Минуло п’ятнадцять років iз часу Чорнобильської катастрофи, рівних якій за масштабом історія не знає. У ліквідації її наслідків брали участь сотні тисяч наших співвітчизників — тих, кого потім нарекли «ліквідаторами». У той час вони менш за все замислювалися про небезпеку для свого здоров’я, головним для них було виконання свого обов’язку перед державою. Наслідки праці у Чорнобильській зоні проявились через деякий час: скільки ліквідаторів пішли iз життя, скільки із них уражені різними хворобами. Враховуючи це, держава на законодавчому рівні встановила пільги для цієї категорії осіб. Але, як свідчить життя, у післячорнобильські роки багато хто з ліквідаторів змушений доводити своє законне право на пільги перед державними чиновниками, які взяли на себе право вільного тлумачення законів.
Навряд чи думав одесит Микола Денисович Куценко, що через дев’ять років після участі в роботах iз ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС й отримання відповідного посвідчення йому доведеться доводити свій статус ліквідатора й зв’язок захворювання iз цими роботами. Поневіряння ліквідатора тривають уже три з половиною роки, і кінця їм не видно. Як з’ясувалося після ознайомлення з наданими документами й бесіди з Миколою Куценком, у його справі тісно переплелися правові колізії, викликані недосконалістю законодавства, намагання чиновників трактувати протиріччя законів не на користь громадянина й недотримання конституційних прав громадян.
Микола Куценко був призваний військкоматом із запасу у вересні 1988 року й направлений до військової частини, яка виконувала роботи з ліквідації наслідків чорнобильської аварії. Працювати доводилося у зоні відчуження, а місцем дислокації в/ч було селище Старі Соколи, розташоване на кордоні із зоною. (Саме ця обставина стала вирішальним чинником, через який М. Куценка у 1997 році позбавили посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС» і змусили займатися його поновленням у судовому порядку). На військових зборах М. Куценко пробув 38 днів (iз 28 вересня до 4 листопада 1988 року), що підтверджується довідкою та записом у військовому білеті. Згідно з довідкою, наданою галузевим архівом Міністерства оборони України, він 18 днів працював безпосередньо у зоні відчуження (у Чорнобилі та Прип’яті). На підставі цих документів у січні 1992 року у відповідності із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», прийнятим ще Верховною Радою УРСР 25.02.1991 р., Миколі Куценку було видано посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС» категорії №3. У серпні 1994 року Донецькою регіональною медкомісією він був визнаний інвалідом другої групи у зв’язку із захворюваннями, що пов’язані з роботами по ліквідації аварії на ЧАЕС, а у листопаді того ж року Одеська обласна медико- експертна комісія визначила ступінь втрати професійної працездатності у 60%.
На цій підставі Миколі Куценку було видано «Посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи» (категорія 1, серія А) й призначена «чорнобильська» пенсія. Але в грудні 1998 року він був позбавлений цієї пенсії, а його посвідчення вилучено. Причиною цього стало рішення тимчасової комісії з питань проведення перевірки правильності видачі посвідчень учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС при Одеській облдержадміністрації про безпідставність видачі М. Куценку відповідного посвідчення «у зв’язку з невідповідністю часу роботи (15 днів) у зоні відчуження, згідно зі ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
На перший погляд, комісія вчинила згідно із законом, але, застосовуючи норму закону, вона не врахувала одного із положень Конституції України. Рiч у тiм, що перша редакція вищеназваного закону визначала учасниками ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС осіб, які пропрацювали у 1988 році у зоні відчуження не менше 14 календарних днів. Якщо навіть взяти до уваги, що місце дислокації військової частини було поза межами цієї зони, а особовий склад направлявся на роботу в зону на підставі наказів, то й тоді М. Куценко пропрацював у зоні 18 днів і має право на посвідчення ліквідатора. Але 19 грудня 1991 року до згаданого вже закону були внесені зміни й доповнення, згідно з якими ліквідаторами почали вважатися особи, які пропрацювали у 1988 році у зоні відчуження не менше 30 календарних днів. Нова редакція закону була опублікована у «Відомостях ВР України» лише наприкінці березня 1992 року, а посвідчення ліквідатора М. Куценку було видане у лютому того ж року — тоді, коли ще діяла стала редакція закону. Тобто вважати, що посвідчення ліквідатора йому було видане безпідставно, аж ніяк не можна. До того ж, статусу ліквідатора М. Куценко був позбавлений у 1997 році, коли вступила в силу нова Конституція України, у статті 58 п. 1 якої зазначено, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або відміняють відповідальність особи».
Вважаючи свої конституційні права порушеними, Микола Куценко звернувся зі скаргою до Суворовського районного суду м. Одеси на неправомірні дії посадових осіб Одеської облдержадміністрації. 10 грудня 1999 року судом було винесене рішення про визнання неправомірним позбавлення позивача посвідчення ліквідатора. Однак облдержадміністрація оскаржила рішення суду першої інстанції в Одеському обласному суді, президія якого відмінила рішення райсуду й направила справу на новий розгляд, але вже до Приморського районного суду. Розглянувши її, Приморський районний суд 2 листопада 2000 року відмовив Миколі Куценку в задоволенні його скарги. Тепер уже із касаційною скаргою до обласного суду звернувся сам ліквідатор, і судова колегія в цивільних справах Одеського обласного суду 5 грудня 2000 року ухвалила рішення, яким касаційну скаргу М. Куценка частково задовольнила, рішення районного суду скасувала, а справу повернула до того ж суду на новий розгляд іншим суддею. При цьому колегія облсуду зазначила, що районний суд прийняв своє рішення «без повного та всебічного з’ясування дійсних обставин справи».
З того часу новий розгляд справи у Приморському районному суді не відбувся й досі. Спочатку суддя Жуковський О.Г. до 16 лютого утримував справу в себе й не передавав її на розгляд, потім розгляд справи неодноразово призначався, але кожного разу відкладався через неявку представників Одеської обласної держадміністрації, а 9 квітня матеріали справи знову були надіслані до обласного суду, у зв’язку з розглядом подання судді О. Жуковського на ухвалу касаційної інстанції. Така тяганина змусила позивача звернутися до Міністерства юстиції, яке передало її Одеському облуправлінню юстиції з проханням повідомити про вжиті заходи скаржника і Мінюст.
Тим часом стан здоров’я ліквідатора погіршується, а пенсії iз інвалідності, яку він нинi отримує на загальних підставах, на лікування не вистачає. Щоб якось звести кінці з кінцями, хвора людина змушена працювати. Але ліквідатор настроєний рішуче й поставив за мету відстояти свої права, якщо вистачить, як він каже, залишків здоров’я.
Які ж можна зробити висновки iз цієї справи? По-перше, слід зазначити, що законодавець, змінивши норму, яка визначала категорію осіб — ліквідаторів аварії на ЧАЕС, створив правову колізію, у якій і досі не можуть розібратися судові інстанції. Ліквідатори, що отримали посвідчення у період дії першої редакції Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», після прийняття закону у новій редакції враз не зі своєї вини втратили право на свій статус.
По-друге, розуміючи цей нонсенс, державні органи до пори до часу не ставили під сумнів видачу посвідчень вказаній групі учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Але хронічна нестача бюджетних коштів підштовхнула місцеві держадміністрації до перегляду правомірності видачі посвідчень ліквідаторам. Без сумніву, у значної кількості «псевдоліквідаторів» посвідчення були вилучені на цілком законних підставах. Але у випадку з М. Куценком ми маємо справу, коли людину намагаються позбавити правомірно наданого статусу, порушуючи при цьому — свідомо чи несвідомо — Конституцію України.
По-третє, як виглядає держава, яка не тільки не може захистити, але й намагається руками своїх чиновників позбавити законних пільг громадянина, який ціною власного здоров’я виконав свій обов’язок перед нею?
І останнє. Наявність правових колізій вимагає надання Конституційним судом офіційного тлумачення ряду положень законів України, що визначають статус і права «чорнобильців». Своє слово міг би сказати і Верховний суд, розглянувши й узагальнивши практику судового розгляду справ, подібних до справи Миколи Куценка.
P.S. Коли цей матеріал вже був підготовлений, Микола Куценко отримав відповідь від Одеського обласного управління юстиції, у якій зазначено, що «ніякої тяганини з боку суддів Приморського райсуду не вбачається». Мабуть вони разом зі своїми колегами із облсуду все ще вирішують нелегке юридичне завдання.
