, який комунізм залишив після себе навіть у Польщі, мають такого духовного лідера, такого незаперечного авторитета. Якщо уважно придивитися до їхнього суспільного життя, можна зрозуміти, що всі важливі речі тут вимірюються, перевіряються тим, що скаже, що подумає, що напише Папа! Добре було б мати в Україні свого «Папу» «без страха и упрека». Хоча б і не світового масштабу, але щоб вірити йому всією душею, без сумнівів. Немає, однак. Я довго думав, але так і не зрозумів, у чому тут наша проблема. Може в Україні взагалі не народжуються дійсні лідери (нещасні ми люди!)? Чи причина в тому, що кожного природного лідера ми спочатку так виваляємо у дьогті та пір’ї, що потім самі не можемо його признати. Хоча б і хотіли.»
З БАНДУРОЮ ПЕРЕД КАТОЛИЦЬКИМ СОБОРОМ
Старовинна Ринкова площа перед собором Святої Марії (ХIV ст.) у Кракові завжди повна народу — тут багато принад як для шанувальників старовини, так і для тих, хто шукає розваги, для паломників і для туристів, для старих і для молодих. Людина, яка потрапляє сюди вперше, разом із захопленням відчуває також розпач — занадто багато скарбів накопичили у старовинному Кракові час і люди. Вийшовши на Ринкову площу, я здалеку почула знайомі рідні звуки — грали на бандурі. Тут, перед самим входом до собору Св. Марії, сидів чоловік, якого можна було зразу переносити на класичне малярське полотно — у шитій сорочці, з розкішними вусами і оселедцем на бритій голові. Виконував він старовинну пісню, де йшлося про війну хоробрих козаків із польськими панами. А закінчивши, почав пояснювати одній старенькій зацікавленій пані, що таке бандура. Випадково кинувши оком у мій бік, козак раптом закричав на всю Ринкову площу добре поставленим голосом: «Вітаю газету «День»!» Я, звичайно, підійшла, ми сердечно привіталися і поговорили. Виявилося, що пан музикант живе в Криму, а гроші на життя заробляє гастролями по всій Європі — від Польщі до Іспанії. У кожній країні знаходить слухачів, всюди люди цікавляться бандурою, цінують меланхолійні українські пісні. Довго засиджуватися на одному місці, однак, не доводиться — треба постійно шукати нову публіку, нових любителів української екзотики. Попри свої мандри, бандурист вважає себе регулярним читачем нашої газети, добре знає її постійних авторів. Приємна була зустріч.
БУДИНКИ НОВИХ ПОЛЯКІВ
Семінар журналістів проходив у передмісті Кракова Фаленіца, вельми схожому на нашу Пущу-Водицю — сосновий ліс, невисока забудова, залишки сільського життя серед сучасних новобудов. Сьогодні Фаленіцу активно обживають «нові поляки», які полюбляють хутірське життя — вулиці там майже непомітні, окремі садиби, розкидані по лісу. Нові, з претензіями на архітектурний стиль будинки мало відрізняються від тих, що будуються під Києвом. Є, втім, дві суттєві відмінності. По-перше, багаті люди там не будують навколо свого житла високих глухих тюремних парканів, а від непрошених гостей захищаються щільними, але художніми решітками. І собаками, звичайно — злочинність у Польщi, як і у нас, на належній висоті.
Друга особливість багатих польських садиб більш суттєва. Майже половина з тих садиб збудована з розрахунком не тільки на розкішне життя, але й на працю. У дворах, одночасно з житловим домом, зводилися якісь майстерні, склади, загалом — невеликі підприємства. Про що свідчать відповідні вивіски або рекламні щити, які пропонують то решітки для коминів, то ремонт авто, то виготовлення «оригінальних, інкрустованих під Англію» дерев’яних панелей. Кожному перехожому зразу видно, яким способом людина заробила свій дім, а також те, що цей дім потрібен хазяїну не тільки для престижу або відмивання грошей, але й для праці, для заробітку. Не знаю чому, але під Києвом мені не доводилося бачити щось подібне.
Для мандрівника Польща закінчується на платформі Варшави-Центральної, від якої відходить київський потяг. Там бачиш звичні обличчя, там лунає виключно українська мова. А на одного від’їжджаючого припадає приблизно 10 одиниць багажу. На жінок — більше, ніж на чоловіків. Ми все ще знаходимося на стадії первинного накопичування засобів існування.
