Бомбардуваннями японських міст Хіросіми й Нагасакі в серпні 1945 р. світ вступив в атомну еру. Цьому передувала грандіозна робота зі створення принципово нової зброї. У Німеччині, США, Британії, Канаді, СРСР, Японії, Аргентині над цим працювали великі групи вчених. Створення атомної бомби — грандіозний науковий та інженерний проект. Зазвичай найбільша увага приділяється гуманітарним і політичним проблемам, у тіні залишається вирішення наукових, технологічних та інженерних завдань, які потім визначили обличчя не лише другої половини ХХ ст., а й нашого сьогодення.
Попри численну літературу, мемуари й розсекречені урядові звіти багато сторін американського «Манхеттенського проекту» залишаються маловідомими. Зокрема, розвідка і контррозвідка. Надзвичайна таємність — про проект, крім військового міністра й дуже вузького кола найближчих співробітників президента Рузвельта, ніхто у Вашингтоні не знав — тривалий час супроводжувала все пов’язане з розробкою атомної бомби. Однак зберегти всі таємниці не вдалося. І це не менш захоплююча історія, цілком придатна для пригодницького фільму.
У грудні 1938 р. німецькі вчені Отто Ган і Фріц Штрассман успішно провели досвід із фракціонування радію й барію. Так експериментально було підтверджено, що ядро урану розпадається на легші елементи з вивільненням великої енергії. Про це Ган повідомив свою колишню співробітницю Лізу Мейтнер, яка була змушена виїхати з Австрії після аншлюсу через своє єврейське походження. Разом зі своїм племінником фізиком Отто Фрішем вона опублікувала в лютому 1939 р. теоретичне обѓрунтування отриманих даних в авторитетному англійському журналі Nature. У цій статті Фріш запровадив термін nuclear fission — розщеплення ядра.
Отто Ган і його дружина Едіт завжди були противниками фашизму. Вони врятували багатьох своїх колег, над якими нависла загроза депортації. Подружжя здійснило нелегальний від’їзд Лізи Мейтнер з окупованої Австрії спочатку до Голландії, а потім до Швеції. Уже на початку 1934 р. Ган на знак протесту проти звільнення єврейських колег вийшов із професорсько-викладацького складу Берлінського університету.
Після публікації в Nature фізики в кількох країнах зіставили масу ядра з кількістю виділеної під час вибуху енергії. Світ стрімко наближався до світової війни й тому дуже багато хто замислився про бойове застосування атомної енергії. У матеріалі «Навперегін з Апокаліпсисом» («День» № 119, 9 липня 2010 р.) Віталій Абліцов пише, що керівники гітлерівської Німеччини першими почали атомну гонку. І це дійсно так.
Гейзенберг і Вайцзеккер... Двоє видатних учених-фізиків. Вернер Карл Гейзенберг — лауреат Нобелівської премії 1932 р., один із творців квантової механіки. Принцип невизначеності Гейзенберга є її наріжним каменем. Він вступив у конфлікт з «арійськими фізиками», насамперед зі Штарком. Ревнителі чистоти арійської науки піддали нападкам квантову механіку під приводом того, що вона є теоретичним формалізмом і «духом від духу Ейнштейна». Штарк опублікував 1937 р. у газеті СС «Чорний корпус» статтю «Білі євреї в науці», в якій нападав на Гейзенберга. У цьому великому вченому жило величезне марнославство. Не сприймаючи нацизму, він водночас служив йому під приводом того, що це потрібно Німеччині. Під час зустрічі з датським фізиком, лауреатом Нобелівської премії 1922 р. Нільсом Бором в окупованому Копенгагені в жовтні 1941 р. він умовляв свого вчителя пом’якшити своє ставлення до нацизму й узяти участь у німецькому Урановому проекті. Але той рішуче відмовився.
Карл Фрідріх фон Вайцзеккер — фізик, філософ і політичний діяч. Виходець зі швабської родини, яка дала багатьох відомих теологів, науковців та військових. Його дід був прем’єр-міністром Вюртенберга, батько, Ернст фон Вайцзеккер — дипломатом нацистського періоду, а брат Ріхард — президентом ФРН у 1984—1994 рр.
Із цими іменами будуть пов’язані німецькі ядерні дослідження воєнних років. Вони стануть основною науковою рушійною силою Уранового проекту. Мине багато часу, відгримить Друга світова війна, ядерна фізика посяде своє місце в житті людства, приносячи йому радість і сум. Але Гейзенберг і Вайцзеккер добре пам’ятатимуть перші враження від своєї зустрічі в Лейпцизі, на якій вони обговорювали перспективи воєнного застосування атомної енергії. Через 30 років, 1969 р., Гейзенберг напише: «Ми бачили, що доведеться провести багато експериментів, перш ніж така фантазія стане дійсною фізикою. Але багатство можливостей уже тоді видавалося нам фантастичним і лиховісним».
До вищих військових інстанцій Німеччини 24 квітня 1939 р. надійшов лист за підписом професора Гамбурзького університету Пауля Хартека, в якому вказувалося на принципову можливість створення нового виду високоефективної вибухової речовини. Наприкінці листа йшлося, що «та країна, котра першою зуміє практично опанувати досягненнями ядерної фізики, здобуде абсолютну перевагу над іншими». Імперське міністерство науки, виховання й народної освіти тоді ж у квітні провело спеціальну нараду для обговорення проблем ядерної фізики. Серед учасників поряд із великими фізиками й науковцями суміжних галузей був присутній керівник дослідного відділу Управління армійського озброєння, доктор Шуман.
Бойові дії ще не велися, і спілкування вчених відбувалося досить інтенсивно. Про все, що відбувалося в Німеччині та про інтерес керівних кіл рейху до атомної проблеми стало відомо як з особистих зустрічей учених, які поки ще мали можливість виїжджати за кордон, так і з приватного листування. Саме ця обставина й спонукала Альберта Ейнштейна звернутися до президента Рузвельта із застереженням щодо можливості отримання нацистами надпотужної зброї. Англійський науковець Джон Кокрофт, розглядаючи 1951 р. найгострішу проблему моральної відповідальності за застосування атомної зброї, писав: «У той час (весна 1940 р.) ідею використання ядерної енергії як зброї було вперше запропоновано в нашій країні, і ми знали про роботу німців над тим, що вважали атомною бомбою... У похмурі дні 1940 р. у нас не виникало сумнівів щодо нашого обов’язку». Американський учений угорського походження Лео Сілард (іноді помилково пишуть Сцилард) писав, що «весь 1943 і 1944 роки нас переслідував страх, що німцям вдасться зробити атомну бомбу раніше, ніж ми висадимося в Європі...» 1945-го перед сенатською комісією Сілард заявив, що за певних умов нацисти могли б до весни 1944 р. створити атомну зброю.
Коли американський генерал Леслі Гровс 1942 р. очолив «Манхеттенський проект», перед ним постало завдання не лише випередити німців у виготовленні атомної бомби, а й забезпечити таємність усього проекту як від спецслужб Німеччини, так і СРСР. Як ми тепер знаємо, запобігти витоку інформації не вдалося. Та це було практично неможливо.
Уже в ході здійснення німецького Уранового проекту, переглядаючи чергові випуски американських та англійських журналів із фізики, Гейзенберг безпомилково визначив, що в США ведуться роботи з атомної зброї. Цікаво, що ні гітлерівські спецслужби абвер і відповідне управління СС, ні німецькі дипломати в нейтральних країнах добути ці журнали за 1942—1943 рр. не змогли. І лише звернення на початку 1944 р. до «служби спеціальної літератури» електротехнічного гіганта «Сіменс і Гальске» дало змогу знайти необхідні випуски журналів Nature і Physical review.
У Сполучених Штатах з великою повагою ставилися до німецької промисловості й високоавторитетних науковців, передусім лауреатів Нобелівської премії Отто Гана і Вернера Гейзенберга. Із цієї причини військова розвідка та керівництво «Манхеттенського проекту» докладали чималих зусиль для отримання інформації про німецькі досягнення в галузі ядерної фізики. При цьому ставилося завдання не лише з’ясувати досягнення противника, а й захопити і доставити до США провідних німецьких учених-фізиків, запаси матеріалів, документацію та устаткування для розщеплення ядра атома.
З метою ефективного вирішення цього комплексного завдання 1943 р. за програмою «Манхеттенського проекту» генерал Гровс сформував спеціальний підрозділ із наукової розвідки. Начальник Відділу військової розвідки генерал Стронг запропонував відправити до окупованої союзниками частини Італії «невелику групу вчених у супроводі необхідного військового персоналу». Начальник штабу армії США генерал Джордж Маршалл, майбутній державний секретар і творець НАТО, відомий також як автор «Плану Маршалла» з відновлення Європи після війни, розпорядився передати це надважливе завдання у ведення особливого розвідувального органу зі штаб-квартирою в Лондоні. Цей підрозділ, який адміністративно був підпорядкований військовій розвідці, а фактично діяв зовсім самостійно, отримав кодове найменування місія «Алсос». За випадковим і курйозним збігом, це слово перекладається з грецької як «гай», що майже цілком відповідає значенню прізвища військового керівника ядерної програми США генерала Гровса (groves, англ. гаї). Спочатку ця обставина його стурбувала через імовірне виникнення деяких асоціацій. Однак змінювати нічого не стали, і назва місії увійшла в історію створення американської атомної бомби.
Керувати італійською групою місії «Алсос I» призначили підполковника Бориса Паша (Пашковського), колишнього білого морського офіцера. Мабуть, враження від життя до 1926 р. у СРСР визначили його радикальні антикомуністичні й антирадянські погляди. Тому в публікаціях у радянській пресі його не дуже жалували. У перекладеній російською книжці чеського автора Ярослава Путіка «Совість. Справа професора Оппенгеймера» про Паша написано, що йому довіряли справи, які вимагали рішучості без особливої участі мозкових звивин. Насправді, це не так. Це був блискучий американський розвідник і контррозвідник, людина надзвичайної відваги, рішуча й водночас досить розважлива під час виконання завдань. Діяв він справді без білих рукавичок, часто не зупиняючись перед очевидними провокаціями. Уже після війни він розробив і здійснив операцію Bloodstone — «Кривавий камінь», із виявлення в таборах переміщених осіб в американській і британській зонах окупації Німеччини радянської агентури, у тому числі серед членів ОУН. Було викрито багато шпигунів, хоч невинні теж постраждали. Але Борис Паш керувався сталінським принципом: ліс рубають — друзки летять.
У 1946—1947 рр. Паш служить у Японії у штабі американської окупаційної армії. Керівництво Японської православної церкви ухвалює рішення щодо входження на правах автономної до складу Московського патріархату. Полковник Паш докладає зусиль для припинення цієї акції командувачем окупаційної армії генералом Дугласом Макартуром. І входження не відбулося. Американська розвідка мала у своєму розпорядженні дані про великий ядерний центр у корейському місті Хиннам. Імовірно, поява в Японії «знаменитого атомного розвідника і контррозвідника» пов’язана з цим. Перед початком Другої світової війни велику кількість німецького урану було доставлено до Японії. Його доля досить цікавила Бориса Паша. Найбільш секретною є його служба в 1952—1953 рр. в американських військах в Австрії. Принаймні, у відкритих джерелах про неї не згадується.
Колишній морський офіцер Борис Пашковський допомагав організації музеїв російської Білої армії. Відвідувачі дерев’яного музею «Форт-Росс» за 80 км на північ від Сан-Франциско на місці російського поселення неодноразово бачили старого полковника на крутому березі Тихого океану. Він часто й довго сидів у колясці, вдивляючись у морську далечінь. Борис Паш — герой Америки, лютий і небезпечний ворог СРСР — помер 11 травня 1995 р. Його могила — на російській ділянці Сербського цвинтаря в Сан-Франциско.
Італійська група місії «Алсос I» з чотирьох офіцерів на чолі з Борисом Пашем прибула до країни 17 червня 1943 р. Там він зустрівся з офіцерами італійського військового флоту, яким було відомо про німецькі дослідження. Самі італійці досліджень у галузі атомної зброї не вели. Вдалося знайти майора Маріо Каспаре, який виконував обов’язки військово-повітряного аташе в Берліні. Від нього були отримані відомості про надзвичайну зацікавленість німецьких органів у важкій воді, виробленій у Норвегії. За допомогою місцевих партизанів пором з нею було висаджено в повітря, а завод з її виготовлення розбомбила англійська авіація. Як потім з’ясувалося, в цьому не було особливої потреби, оскільки схема німецького прискорювача не могла дати необхідної кількості ядерного пального. Більше дізнатися не вдалося, позаяк наступ союзників на Рим зупинилвся до весни 1944 р. Ще одним позитивним підсумком місії стала переконаність у тому, що торій можна викреслити зі списку потенційної сировини для ядерної зброї Третього рейху. Поклади цього металу перебували в Бразилії та Індії, тож доставка його до Німеччини в необхідних кількостях цілком виключалася.
Хоч до цього часу з’явилася інформація, що німецькі вчені не дуже просунулися в розробці атомної бомби, проте побоювання в генерала Гровса залишалися. Розглядалася можливість використання чеської уранової руди з Іоахімсталя, і з огляду на це було взято під уважне спостереження завод фірми «Ауер Гезельшафт». У результаті повітряної розвідки американці переконалися, що ні розміри відвалів породи, ні інші ознаки не вказують на роботу німців у цьому напрямку. Одночасно вивчалися всі німецькі заводи з переробки рідкісних металів, електростанції та заводи з виробництва відцентрових і поршневих насосів. На всі об’єкти заводилися особливі формуляри, і після встановлення відсутності їх зв’язків із програмою створення ядерної зброї вони поступово виключалися зі списків.
Після висадки союзників у Нормандії в серпні 1944 р. до Парижа прибула місія «Алсос II». Вона була підготовлена й організована набагато масштабніше за італійську. Почати з того, що в ній був науковий підрозділ, який очолював голландець Самюель Гоудсміт.
У 19 років він опублікував у престижному журналі Die Naturwissenschaften свою першу роботу, присвячену релятивістському поясненню дублетів лужних металів. У жовтні 1925 р. Гоудсміт разом із Джорджем Уленбеком запровадив у фізиці концепцію спіна, розглядаючи електрон як обертовий вовчок, що має власний механічний момент.
Після початку Другої світової війни Гоудсміт працював у Радіаційній лабораторії Массачусетського технологічного інституту, займаючись розробкою радарів. У травні 1944 р. його призначили в місію «Алсос». Цьому сприяли дві обставини. По-перше, Гоудсміт був знайомий практично з усіма авторитетними фізиками Європи і, звісно, Німеччини. Володів іноземними мовами. По-друге, він не брав участі в «Манхеттенському проекті». У своїй книжці «Місія «Алсос» жартівливо відзначав, що, на думку генерала Гровса, його «можна було витратити» у разі потрапляння в руки противника.
Під час пошуку в Парижі французького фізика Фредеріка Жоліо Кюрі Борис Паш і Сем Гоудсміт досконально вивчили можливе використання французького циклотрона німецькими фізиками. На їхній подив, німці цією установкою не зацікавилися, хоч їм самим довелося витратити багато зусиль для створення власного циклотрона в Берліні, котрий повноцінно так і не запрацював.
До самого Кюрі Борис Паш поставився з підозрою, бо фізик був членом французької комуністичної партії. Проте вдалося дізнатися, що фізичну лабораторію Жоліо Кюрі відвідували німецькі вчені-атомники: Еріх Шуман, Курт Дібнер, Вальтер Боте, Абрахам Ессау, Вольфганг Гернер, Еріх Багге і Вернер Маурер. Цей список був основним документом у полюванні за німецькими фізиками й хіміками.
Офіцери місії «Алсос» мали значок, на якому було зображено букву альфа, перекреслену стрілою. Вони мали повноваження отримувати будь-яку допомогу від армійських підрозділів союзників аж до зміни напрямку наступу підрозділів, якщо існували дані про наявність якихось об’єктів, що становили для них інтерес, або для захоплення вчених та інженерів, пов’язаних з атомними дослідженнями. Коли стало відомо, що німецьке місто Хехінген перебуває перед фронтом французьких підрозділів, на вимогу Бориса Паша американські війська змінили напрямок свого наступу і все ж таки першими увійшли в Хехінген. Тут була велика німецька атомна лабораторія. До передачі міста французам її вдалося вивезти разом з відомим німецьким фізиком Максом фон Лауе. Загалом місія «Алсос» захопила й вивезла понад 70 т урану й радію.
Коли стало ясно, що місто Оранієнбаум потрапляє до радянської зони, за доповіддю Бориса Паша і на прохання генерала Гровса генерал Маршалл розпорядився скинути на нього 15 березня 1945 р. 2 тисячі т бомб, що цілком знищили завод з усім устаткуванням. Полковник разом зі своїми офіцерами у квітні 1945 р. проникнув за лінію німецького фронту в майбутню радянську зону окупації й буквально обшукав її в пошуках учених та устаткування. Якщо останнє не було можливо вивезти, його підривали.
У Страсбурзі оперативна група місії захопила Гейзенберга і Вайцзеккера, дещо пізніше взяли в полон Отто Гана. Разом з іншими вченими їх переправили до Англії та інтернували на фермі Фарм-Хол поблизу Лондона. Там їх утримували до початку 1946 р., після чого їм дозволили повернутися до Німеччини, але проживати тільки в англійській або американській зонах окупації. Ще тривалий час за ними вели спостереження, оскільки побоювалися, що НКВД намагатиметься їх викрасти.
Радянські спецслужби діяли аналогічно. Великих учених із різних причин їм захопити не вдалося, але значну кількість фізиків та інженерів, так чи інакше залучених до атомних досліджень, затримали й доправили на спецоб’єкт у столиці Абхазії Сухумі. Там вони взяли участь у роботах над радянською атомною бомбою й були звільнені лише в 1956—1957 рр. на наполегливе прохання канцлера ФРН Конрада Аденауера. Внесок німецьких фахівців визнавали провідні радянські фізики-атомники.
Діяльність місії «Алсос» завершилася в жовтні 1945 р.
Після закінчення війни Гоудсміт у своїй монографії зробив висновок, що Німеччина не могла створити атомну бомбу, оскільки наука не могла процвітати за тоталітаризму. Висновок спірний. Адже сталінський СРСР був не менш тоталітарною державою, ніж фашистська Німеччина, але атомну бомбу все ж таки зробив. Скоріше за все, головну роль відіграла роз’єднаність колективів німецьких учених, брак ресурсів та фінансування. Німеччина не могла собі дозволити того розмаху наукових і дослідно-конструкторських робіт. А радянським ученим допомогла розвідка. Як казав керівник радянського атомного проекту академік Ігор Курчатов, «на 50% радянська атомна бомба є заслугою розвідників».
